Ярмарок Суєти - Сторінка 122

Я хочу, щоб ти віддав ці гроші Брігс, вона їх нам позичила... Вона була добра до дитини і...

мені весь час було соромно, що я забрав гроші в бідолашної старої жінки. Ось ще трохи... собі я залишаю лише кілька фун­тів... а це треба віддати Бекі на життя.

З цими словами він витяг з гаманця ще кілька кредиток і дав братові. Він був такий схвильований, що випустив гаманця, і з нього випала банкнота в тисячу фунтів — останній злощасний здобуток Ребеки.

Пітт нахилився й підняв її, вражений таким багатством.

Цю залиш мені,— мовив Родон.— Я сподіваюся вві­гнати кулю в того, кому вона належить.— І подумав про-себе, що то буде добра помста: загорнути кулю в банкноту й убити нею Стайна.

Після цієї розмови брати ще раз потиснули один одному руку й розійшлися. Леді Джейн почула, що прийшов пол­ковник, і, вгадуючи жіночим інстинктом лихо, нетерпляче ждала чоловіка поряд, у їдальні. Двері випадково залиши­лися відчинені, і, звичайно, вона, вийшла з їдальні, коли брати з'явилися на порозі кабінету. Вона подала Родонові руку й сказала, що рада буде, як він поснідає з ними, хоч стомлене неголене обличчя полковника та похмура міна її чоловіка свідчили, що їй обом не до сніданку. Родон щось промурмотів про нагальну справу й міцно потиснув ручку, яку вона несміливо подала йому. її благальний погляд не міг прочитати на його обличчі нічого, крім горя, але він пі­шов, не сказавши більше жодного слова. Сер Пітт теж не захотів нічого пояснювати їй. Діти підійшли привітатися з ним, і він холодно, як завжди, поцілував їх. Мати при­горнула їх до себе й тримала за ручки, поки вони стояли навколішки й слухали молитви, які сер Пітт читав своїй родині й челяді, що в святкових сукнях і лівреях сиділа рядком на стільцях з другого боку столу, на якому кипів чайник.

Сніданок тієї неділі так запізнився через згадану вище подію, що родина ще сиділа за столом, коли задзво­нили церковні дзвони. Леді Джейн почувала себе надто слабою, щоб іти до церкви, хоч і під час спільної молитви її думки витали десь-інде.

Тим часом Родон Кроулі квапливо перейшов Грейт-Гонт-стріт і, вдаривши молоточком по голові великої бронзової медузи обіч брами Гонт-гауса, викликав червонопикого Сілена в червоному, гаптованому сріблом жилеті, воротаря цього палацу. Воротаря також налякала поява розпатла­ного блідого полковника, і він загородив йому дорогу, не­мов боявся, що той силоміць увірветься в дім. Але Родон Кроулі тільки витяг візитну картку й звелів швейцарові неодмінно передати її лордові Стайну, звернувши увагу на написану там адресу і не забувши сказати, що полковник Кроулі з першої години весь час сидітиме в Ріджент-клубі на Сент-Джеймс-стріт, а не вдома.

Гладкий, червонопикий воротар вражено подивився вслід Родонові, коли той повернувся й пішов геть; озира­лися на нього й по-святковому вбрані люди, які де-не-де з'являлися на вулицях цієї ранньої години: хлопчаки з притулку з чистими, як сонце, обличчями, городник, що стояв, прихилившись до одвірка своєї крамнички, шинкар, що зачиняв на сонці віконниці, бо в церкві почалася від­права. На біржі теж жартували з розкуйовдженого полковника в бальному костюмі, поки він наймав бричку й на­казував візникові везти його в Найтсбріджські казарми.

Скрізь по місту гомоніли дзвони, коли Родон прибув до Найтсбріджа. Якби він глянув убік, то міг би побачити свою давню знайому Емілію, що поспішала з Бромптона на Рассел-сквер. Школярі зграйками йшли до церкви, чи­сто підметені тротуари й верхні місця в каретах були повні людей, що зібралися на прогулянку.

Та полковник був надто заклопотаний своїми справами й не помічав, що робить­ся навколо. Біля казарм він відпустив бричку й сягнистим кроком зайшов до кімнати свого давнього приятеля капі­тана Макмердо, якого, на свою радість, застав удома.

Капітан Макмердо, бувалий солдат, учасник битви під Ватерлоо, улюбленець полку, в якому він тільки через не­стачу грошей не досяг вищих чинів, втішався в ліжку ран­ковим спочинком. Напередодні він побував на веселій ве­чері, яку шановний капітан Джордж Сінкбарз влаштував у себе на Бромптон-сквер для своїх молодих приятелів з полку та кількох дам з кордебалету, і старий Мак, що почував себе вільно з людьми всякого віку і всякого рангу, що знався з генералами, псарями, танцівницями, бійцями навкулачки — одне слово, з найрізноманітнішими людь­ми,— відпочивав після нічної праці, і оскільки цього дня не був черговим, то лежав у ліжку.

Його кімната була вся обвішана картинами на теми ба­лету, бійок навкулачки та іншого спорту, яких йому нада­рували друзі, коли залишали полк, одружувалися й виби­рали собі спокійне життя. А що капітанові було вже майже п'ятдесят років і двадцять чотири з них він пробув у війсь­ку, то в нього зібрався своєрідний музей. Він був одним із найкращих стрільців в Англії і, як на свою чималу вагу, одним з найкращих їздців; з Кроулі вони були суперни­ками, коли той служив у війську. Одне слово, капітан Мак­мердо — бравий вояк з невеликою, коротко обстриженою сивою головою, в шовковому ковпаку, червонощокий, з чер­воним носом і довгими нафарбованими вусами — лежав у ліжку й читав у "Белловому житті" звіт про вже згадувану бійку навкулачки "Улюбленця Татбері" з "Баркінгським Громилом".

Коли Родон сказав капітанові, що йому потрібен друг, той чудово зрозумів, якої дружньої послуги він чекав від нього, бо вже залагодив для своїх знайомих десятки таких справ з незрівнянним хистом і розважністю. Його королів­ська величність, блаженної пам'яті головнокомандувач англійської армії, вельми поважав за це капітана Макмер­до; він був надійним пристановищем для кожного джентль­мена в біді.

У чім справа, голубе мій? — запитав старий вояк.— Знов якась картярська історія, як та, коли ми вколошкали д капітана Маркера?-Ні, йдеться... йдеться про мою дружину,— відповів Кроулі, опустивши очі й дуже почервонівши.

Капітан свиснув.

Я завжди казав, що вона тебе кине,— почав він (і справді, в полку та в клубах билися об заклад, коли мова заходила про те, як далі складеться життя полковника Кроулі,— такої невисокої думки були його товариші й світ про вдачу місіс Кроулі), але, побачивши, яким лютим по­глядом відповів Родон на його слова, Макмердо вирішив, що краще буде не розводитись на цю тему.

І що, іншого шляху немає, голубе? — поважним то­ном повів далі капітан.— Ти маєш тільки підозру чи... ще щось? Може, листи? Ти б не міг владнати все спокійно? Бачиш, у таких справах, як ця, найкраще не зчиняти ґвал­ту, коли є змога.

"Диви, він аж тепер її розкусив!" — подумав капітан, згадуючи незчисленні розмови в офіцерському клубі, де ім'я місіс Кроулі втоптували в болото.

Є лише один шлях,— відповів Родон,— і котрийсь із нас помандрує ним на той світ.

Розумієш, Маку, мене при­брали з дороги, запроторили до в'язниці, і я застав їх са­мих. Я йому сказав, що він брехун і боягуз, збив його з ніг і надухопелив.

Так йому й треба,— сказав Макмердо.— А хто то був?-Родон відповів, що то був лорд Стайн.

Маркіз? Отуди в біса! А казали, що він... тобто, що ти...

Що, до лихої матері, ти маєш на думці? — заревів Родон.— Може, ти вже чув, як обмовляли мою дружину, і нічого мені не сказав, га?-Світ, голубе, любить поговір,— відповів той.— Хіба було б краще, в біса, якби я почав тобі переказувати, про що теревенять усякі дурні?-Ти повівся не по-товариському, Маку, хай тобі чорт,— сказав Родон. Геть пригнічений, він затулив облич­чя руками й дав волю своїм почуттям, що глибоко звору­шило зачерствілого старого солдата, який сидів навпроти нього.

Ну годі тобі, голубе,— мовив той.— Велика він цяця чи ні, а ми вженемо в нього кулю, хай би він сказився! А щодо жінок, то всі вони однакові.

Ти не знаєш, як я її любив,— схлипуючи, мовив Ро­дон.— їй-бо, я ходив за нею, мов служник. Я віддав їй усе, що мав. Я став жебраком, тому що одружився з нею.

Повір мені, я заставляв свого годинника, щоб задовольнити якусь її нову забаганку, а вона... вона весь час складала гроші для себе й пожаліла сто фунтів, щоб вирятувати мене з біди.

Капітан Макмердо ніколи ще не бачив свого гостя таким схвильованим. Родон збуджено й недоладно розповів товаришеві, як усе відбулося. Той ухопився за деякі не­певні місця в його розповіді.

А може, вона й справді невинна, коли так каже,— мовив він.— Стайн і раніше сотні разів бував з нею на са­моті в тебе вдома.

Може, й так,— понуро, відповів Родон,— але ось це здається не зовсім невинним.— Він показав капітанові тисячофунтову банкноту, яку знайшов у гаманці Бекі.— Ось що він дав їй, Маку, а вона від мене втаїла. І, маючи такі гроші вдома, не захотіла допомогти мені, коли я опи­нився під замком.

Капітан не міг не визнати, що з тими грошима вийшло дуже негарно.

Поки вони радилися, Родон послав капітанового служ­ника на Керзон-стріт з наказом своїй челяді, щоб та пере­дала ним валізу з одягом, бо полковникові він був дуже потрібний. А тим часом Родон та його секундант з допомо­гою словника Джонсона, що вельми став їм у пригоді, на превелику силу склали листа, якого Макмердо повинен був послати лордові Стайну. Капітан Макмердо має честь за­свідчити лордові Стайну свою повагу від імені полковника Кроулі й доводить до його відома, що полковник уповнова­жив його підготувати все необхідне для зустрічі, якої, він не сумнівається, вимагатиме його милість і яку обста­вини сьогоднішнього ранку роблять неминучою. Капітан Макмердо якнайшанобливіше просив лорда Стайна назва­ти з свого боку якогось приятеля, що з ним він (капітан М.) міг би зв'язатися, і висловлював бажання, щоб зустріч, по можливості, довго не відкладалася.

У дописці капітан повідомив, що йому доручено банк­ноту на велику суму, яку полковник Кроулі має підстави вважати власністю маркіза Стайна і яку за дорученням полковника він хотів би передати її власникові.

На той час, як лист був готовий, повернувся зі свого відрядження до полковника Кроулі на Керзон-стріт капі­танів служник, але без саквояжа й валізки, по які його послано, дуже розгублений і збентежений.

Там нічого не хочуть дати,— сказав він.— У домі роз­гардіяш, усе перевернуте догори ногами. З'явився власник будинку а наклав на все лапу. Челядь пиячить у вітальні, І каже...