Ярмарок Суєти - Сторінка 52

Невдовзі після цього туди знов покликано Чоппера й Берча, другого клерка, щоб вони підписалися за свідків у якомусь документі.

Я склав нову духівницю,— пояснив містер Осборн, і згадані вище джентльмени поставили у відповідному місці на документі свої підписи.

Більше не було сказано жодного слова. Містер Міняйлі мав дуже похмурий вигляд, коли вийшов з кабінету. Він суворо глянув на Чоппера, але нічого не пояснив. Усі помітили, що господар того дня був якийсь особливо тихий, чим дуже здивував тих, хто, бачивши, який він прийшов до контори, з самого ранку чекав бурі. Він за цілий день жодного разу нікого не вилаяв, і ніхто не чув, щоб він сипав прокльонами. Контору він залишив рано і, перше ніж піти, ще раз покликав старшого клерка і дав йому загальні вказівки, а тоді запитав, вагаючись і немов через силу: чи той, бува, не знає, є в місті капітан Доббін чи нема?-Чоппер відповів, що, здається, є. Насправді вони обидва чудово знали, що він у місті.

Осборн узяв листа зі столу, адресованого тому офіцерові, і, віддавши клеркові, звелів негайно вручити його Доббінові у власні руки.

Тепер, Чоппере, мені стане легше на серці,— сказав він, беручись за капелюха і якось дивно поглянувши на клерка. Рівно о другій (безперечно, за попередньою домовленістю) з'явився Фредерік Буллок, і вони з містером Осборном пішли з контори.

Командиром *** полку, де служили Доббін і Осборн, був старий генерал, який уперше воював ще в Квебеку під проводом Вулфа. Він давно вже був надто старий і хворий, щоб командувати, але й далі цікавився полком, який номінально очолював, і любив запрошувати декого з молодих офіцерів до свого столу — гостинність, яка, здається мені, тепер не вельми в моді серед його колег. Особливо любив старий генерал капітана Доббіна. Доббін був начитаний зі свого фаху й міг говорити про Фрідріха Великого, про імператрицю Марію-Терезу та про їхні війни з не меншим знанням справи, ніж сам генерал, який був не байдужий до тріумфів останніх часів, але серцем тяжів до полководців, уславлених п'ятдесят років тому. Цей вояка запросив Доббіна до себе на сніданок того самого ранку, коли містер Осборн змінив духівницю, а містер Чоппер одяг найкращу сорочку з брижами, і повідомив своєму молодому улюбленцеві — за два дні до опублікування — про те, чого всі сподівалися: про наказ виступати в похід до Бельгії. Наказ полку приготуватися мав з'явитися за день чи за два, а оскільки транспортних суден вистачало, то до кінця тижня вони вже мали бути в дорозі. В Чатемі їм додали новобранців, і старий генерал сподівався, що полк, який допоміг розбити Монкальма в Канаді і змусити до втечі Вашингтона на Лонг-Айленді, підтвердить свою історичну репутацію і в Нідерландах, де вже не раз відбувалися великі битви.

Отже, друже мій, коли ви маєте якусь affaire là ,— мовив старий генерал, взявши пучку тютюну білими тремтячими пальцями, а тоді показавши на те місце під robe de chambre, де ще кволо стукотіло його серце,— коли ви маєте якусь Філліду й мусите її потішити, чи вам треба попрощатися з татом і матусею, чи скласти духівницю, то я раджу вам не зволікати.

З цими словами генерал подав своєму молодому приятелеві пальця на прощання, добродушно кивнув напудреною головою в перуці з кіскою, а коли за Доббіном зачинилися двері, взяв перо й написав poulet 3 (він страшенно пишався своїм знанням французької мови) мадемуазель Аделаїді з Королівського театру.

Ця новина засмутила Доббіна, він згадав наших друзів у Брайтоні, і йому стало соромно, що вій найперше подумав про Емілію (він думав про неї більше, ніж про батька з матір'ю, про сестер чи про свої обов'язки — і в мріях, і в снах, і взагалі протягом цілого дня). Повернувшись до готелю, він відіслав містерові Осборну записку, повідомляючи його про те, що довідався, і сподіваючись, що цим спонукає його помиритися з Джорджем.

Ця записка, передана тим самим посланцем, що приносив запрошення містерові Чопперу, трохи стривожила достойного клерка. Конверт був адресований на нього, і, розпечатуючи його, Чоппер з острахом думав, чи не відкладається, бува, сподіваний обід. Він відчув величезне полегшення, коли переконався, що йому самому тільки нагадували про зустріч. ("Я чекатиму на вас о пів на п'яту" — писав капітан Доббін). Чоппер дуже переймався справами свого принципала, але que voulez-vous — запрошення на обід було для нього куди важливішим, ніж чиї завгодно справи.

Генерал уповноважив Доббіна повідомляти про похід кожного офіцера полку, якого йому пощастить зустріти в місті. Тому він поділився новиною з хорунжим Стеблом, побачивши його в агента, і той, з властивою йому войовничістю, негайно подався до постачальника військового спорядження купувати нову шаблю. Там цей хлопець, який хоч і мав тільки сімнадцять років і на зріст був не вищий як шістдесят п'ять дюймів, до того ж кволий від народження і з дуже розладнаним здоров'ям від надмірного вживання коньяку, але, безперечно, відважний, як лев, заходився випробовувати, згинати, зважувати в руці зброю, наче думав знищити всіх французів. Вигукуючи "га, га!" й завзято пристукуючи маленькою ногою, він зробив два-три випади проти капітана Доббіна, який, сміючись, відбив їх своєю бамбуковою паличкою.

Стабл, як можна було здогадатися, взявши до уваги його зріст і вагу, належав до легкої піхоти. Зате хорунжий Спуні був високий і служив у роті гренадерів (капітана Доббіна). Він негайно приміряв нову ведмежу шапку, в якій мав на диво грізний, як на його вік, вигляд. Потім обидва хлопці подалися до "Слотера" і, замовивши розкішний обід, сіли писати листи своїм любим батькам, що хвилювалися вдома,— листи, сповнені синівської любові, ласки, відваги і граматичних помилок.

Ох, тоді в Англії багато сердець тривожно калатало, а материнські палкі молитви линули до неба не в одному домі.

Побачивши, як юний Стабл трудиться над листом за столиком у залі "Слотера" і як сльози, стікаючи по носі, капають на папір (бо хлопчина думав про свою матусю і про те, що, може, ніколи вже її не побачить), капітан Доббін, який готувався написати листа Джорджеві Осборну, змінив свій намір і зачинив скриньку з папером. "Навіщо писати? — сказав він сам до себе.— Хай вона спокійно поспить цю ніч. Завтра вранці я зайду до своїх батьків, а потім сам поїду в Брайтон".

Він підійшов до Стабла, поклав йому на плече свою велику руку й заходився підбадьорювати молодого вояка; сказав, що коли той кине пити горілку, то з нього вийде добрий солдат, бо він має чесне й щире серце. Від цих слів юний Стабл засяяв, тому що Доббіна дуже шанували в полку як найкращого офіцера й найрозумнішу людину.

Дякую, Доббіне,— відповів Стабл, витираючи кулаками очі.— Я саме писав... писав їй, що кину пити. Ох, сер, вона так любить мене, хай би мене чорти взяли! — Після цього помпи знов запрацювали, і я не певен, чи не заблищали очі і в зворушеного капітана.

Обидва хорунжі, капітан і містер Чоппер пообідали разом, за одним столом. Чоппер приніс від містера Осборна листа, в якому той коротко і ввічливо просив передати додані до листа папери капітанові Джорджу Осборну. Чоппер більше нічого не знав; щоправда, він змалював, який вигляд мав містер Осборн, розповів про його побачення з адвокатом, дивувався, що патрон того дня нікого не вилаяв, а трохи випивши, почав робити свої висновки і здогади.

Та з кожною чаркою вони ставали все туманніші і, врешті, зробилися й зовсім незрозумілі. Пізно ввечері капітан Доббін посадив свого гостя в найману карету.

Той уже тільки гикав і присягався, що він... гик... довіку... гик... буде приятелем капітана.

Ми казали, що прощаючись з міс Осборн, капітан Доббін попросив дозволу ще раз зайти до неї, і стара панна кілька годин чекала на нього другого дня. Може, якби він прийшов і звернувся до неї з запитанням, на яке вона готова була відповісти, міс Джейн не відкинулася б від свого брата й допомогла б помирити його з розгніваним батьком. Та хоч вона дуже чекала, капітан не прийшов. Він мав багато інших справ: треба було відвідати батьків і заспокоїти їх, а тоді якомога раніше зайняти місце нагорі в "Блискавці", щоб поїхати до своїх друзів у Брайтон. Вдень міс Осборн почула, як батько наказав не пускати й на поріг того негідника Доббіна, що любить скрізь пхати свого носа. Отже, навіть якщо вона в душі й плекала якусь надію, то їй раптом настав кінець. Зайшов Фредерік Буллок і був особливо ніжний з Марією і уважний до зажуреного старого джентльмена. Бо хоч той і казав, що йому тепер полегшає, проте засоби, до яких він удався, щоб забезпечити собі душевний спокій, мабуть, і досі ще не дали добрих наслідків, а події останніх двох днів просто приголомшили його.

Розділ XXV-У ЯКОМУ ВСІ ГОЛОВНІ ДІЙОВІ ОСОБИ ВВАЖАЮТЬ ДОРЕЧНИМ ПОКИНУТИ БРАЙТОН-Друзі повели Доббіна до Корабельного готелю, і в присутності дам він прикинувся веселим і безтурботним; це було ще одне свідчення того, що цей молодий офіцер з кожним днем ставав усе спритнішим лицеміром. Він намагався приховати свої особисті почуття і мав що приховувати: по-перше, він був схвильований тим, що побачив місіс Осборн уже в іншій ролі, а по-друге, боявся, що прикра звістка, яку він привіз, дуже пригнітить Емілію.

Я гадаю, Джордже,— мовив він,— що не мине й трьох тижнів, як французький імператор кине проти нас кавалерію й піхоту і влаштує герцогові такий танок, що порівняно з ним іспанська війна видасться дитячою розвагою. Але, по-моєму, не обов'язково казати про це місіс Осборн. Може, ми взагалі не братимемо участі в битві, а наше перебування в Бельгії буде просто воєнною окупацією. Багато хто так вважає. А в Брюсселі повно великосвітської публіки і модниць.— І приятелі домовилися змалювати Емілії похід у Бельгію саме в такому невинному світлі.

Підготувавши цю змову, облудний Доббін привітався з Емілією дуже весело, навіть сказав їй два чи три компліменти з приводу її нового становища (ті компліменти, треба визнати, були страшенно несміливі й незграбні), а тоді почав хвалити Брайтон, морське повітря, тутешні розваги, мальовничу дорогу, карету "Блискавка" та коней — Емілія з того всього нічого не збагнула, а Ребека дуже розважалася, стежачи за капітаном, як, зрештою, вона стежила за кожним, з ким стикалася.

Наша Емілія, мусимо признатися, була не вельми високої думки про друга свого чоловіка, капітана Доббіна.