Ярмарок Суєти - Сторінка 50

І той зустрів його з радісною усмішкою, поплескав по плечі й привітав найласкавішими словами. Так, посланцеві було чого похнюпитись.

Осборн був твердо впевнений, що Доббін прийшов повідомити йому про синову поразку. Містер Чоппер і його патрон саме розмовляли про сутичку Джорджа з батьком, коли принесли Доббінову записку, і обидва дійшли висновку, що Джордж хоче сповістити про свою капітуляцію. Вони сподівалися цього вже кілька днів.

"Господи, Чоппере, яке ми тоді влаштуємо весілля! " — сказав містер Осборн своєму клеркові, дивлячись на нього переможним поглядом; він навіть ляснув грубими пальцями і забряжчав усіма гінеями й шилінгами, що були у його великих кишенях.

Усе ще побризкуючи грішми в обох кишенях, Осборн із значущим, веселим виразом обличчя оглянув зі свого крісла Доббіна, що сидів навпроти, блідий і мовчазний.

"Який же він неотеса, а ще й капітан,— подумав старий Осборн.— Дивно, що Джордж не навчив його кращих манер".

Нарешті Доббін зібрав усю свою відвагу й почав:-Сер, я приніс вам дуже важливу звістку. Я був сьогодні вранці в казармах кавалерії і довідався, що наш полк посилають за кордон і він вирушить до Бельгії на цьому ж таки тижні. І ви знаєте, сер, що ми повернемось додому тоді, коли закінчиться вся ця колотнеча, яка може виявитися фатальною для багатьох з нас.

Осборн споважнів. Я певен, що мій с... тобто ваш полк виконає свій обов'язок, сер,— сказав він.

Французи дуже сильні, сер,— повів далі Доббін.— Росіянам і австрійцям треба буде багато часу, щоб стягти сюди свої війська. Нам першим доведеться вступати в бій, і будьте певні: Боні все зробить, щоб він був гарячий.

Куди ви гнете, Доббіне? — запитав співрозмовник, невдоволено насупившись.— Думаю, що жоден британець, не злякається якогось там миршавого француза, га?-Я тільки хочу сказати, що поки ми вирушимо і зважаючи на те, що кожен із нас іде на великий, безперечний ризик... було б добре, сер, щоб... оскільки ви посперечалися з Джорджем, то... щоб ви подали один одному руку, правда? Бо часом би з ним щось сталося, вас, думаю ,мучило б сумління, що ви не помирилися.

Кажучи це, бідолашний Вільям Доббін почервонів, як рак, і відчув себе зрадником.

Якби не він, то, може, взагалі не дійшло б до цієї сварки. Чого вони не відклали шлюбу Джорджа? Навіщо було так напосідатися на нього? Доббін усвідомлював, що принаймні Джордж розлучився б з Емілією без смертельної муки. У Емілії також загоїлася б рана, яку завдала їй втрата нареченого. Це його, Доббінове, втручання довело до їхнього шлюбу й до всього, що з нього випливало. І чому ж так сталося? Тому, що він кохав Емілію і не міг бачити її нещасною? А може, тому, що його самого мучила невідомість і він радий був швидше покласти їй край? Так ми часом, коли хтось помре, квапимося з похороном або, як доводиться розлучатися з дорогими для нас* людьми, ладні швидше відбути цю розлуку.

Ви добрий хлопець, Вільяме,— лагідно сказав містер Осборн,— ми з Джорджем не повинні розлучатися ворогами, це правда. Та послухайте мене. Я зробив для нього і стільки, скільки жоден батько не зробить для свого сина. Я ручуся, що він отримує від мене втричі більше грошей, ніж ви від свого батька. Але я не хвалюся цим. Як я працював задля нього, скільки вклав хисту й сили у свою працю, теж не згадуватиму. Запитайте Чоппера. Запитайте його самого. Запитайте в лондонському Сіті. І ось я запропонував йому таке одруження, яким пишався б кожен англійський аристократ, єдиний раз у житті хотів, щоб він мене послухав, а він відмовився.

Хіба я повівся погано? Хіба я почав сварку? Я ж хотів йому тільки добра! Я ж задля нього працював, мов каторжанин, відколи вія народився. Ніхто не скаже, що мною керує самолюбство. Нехай він приходить. Ось вам моя рука. Я кажу: все забуто і пробачено. Про те, щоб одружуватися зараз-таки, не може бути й мови.

Хай домовляється з міс Суорц, а шлюб візьмуть потім, коли він повернеться полковником, бо він — хай мене чорти візьмуть, коли я брешу,— стане полковником, якщо тільки гроші можуть цьому помогти. Я радий, що ви напоумили його. Я знаю, що це ваших рук справа, Доббіне. Ви й раніше часто рятували його з біди. Нехай приходить, я не буду лаяти його. Приходьте сьогодні обідати на Рассел-сквер, обидва приходьте. Те саме місце й та сама година. Буде чудова оленина, і я нічого йому не скажу.

Ця хвала й довіра неначе ножем різнули по серцю Доббіна. З кожною хвилиною, поки тривала розмова в такому тоні, він почував за собою дедалі більшу провину.

Сер,— сказав він,— боюся, що ви самі себе дурите. Я навіть певен, що так воно і в. Джордж надто шляхетний хлопець, щоб одружуватися задля грошей. А загроза, що ви позбавите його спадку, коли він не послухається, може викликати в нього тільки опір.

Яка це в біса загроза — запропонувати йому вісім чи десять тисяч річного прибутку? — мовив містер Осборн тим самим веселим тоном, що почав уже дратувати Доббіна,— Та якби міс Суорц захотіла вийти за мене, я б миттю оженився, хай йому чорті Я не такий перебірливий щодо відтінків кольору шкіри. І старий джентльмен хрипко зареготав.

Ви забули, сер, про попередню угоду капітана Осборна,— похмуро сказав посланець.

Яку угоду? Що це в біса має означати? Чи, може, ви хочете сказати,— мовив, закипаючи люттю, містер Осборн, вражений раптовою думкою,— чи, може, ви хочете сказати, буцімто він такий непроторенний йолоп, що й далі тягається з дочкою того облудного шахрая? Може, ви прийшли сюди повідомити мені, що він хоче з нею одружитися? Одружитися з нею — нічого собі! Щоб мій син і спадкоємець одружився з дочкою злидаря? Та хай би його дідько вхопив, якщо він так зробить! Хай тоді купить собі мітлу й підмітає вулиці! Вона завжди лізла до нього й моргала йому — тепер я пригадую. І не маю сумніву, що її напучував той старий пройдисвіт, її батечко.

Містер Седлі був вашим добрим приятелем, сер,— мовив Доббін, майже зрадівши, що й він починає сердитись.— Був час, коли ви звали його інакше, не пройдисвітом і шахраєм. Ви самі засватали Джорджа, і він не має права гратися почуттями...

Почуттями? — заревів старий Осборн.— Гратися почуттями? Хай мене грім поб'є, якщо це не ті самі слова, що їх сказав і мій розумник, коли приндився тут у четвер два тижні тому й торочив про британську армію рідному батькові! То це ви його наструнчили, га? Гарну зробили послугу, капітане! Це ви хочете ввести жебрачку в мою родину? Красно вам дякую за даремний труд, капітане! Одружуйтеся з нею самі, га-га-га! А йому навіщо? Я ручуся, що вона й так до нього прибіжить!-Сер,— мовив Доббін з неприхованою люттю і зір-рвався на ноги,— я нікому не дозволю ображати цю леді в моїй присутності, а тим паче вам!-Он як! Може, викличете мене на дуель? Стривайте, я зараз подзвоню, щоб нам принесли пістолети! Містер Осборн прислав вас сюди, щоб ви ображали його батька, га? — кричав старий, смикаючи за шворку дзвоника.

Містере Осборн,— сказав Доббін тремтячим голосом,— це ви ображаєте найкращу в світі істоту. А вам треба було б пожаліти її, сер, бо вона — дружина вашого сина.

З цими словами Доббін вийшов, відчуваючи, що більше нічого не зможе сказати, а Осборн відкинувся на спинку крісла, дивлячись услід йому нестямним поглядом. На дзвінок зайшов містер Чоппер, і не встиг капітан опинитися на подвір'ї, де була Осборнова контора, як клерк догнав його, навіть не одягнувши капелюха.

Ради бога, що сталося? — вигукнув він, хапаючи Доббіна за полу.— Патронові погано! Що зробив містер Джордж?-Одружився з міс Седлі п'ять днів тому,— відповів Доббін.— Я був у нього за боярина, містере Чоппере, і ви повинні залишитися його приятелем. Старий клерк похитав головою.

Якщо ви принесли таку новину, капітане, то погані справи. Мій господар ніколи не простить йому.

Доббін попросив Чоппера повідомляти йому, як розвиватимуться далі події, в готель, де він зупинився, і сумно подався в західну частину міста, дуже схвильований думками про те, що сталося і що ще має статися.

Коли мешканці будинку на Рассел-сквер того дня зійшлися на обід, вони застали голову родини на звичайному місці, але вираз його обличчя був такий похмурий, що всі, знаючи його, боялися й рота розтулити. Дами і містер Буллок, який тоді обідав з ними, здогадувалися, що містерові Осборну вже сказали новину. Його насуплене обличчя так подіяло на містера Буллока, що він притих і споважнів, тільки незвичайно упадав біля міс Марії, поруч з якою сидів, і біля її сестри, місце якої було на покуті.

Отже, міс Вірт сиділа з свого боку столу сама, між нею і Джейн Осборн залишалося порожнє місце. То було місце Джорджа, коли він обідав удома, і його прибор, як ми вже згадували, ставили на стіл, сподіваючись повернення блудного сина.

Під час обіду тишу тільки зрідка порушувало якесь несміливе, пошепки сказане зауваження усміхненого містера Фредеріка та дзенькіт срібла й порцеляни.

Служники нечутно сновигали навколо столу, виконуючи свої обов'язки. Навіть наймані учасники похорону не могли б бути похмурішими за челядь містера Осборна.

Оленину, до якої господар запрошував Доббіна, старий порізав у глибокій мовчанці, але той шматок, який він поклав собі на тарілку, забрали зі столу майже не торкнутим. Зате він багато пив, і служник запопадливо надибав йому чарку.

Нарешті, коли обід скінчився, погляд господаря, яким він обводив усіх по черзі, на мить спинився на приборі для Джорджа. Він показав на нього лівою рукою. Дочки втупили в нього очі, не розуміючи або не бажаючи зрозуміти того знаку, та й служники спершу не могли нічого втямити.

Заберіть геть цей прибор! — сказав нарешті старий, підвівся з-за столу, відсунув, вилаявшись, стільця і подався до себе.

Позад їдальні в будинку Осборнів була кімната, яку всі називали кабінетом; то було святилище голови родини. Він мав звичку навідуватись туди в неділю, коли не хотів іти до церкви, й цілий ранок перечитував різні папери, сидячи в малиновому шкіряному кріслі. Там стояли дві книжкові шафи з солідними виданнями в добротних позолочених палітурках: "Щорічні відомості", "Журнали для джентльменів", "Проповіді Блера", Юм і Смоллег.

Цілими роками містер Осборн не брав з полиці цих книжок, але й жоден член родини нізащо не посмів би бодай доторкнутися до них.