Ярмарок Суєти - Сторінка 2

З двадцяти чотирьох дівчат дванадцятеро були її близькі, щирі приятельки. Навіть заздрісна міс Брігс ніколи не казала про непоганого слова, зарозуміла міс Солтайр (онука графа Декстера) не заперечувала, що в Емілії благородна постава, а міс Суорц, багата кучерява мулатка із Сент-Кітса, того дня, як Емілія мала від'їздити, так розридалася, що довелося послати по доктора Флоса й запаморочити її нюхальною сіллю. Міс Пінкертон, цілком природно, коли зважити на високе становище й видатні чесноти цієї дами, ставилась до дівчини спокійно і з почуттям власної гідності; зате Джемайма вже кілька разів починала плакати на думку про розлучення з Емілією, і якби не боялася сестри, то заридала б ще невтішніше, ніж спадкоємиця з Сент-Кітса (що платила за навчання вдвічі більше, ніж інші). Проте розкіш віддаватися смуткові дозволена була тільки вихованкам. А чесна Джемайма мусила дбати про рахунки, прання й лагодження білизни, про пудинги, посуд і служниць. Але, зрештою, чи варто приділяти їй стільки уваги? Адже цілком можливо, що відтепер аж до судного дня ми нічого про неї не почуємо, і коли висока, філігранно кована брама школи зачиниться, Джемайма і її грізна сестра назавжди залишаться за нею — і за тісними рамками нашої історії.

Але з Емілією ми будемо часто зустрічатись, тому не вадить на самому початку нашого знайомства сказати, що вона була дуже милим створінням, а це велике щастя і в житті, і в романах, де (особливо в останніх) аж кишить негідниками найгіршого ґатунку, коли постійною нашою супутницею буде така невинна й лагідна особа. Тому що Емілія не героїня, то немає потреби й описувати її вроду; як на героїню, то, може, й справді носик у неї надто короткий, а щоки надто круглі й рожеві. Зате її рум'яне личко пашіло здоров'ям, на устах цвіла усмішка, а очі сяяли найчистішою і найщирішою радістю, за винятком, звичайно, тих хвилин, коли наповнювалися слізьми, а таке траплялося досить часто. Бо ж ця дурненька дівчина плакала над здохлою канаркою чи над мишою, яку випадком спіймала кішка, чи над кінцем роману хоч би й найбезглуздішого; а вже сказати їй, боронь боже, неласкаве слово коли знайдеться хтось такий жорстокий, що зважиться на це,— що ж, хай сам на себе нарікав! Навіть міс Пінкертон, ця сувора й неприступна жінка, перестала її лаяти після першого разу, і хоч вразливе серце вона розуміла не краще, ніж, скажімо, алгебру, а все ж дала всім вихователям і вчителям особливий наказ ставитись до міс Седлі якнай-лагідніше, бо суворість, мовляв, просто шкодила її здоров'ю.

Тож коли настав день від'їзду, міс Седлі страшенно розгубилася, не знаючи, як поводитись, їй однаково хотілося сміятись і плакати. Вона раділа, що їде додому, проте страшенно журилася, що залишає школу. До того ж протягом останніх трьох днів маленька сирітка Лора Мартін ходила за нею слідом, як цуценя. Емілії довелося віддати іншим і прийняти самій щонайменше чотирнадцять подарунків і разів із чотирнадцять урочисто пообіцяти, що писатиме щотижня. "Посилай мені листи на адресу мого дідуся, графа Декстера",— наказувала міс Солтайр (яка сама, до речі, була досить убога) ; "Не шкодуй грошей на пошту, пиши мені щодня, ріднесенька",—просила кучерява Суорц, запальна, але щира й ласкава, а сирітка Лора Мартін, яка ще тільки вчилась писати літери, взяла приятельку за руку і, задумливо дивлячись їй у вічі, спитала: "Еміліє, можна мені в листах називати тебе мамою?" Певна річ, якийсь Джонс, читаючи мою книжку в себе в клубі, скаже, що всі ці подробиці страшенно безглузді, банальні, нікчемні і вкрай сентиментальні. Я собі уявляю, як той Джонс, ледь розімлілий після баранячої лопатки й пів пінти вина, виймає олівця й підкреслює слова "безглузді, нікчемні" тощо і дописує до них своє зауваження "цілком слушно". Ну що ж, він людина високого лету, можна сказати, геніальна, в житті та в романах захоплюється тільки великим і героїчним, тож йому краще врахувати ці застереження і знайти собі якусь іншу розвагу.

Та повернемося до своєї розповіді. Самбо поскладав квітки, подарунки, скрині та коробки з капелюшками міс Седлі у карету разом із невеличкою, витертою шкіряною валізкою, до якої була старанно пришпилена картка Ребеки Шарп і яку він подав візникові, шкірячи зуби, а той прилаштував у кареті, і собі зневажливо скривившись. Нарешті настав час прощатися. Але смуток тієї гіркої хвилини трохи згладила блискуча промова, з якою директорка звернулася до своєї вихованки. Не тому, що ця прощальна овація збудила в Емілії філософські роздуми чи своїми вагомими доказами якось заспокоїла дівчину, ні, та промова була нестерпно нудна, пишна, втомлива, але міс Седлі, бачивши перед собою грізну вчительку, не зважувалась у її присутності бурхливо виявляти своє горе. До вітальні подали печиво з кмином і пляшку вина, як у тих урочистих випадках, коли до школи приїздив хтось із батьків, і після спільної учти міс Седлі відпустили.

А ви, Бекі, не попрощаєтеся з міс Пінкертон? — спитала Джемайма дівчину, на яку ніхто не звертав уваги; вона вже спускалася вниз з торбинкою в руках.

Мабуть, доведеться,—спокійно відповіла Ребека, чим страшенно здивувала Джемайму.

А коли та постукала в двері й почула, що можна зайти, дівчина невимушено ступила до вітальні й бездоганною французькою мовою сказала:-Mademoiselle, je viens vous faire mes adieux . (Мадемуазель, я прийшла попрощатися з вами (Франц.). )

Міс Пінкертон не розуміла по-французькому, вона лише керувала тими, хто знав цю мову, а проте, закусивши губу, кивнула своєю величною головою з римським носом (зверху на ній урочисто красувався високий капелюшок без крисів) і відповіла: Всього вам найкращого, міс Шарп.

З цими словами геммерсмітська Семіраміда махнула рукою, наче на прощання, але водночас даючи Ребеці змогу потиснути один палець, який вона навмисне відстовбурчила.

Проте Ребека ухилилася від такої честі, згорнула руки, холодно посміхаючись, і тільки вклонилася, на що Семіраміда з не баченим досі обуренням труснула капелюшком. Бо, власне, між жінками — молодою й старою — відбулася коротенька баталія, в якій стара зазнала поразки.

— Хай бог тебе благословить, дитино моя,— звернулася міс Пінкертон до Емілії, обнімаючи її і люто дивлячись через її плече на Ребеку.

Ходімо, Бекі,— сказала перелякана Джемайма, квапливо випихаючи дівчину геть, і двері вітальні зачинилися за нею назавжди.

Потім відбулося галасливе прощання внизу. Слова тут безсилі. В передпокої зібралися всі служниці, всі любі приятельки Емілії, всі вихованки, а серед них і вчитель танців, який щойно приїхав. Зчинилася така метушня, почалися такі обійми, поцілунки, плачі впереміш з істеричними зойками міс Суорц, які долинали з її кімнати, що жодне перо не могло б їх описати, а людям з чутливим серцем краще їх і не чути. Та врешті обійми скінчилися; приятельки попрощалися, тобто Емілія попрощалася з своїми приятельками. Бо Ребека уже кілька хвилин тому скромно вмостилася в кареті. Ніхто не журився, що вона від'їздить.

Кривоногий Самбо зачинив дверці за своєю заплаканою господинею і стрибнув на задок карети.

Стривайте! Стривайте! — загукала міс Джемайма, біжачи до брами з якимось пакуночком.

Це бутерброди, люба моя,— сказала вона Емілії.— Ви можете зголодніти в дорозі, а вам, Бекі... Бекі Шарп, ось книжка, яку моя сестра, тобто... я... Словник Джонсона, негоже було б поїхати без нього. До побачення! Можна рушати! Хай вас бог благословить!-І вона, добра душа, вернулася в садок, схвильована до краю.

Та леле, що це? Тільки-но карета рушила, бліде личко міс Шарп висунулося з віконця, і книжка полетіла назад у садок.

Міс Джемайма мало не зомліла з жаху.

Ні, ви ба...— пролебеділа вона.— Яка зухва...— обурення не дало їй докінчити ні першого, ні другого речення.

Карета поїхала, браму зачинили, дзвоник задзвонив на урок танців. Перед обома дівчатами відкривався широкий світ. Отже, прощай, Чізвікська алея!

Розділ II

У ЯКОМУ МІС ШАРП І МІС СЕДЛІ ГОТУЮТЬСЯ ДО НАСТУПУ

Після того, як міс Шарп здійснила геройський вчинок, змальований у попередньому

Розділі, й побачила, як Словник, перелетівши через бруковану стежечку садка, впав біля ніг приголомшеної міс Джемайми, на її обличчі, досі аж зеленому з люті, з'явилася не набагато приємніша посмішка. Вона з полегкістю відкинулася на спинку сидіння і сказала:-Туди йому й дорога! Боже, боже, дякую тобі, що ти нарешті вивів мене з Чізвіка!-Емілію вразила ця зухвала вихватка, мабуть, не менше, ніж міс Джемайму. Бо таки зважте самі: вона залишила школу хвилину тому, а враження, набуті за шість років, так швидко з пам'яті не стираються. Дехто довіку не може забути тих страхів, яких зазнав замолоду. Один мій знайомий, шістдесятивосьмирічний добродій, якось, снідаючи, дуже схвильовано сказав мені:-Сьогодні мені приснилося, що мене відшмагав доктор Рейн.

Уява вночі перенесла його до випадку, що стався п'ятдесят п'ять років тому.

Отже, доктор Рейн зі своїми різками в шістдесят вісім років так само жахав його, як і в тринадцять. А що, якби доктор Рейн з довгою різкою з'явився до нього живий-живісінький тепер, коли йому минуло шістдесят вісім років, і грізно сказав: "Ану, хлопче, скидай штани!" Отож Емілію просто приголомшив такий зухвалий вчинок.

Що ти зробила, Ребеко? — за якийсь час мовила вона.

Ти боїшся, що вибіжить міс Пінкертон і накаже замкнути мене в карцер? — засміялася Ребека.

Ні, але...

Я ненавиджу той будинок і все, що в ньому є,— розлючено сказала Ребека.— І сподіваюся, що більше ніколи не побачу його. Бодай би він запався в Темзу разом із міс Пінкертон! Я б нізащо не витягла її звідти! Ох і хотіла б я побачити, як вона борсається у воді в своєму капелюшку, як ззаду тягнеться шлейф, а спереду стирчить ніс, мов про-ва човна!

Тихо! — злякано вигукнула Емілія.

А чого, хіба цей чорний лакуза може донести? — сміючись, спитала Ребека.— То нехай вернеться й скаже міс Пінкертон, що я люто ненавиджу її. Ох, як би я хотіла цього! І хотіла б чимось довести свою ненависть! Яких принижень і знущань натерпілась я за ці два роки. До найгіршої куховарки і то ставились краще. Всі мене цуралися, ніхто, крім тебе, мені слова ласкавого не сказав. Дівчаткам з молодших класів я мала бути за няньку, старшим мала втовкмачувати французьку, аж мені рідна мова обридла.