Ярмарок Суєти - Сторінка 124

Була четверта година. Вона швидко здолала кілька вулиць (на візника в неї не було грошей) і не зупинилася, аж поки досягла дверей будинку сера Пітта на Грейт-Гонт-стріт. Де леді Джейн? Вона в церкві. Бекі її відсутність не засмутила. Сер Пітт був у себе в кабінеті й наказав, щоб його не турбували. Але ж вона повинна його бачити! Вона прослизнула повз охо­ронця в лівреї й опинилася в кімнаті сера Пітта швидше, ніж вражений баронет устиг відкласти газету.

Він почервонів і відсахнувся, стривожено й злякано вту­пившись у Ребеку.

Не дивіться на мене так! — мовила вона.— Я невинна, Пітте, любий Пітте! Ви колись були моїм приятелем. Бог свідок, що я невинна! Я тільки здаюся винною. Бо все проти мене. І — ох! — у таку хвилину! Саме тоді, коли всі мої надії почали здійснюватися, коли нам уже всмі­халося щастя!-То те, що я прочитав у газеті, правда? — запитав сер Пітт.

Одне сьогоднішнє повідомлення дуже його здивувало.

Правда. Лорд Стайн сказав мені про це в п'ятницю ввечері, на тому фатальному бенкеті. Йому вже півроку обіцяли якесь місце. Містер Мартір, міністр колоній, ска­зав йому вчора, що все вирішено. А тут трапилося те злощасне ув'язнення і та страхітлива зустріч. Моя вина тільки в тому, що я надто дбала про посаду для Родона. Я й раніше безліч разів приймала лорда Стайна на самоті Визнаю, що в мене були гроші, про які Родон нічого не знав. Та хіба вам не відомо, який він легковажний? Хіба я могла йому довірити їх?-І так, слово по слову, постала цілком імовірна історія, яку Ребека й виклала своєму спантеличеному родичеві.

Виходило ніби так: Бекі признавалася з цілковитою від­вертістю, але й з глибоким жалем, що, помітивши закоха­ність лорда Стайна (на цю згадку Пітт почервонів) і був­ши впевненою в своїй цнотливості, вона вирішила викори­стати прихильність могутнього пера на користь собі і своїй родині.

— Я домагалася для вас перства, Пітте,— сказала вона (дівер знов почервонів).— Ми говорили про вас. Маючи такий хист і підтримку лорда Стайна, ви неодмінно стали б пером, якби це страшне лихо не поклало край усім нашим надіям. Але визнаю, що насамперед я прагнула врятувати свого коханого чоловіка, якого люблю, хоч він повівся зі мною так негарно і все зіпсував своїми безпідставними рев­нощами,— врятувати від злиднів і банкрутства, що на­висло над нами. Я бачила, що лорд Стайн не байдужий до мене,— мовила вона, опустивши очі,— і, не перечу, до­кладала всіх зусиль щоб сподобатись йому й здобути, настільки це можливо для чесної жінки, його... його поша­ну. Щойно в п'ятницю вранці надійшла звістка про смерть губернатора острова Ковентрі, і мілорд відразу ж забез­печив те місце моєму коханому чоловікові. Вирішено зро­бити йому несподіванку: він мав прочитати про це в сьогод­нішніх газетах. Навіть після його жахливого ув'язнення (всі кошти, потрібні для його звільнення, лорд Стайн вели­кодушно взяв на себе, отже, мені до певної міри пере­шкодили кинутись на допомогу чоловікові) мілорд сміявся з мене й казав, що мій найдорожчий Родон заспокоїться, коли, сидячи в тій страхітливій борговій... у будинку судо­вого виконавця, прочитає про своє призначення. А потім... потім він повернувся додому. В нього виникла підозра... відбулася негарна сцена між лордом Стайном і моїм жах­ливим, жорстоким Родоном... І, господи, що тепер буде? Пітте, любий Пітте, згляньтеся наді мною і помиріть нас!-З цими словами вона впала навколішки, залилася слізь­ми і, схопивши Піттову руку, почала її палко цілувати.

В такій позі й застала баронета і його невістку леді Джейн, яка відразу помчала до чоловікового кабінету, тільки-но довідалася, що там сидить місіс Кроулі.

Я вражена, що в цієї жінки вистачає зухвальства переступати наш поріг,— мовила леді Джейн, побілівши,-як полотно, і тремтячи всім тілом. (її милість відразу після сніданку послала свою покоївку до Реглсів і до че­ляді Родона Кроулі, й ті розповіли їй усе, що знали, та ще й чимало додали від себе, принагідно згадавши й деякі інші історії).— Як насмілюється місіс Кроулі заходити в дім... чесної родини?-Сер Пітт відсахнувся, здивований рішучістю дружини. Бекі й далі стояла в тій самій позі, міцно тримаючи його за руку.

Скажіть їй, що вона не все знає. Скажіть, що я не­винна; любий Пітте,— простогнала вона.

Слово честі, люба моя, мені здається, ти несправед­лива до місіс Кроулі,— сказав сер Пітт, і Ребека відчула неабияку полегкість.— Я, зрештою, вірю, що вона...

Що вона?..— крикнула леді Джейн, і її дзвінкий голос затремтів, а серце шалено закалатало.— Що вона не­добра жінка... бездушна мати і зрадлива дружина? Вона ніколи не любила свою милого хлопчика, який не раз при­бігав сюди й розповідав мені, яка вона жорстока з ним. Вона приносила горе в кожну родину, з якою вступала в стосунки, вбивала найсвятіші почуття своїми підступними лестощами та облудою. Вона дурила свого, чоловіка, як дурила всіх. її душа чорна від суєтності, корисливості та інших гріхів. Я здригаюся, коли вона торкається до мене. Я пильную, щоб мої діти не потрапляли їй на очі. Я...

Леді Джейн! —; вигукнув сер Пітт, схопившись з міс­ця.— Слово честі, така мова...

Я була вам вірною і чесною дружиною,— безстрашно повела далі леді Джейн.— Я дотримувалася шлюбної при­сяги, даної перед богом, і була слухняною і покірною, як належить жінці. Та всяка покора має свої межі, і я кажу вам, що не потерплю цієї... цієї жінки знов під своїм дахом. Якщо вона ще раз прийде сюди, я піду й заберу своїх дітей. Вона не гідна сидіти разом з християнами. Вам... вам доведеться вибирати, сер, між нею і мною.— І з цими словами міледі, тремтячи від власної сміливості, вибігла з кімнати, залишивши враженого сера Пітта на­одинці з Ребекою.

Щодо Бекі, то вона не образилась, а, навпаки, була задоволена.

Це все через діамантову брошку, яку ви мені подарували,— мовила вона, подаючи баронетові руку.

І, перше ніж вона пішла від нього (будьте певні, що леді Джейн чекала цієї хвилини біля вікна своєї туалет­ної кімнати нагорі), баронет пообіцяв їй пошукати брата й зробити все, щоб помирити їх.

Родон застав у їдальні кількох молодих офіцерів з пол­ку і без зайвих припрошувань погодився

Розділити з ними сніданок — курча з гострою підливою і з содовою водою, яким пригощалися ці джентльмени. Потім вони завели розмову, відповідну до пори року й до свого віку: про не­далекі голубині змагання в Беттерсі й про те, на кого краще закладатися — на Росса чи Осбалдістона; про маде­муазель Аріан з Французької опери і про те, хто її кинув і як вона втішилася з Пентером Каром; про бій навкулач­ки "Громила" з "Улюбленцем" і про те, чи там було якесь шахрайство. Юний Тендімен, сімнадцятирічний герой, що з усієї сили намагався запустити вуса, бачив те .змагання на власні очі і з виглядом знавця розповідав про нього і про переваги суперників. Це він привіз "Громила" на місце змагання в своєму екіпажі і просидів з ним усю ніч напе­редодні. Якби там не було шахрайства, "Громило" неодмінно вийшов би переможцем. Усі ті шахраї знюхалися, і він, Тендімен, не буде платити, ні, хай йому біс, не буде пла­тити... Ще лише рік тому цей юний корнет, тепер вели­кий знавець бою навкулачки й палкий прихильник Крібба, смоктав цукерки й часто діставав березової каші в Ітоні.

Так вони розмовляли про танцівниць, змагання бійців навкулачки, пиятику й жінок сумнівної поведінки, поки з'явився Макмердо і приєднався до них та до їхньої роз­мови. Видно, йому й на думку не спадало, що слід було б якось зважати на їхній юний вік: старий вояк сипав та­кими добірними анекдотами, що з ним не зрівнявся б і наймолодший з цих гуляк, і ні його сивина, ні їхні гла­денькі щоки не могли його стримати. Старий Мак любив розповідати веселі історії. Власне, він не відзначався галантністю; чоловіки воліли запрошувати його на обід до своїх коханок, а не до матерів. Мабуть, мало хто жив таким непривабливим життям, як капітан Макмердо, але він був цілком задоволений своєю долею, мав добру вдачу і поводився просто й скромно.

Коли Мак закінчив свій ситий сніданок, більшість офі­церів уже вийшли з-за столу. Юний лорд Верінес курив величезну пінкову люльку, а капітан Г'юз вовтузився з си­гарою; Тендімен, те невгамовне чортеня, затиснувши між ногами свого малого бультер'єра, з запалом грав у орлянку (він завжди в щось грав) з капітаном Дюсейсом. Мак з Родоном подалися до клубу, і, звичайно, жоден з них на­віть не натякнув на ту справу, що не сходила їм з думки. Навпаки, вони обидва досить весело приєдналися до спіль­ної розмови — навіщо ж було її перебивати? Бенкети, пиятики, масні жарти, сміх ідуть поруч з усіма іншими людськими діями на Ярмарку Суєти. Люди сипнули з церк­ви, коли Родон з приятелем пройшли Сент-Джеймс-стріт і завернули до свого клубу.

Старі чепуруни й habitués / Постійні відвідувачі (франц.)/ , що звичайно продавали ви­трішки й щирили зуби біля великого вікна клубу, яке виходило на вулицю, ще не зайняли своїх спостережних постів; читальня була майже порожня.

Одного з джентль­менів, що сиділи там, Родон не знав, другому був дещо ви­нен за віст, а отже, не мав великого бажання зустрічатися в ним, третій читав за столом газету "Рояліст" (тижневик, що здобув славу своєю скандальною хронікою та відданістю церкві й королю). Зацікавлено глянувши на полков­ника, той третій сказав:-Поздоровляю вас, Кроулі!-З чим? — запитав полковник.

Про це вже надруковано в "Оглядачі" і в "Роялі­сті",— сказав містер Сміт.

Що? — вигукнув Родон і густо почервонів. Він по­думав, що історія з лордом Стайном уже попала в пресу.

Сміт, дивуючись і посміхаючись про себе, стежив, як Родон схвильовано, весь тремтячи, схопив газету й почав її читати.

Містер Сміт і містер Браун (той джентльмен, з яким Родон не розрахувався за партію у віст) саме розмовляли про полковника перед тим, як він прийшов до клубу.

Якраз вчасно,— сказав Сміт.— Я думаю, що Кроулі не має за душею жодного шилінга.

Це вода й на мій млин,— відповів містер Браун.—Він не може поїхати, не віддавши тих двадцяти п'яти фун­тів, що завинив мені.

А яка там платня? — спитав Сміт.

Дві або три тисячі,— відповів його співрозмовник.—" Але клімат такий препоганий, що довго нею не натішишся, Ліверсідж помер через півтора року, а його попередник, я чув, пішов на той світ за шість тижнів.

Дехто каже, що його брат дуже розумний, а мені він завжди здавався з біса нудним,— мовив Сміт.— Хоч, певне, має добрі зв'язки.