Ярмарок Суєти - Сторінка 117

Його милість поширив свою ласку й на малого Родона: він звернув увагу батьків на те, що хлопця необхідно послати в закриту шко­лу; Родон досяг того віку, коли змагання, початкові знання з латини, вправи з бійки навкулачки й товариство ровес­ників Можуть дати йому велику користь. Батько опирав­ся — мовляв, він не такий багатий, щоб віддати хлопця в добру школу, а мати казала, що Брігс — чудова вчителька й досягла з ним дуже добрих успіхів (і так воно й було на­справді) з англійської мови, основ латини й загальноосвіт­ніх предметів. Але всі ці докази розсипались перед велико­душною настійливістю лорда Стайна. Його милість був одним із кураторів славетного давнього шкільного закладу, що звався "Білі ченці". В давнину це був цістерціанський монастир, коли Смітфілдське поле у сусідстві з ним ще правило місцем для турнірів. Сюди привозили затятих єре­тиків, бо їх було зручно спалювати на тому ж таки полі. Генріх VIII, оборонець віри, загарбав монастир з усім його майном і перевішав та замучив тих ченців, які не могли пристосуватися до темпу його реформ. Кінець кінцем якийсь багатий купець придбав будинок та належні до нього землі і з допомогою інших заможних людей, що пожертвували землю й гроші, заснував славетний притулок для старих і дітей. Навколо цього майже чернечого закладу виросла школа, що існує й досі, зберігаючи своє середнє вічне вбрання і звичаї. Всі цістерціанці моляться за її по­дальший розквіт.

Цією славетною школою опікуються декотрі з найбіль­ших вельмож, прелатів і сановників Англії; а оскільки хлопці живуть у гарних умовах, "їх добре годують і навча­ють, а згодом забезпечують солідними стипендіями в уні­верситеті та церковними парафіями, то декотрих юних джентльменів присвячують духовному фахові з самого малку, і домогтися зарахування в цю школу не так легко. Спершу її призначали для синів бідних і заслужених ду­ховних осіб та мирян, проте багато вельможних опікунів, що мали нахил розширювати поле своєї доброчинницької діяльності чи, швидше, були примхливими доброчинцями, шукали й інших об'єктів для своєї щедрості. Можливість отримати безкоштовно освіту, а в майбутньому — гаранто­вані засоби існування й службу була така зваблива, що її не нехтували й декотрі найбагатші люди. І не тільки ро­дичі вельможних опікунів, але й самі вони влаштовували своїх дітей до цієї школи. Прелати посилали туди своїх родичів або синів підлеглих їм священиків, а, з другого боку, декотрі великі вельможі не вважали приниженням для себе опікуватися дітьми своїх найближчих служників, тому хлопчик, що приходив до цього закладу, опинявся в дуже строкатому товаристві, з яким йому треба було зли­тися.

Хоч сам Родон Кроулі за ціле своє життя не подужав жодної книжки, крім "Календаря кінних перегонів", і хоч з усієї своєї науки найкраще пам'ятав хлосту, яку отриму­вав підлітком в Ітоні, проте він, як усі англійські джентль­мени, відчував щиру пошану до класичної освіти й тішився думкою, що його син буде забезпечений у житті, а може, навіть стане вченою людиною. І хоч хлопчик був його єди­ною радістю й вірним товаришем, хоч їх зв'язували тисячі невидимих ниток, про які Родон волів не говорити з дру­жиною, що завжди виявляла до хлопця цілковиту байду­жість, а проте відразу погодився віддати його в школу, від­мовився від своєї найбільшої втіхи задля синового добра. Він і сам не знав, що так любить хлопця, поки не довелось розлучитися з ним. Коли малий поїхав, Родон засумував і затужив більше, ніж він признавався собі, куди більше за сина, який навіть радів, що житиме в новому оточенні, серед своїх ровесників. Бекі реготала, коли полковник не­зграбно й недоладно, як завжди, пробував висловити свій жаль з приводу розлуки з хлопцем. Бідолаха відчував, що в нього забрали найбільшу радість і найближчого приятеля. Він часто зажурено дивився на порожне ліжечко в своїй туалетній кімнаті, де звичайно спав син. Особливо болісно відчував він хлопцеву відсутність уранці й надаремне про­бував розвіяти свою тугу в парку, де колись гуляв з ним,— без нього то була не прогулянка. Родон не знав, що він та­кий самітний, поки це поїхав від нього син. Він полюбив тих, хто був ласкавий до хлопчика, і цілими годинами си­дів у своєї лагідної невістки, леді Джейн, розмовляючи з нею про його вроду, ласкаву вдачу та інші гарні риси.

Тітка юного Родона,— ми про це вже згадували,— дуже любила його, як і її донька, що гірко плакала, коли рому настав час від'їздити. Родон-старший був щиро вдячний їм за їхню любов. Найкращі і найблагородніші чоловічі почуття проглядали в тому нехитрому виявленні бать­ківської любові, до якої його заохочувала доброзичливість леді Джейн і її малої дочки. Він здобув не тільки симпа­тію, а й повагу невістки тими почуттями, яким давав волю перед нею і яких не смів показувати власній дружині. Обидві дами тепер зустрічалися досить рідко. Бекі уїдливо кепкувала з чутливості й лагідності леді Джейн, а ту, хоч яка вона була добра й ласкава, не могла не обурювати без­душність невістки.

Та бездушність віддаляла Родона від дружини дужче, ніж він усвідомлював і сам собі признавався. А Бекі таке відчуження нітрохи не хвилювало. Насправді їй не треба було ні його, ні будь-кого іншого. На Родона вона дивилася як на свого служника на побігеньках і покірного раба. Хай би який він був пригнічений і смутний, Бекі не звер­тала на те уваги, лише глузувала з нього. її цікавило тільки власне становище, власні втіхи й успіхи в суспіль­стві; вона й справді заслуговувала нa визначне місце в ньому.

Невеличкий ранець, який хлопець мав узяти з собою до школи, спакувала йому чесна Брігс. Покоївка Моллі ри­дала в сінях, коли він від'їздив,— добра й віддана Моллі, якій уже давно не платили за її працю. Місіс Бекі не до­зволила чоловікові відвезти сина до школи каретою. Гнати коней у Сіті! Хто таке бачив! Нехай наймуть бричку. Вона навіть не поцілувала сина на прощання, та й хлопчик не рвався пригорнутись до неї; зате він поцілував стару Брігс (перед якою взагалі соромився виявляти свої почуття) і втішив її тим, що в суботу приїздитиме додому, тож вона матиме змогу бачити його. Тільки-но бричка рушила в на­прямку Сіті, Бекі в кареті помчала до Парку, і коли батько з сином в'їздили в старовинну браму школи, вона вже ве­село балакала й сміялася з гуртом молодих денді на березі Серпентайну. Родон залишив хлопця й повернувся додому з таким чистим почуттям у серці, якого, мабуть, цей небо­рак не зазнавав, відколи сам покинув дитячу кімнату.

Пригнічений і зажурений, він здолав усю дорогу пішки й пообідав удома вдвох з Брігс. Він був дуже ласкавий до неї, дякував їй за щиру турботу про його сина.

Його му­чило сумління, що він позичив у Брігс гроші й допомагав ошукувати її.

Вони розмовляли про малого Родона довго, тому що Бекі вернулась додому тільки для того, щоб пере­одягтися, й поїхала кудись обідати. Потім полковник, не знаходячи собі місця, подався пити чай до леді Джейн і розповів їй, як усе відбулося: який хлопчина молодець, як він носитиме тепер чорну мантійну і штанці до колін, як юний Блекбол, син його колишнього однополчанина Джека Блекбола, взяв його під свою опіку і пообіцяв, що буде до нього ласкавий.

Протягом тижня юний Блекбол зробив малого Родона своїм служкою, що чистив йому черевики й підсмажував грінки на сніданок, посвятив його в таємниці латинської граматики й разів з чотири налупцював, але не дуже бо­ляче. Миле, добродушне личко нового товариша викликало в Блекбола мимовільну симпатію. Тому Родон дістав рівно стільки штурханів, скільки, безперечно, йому було корисно. А щодо чищення черевиків, підсмажування грінок і вза­галі виконання обов'язків служки, то хіба їх не вважають необхідною часткою виховання молодого англійського джентльмена?-Ми не маємо на меті докладно розповідати про друге по­коління, а то ця повість ніколи не дійде до кінця. Тому скажемо лише кілька слів про шкільне життя Родона-молодшого. Полковник не забарився відвідати сина. Хлоп­чик видався йому досить здоровим і щасливим: вбраний у чорну мантійку і короткі штани, він весело усміхався до батька.

Полковник розважно задобрив синового керманича Блек­бола, давши йому соверен, щоб цей юний джентльмен добре ставився до свого служки. Мабуть, шкільна влада теж була прихильно настроєна до хлопця як до протеже вельможного лорда Стайна, небожа члена парламенту й сина пол­ковника та кавалера ордена Лазні, чиє прізвище з'явля­лося на шпальтах "Морнінг пост" у списках гостей, що були присутні на деяких найвишуканіших вечорах. Хло­пець мав доволі кишенькових грошей і щедро пригощав на них своїх товаришів пирогом з малиною. Його часто від­пускали в суботу додому до батька, який того дня влашто­вував справжнє свято. Коли Родон був вільний, то водив сина до театру, а як ні, то посилав його туди зі служником. У неділю хлопець ходив до" церкви з Брігс, леді Джейн та її дітьми. Полковник захоплено слухав синові розповіді про школу, про бійки та про обов'язки служки і невдовзі знав уже прізвища всіх учителів та найцікавіших учнів незгір­ше за сина. Він запрошував до себе додому шкільного товариша малого Родона і після театру донесхочу годував дітей тістечками й устрицями з портером.

Він удавав, що знає латинську граматику, коли син показував йому в книжці, що вони вже "пройшли".

Учися, синку,— поважно напучував він хлопця.—Не має нічого кращого за класичну освіту... нічого!-Бекі ставилася до чоловіка з кожним днем зневажли­віше.

Роби що хочеш: обідай, де тобі подобається, втішайся імбирним пивом і тирсою в Астлі або співай псалми з леді Джейн,— тільки не сподівайся, що й я буду морочитися з хлопцем. Мені треба дбати про твоє добро, оскільки ти сам про нього не можеш подбати. Хотіла б я знати, де б ти тепер був, у якому товаристві, якби я не піклувалась-про тебе.

І справді, на бідолашного Родона ніхто не звертав уваги на тих вечорах, куди звичайно ходила Бекі. Тепер її часто запрошували без нього. Ребека так говорила про вельмож, наче була володаркою Мейфейра,. а коли при дворі оголо­шували жалобу, вона завжди вбиралась у чорне.

Прилаштувавши малого Родона, лорд Стайн, який так по-батьківському вболівав за цю милу, убогу родину, вирі­шив, що їхні видатки можна дуже скоротити, відмовившись від послуг Брігс, і що Бекі досить кмітлива, щоб самій провадити своє господарство.