Яскрава вранішня зоря

Річард Райт

Яскрава Вранішня Зоря

Вона стояла, притулившись чорним лицем до мокрої шибки, й думала, коли вже нарешті вщухне цей дощ. Так може хлюпати й цілий тиждень. Краплі монотонне барабанили по даху, і лиш десь високо в темному небі око вловлювало жовтаву смужку — бліде мерехтіння сигнальних вогнів далекого Мемфіського аеро— порту. Іноді та смужка ніби краяла навпіл дощову хмару, потім зависала осяйним мечем і враз зникала. Жінка тяжко зітхала, думаючи, що Джонні брьохає десь цілий день по калюжах, не маючи добрих черевиків... За вікном, доки сягало око, простяга— лась багатюща чорна земля. Вона вже напилась вволю, й кругом стояли калюжі. Жінка мляво позіхнула й промимрила: "Цей дощ не на добро. Він замулить зерно глибоко в землю, і все розмокне, як труна в могилі". Руки безсило опустилися, чоло густо зросив піт — у кухні було гаряче натоплено. У плиті потріскували дрова, хрипко виспівував самотній горщик з овочевим супом.

"Ет, Джонні міг би послати й когось іншого бігати в такий дощ. Може, знайшовся б і кращий за нього. Та де там! Він нікому, крім себе, не довіряє. Все звик робити сам..." Вона глянула на купу білизни в цинковій балії. Ой, треба ж братися до роботи! Жінка обернулася, взяла вовняною шматиною гарячу праску, послинила палець і черкнула. Пшш! Так, уже гото— ва. Нахилившись, узяла з купи блакитну сорочку й стріпнула її.

Потім правою рукою звично підняла праску, а лівою вхопила з бляшанки дрібок воску й потерла низ. Тепер годі думати про щось — її руки вправно запрацювали, виконуючи щоденну роботу.

Розправивши рукав сорочки, вона почала хутко водити по ньому праскою, поки вогка тканина стала сухою. Заклопотана працею.

жінка полинула думкою в далеке дитинство, коли над її головою сяяло щасливе сонце. Губи мимохіть заворушилися:

Лілея сонячного краю — яскрава вранішня зоря.

Вона, мов тисячі сердець людських, квітує і сія...

Вітер жбурнув дощем у вікно. Джонні мав прийти додому на вечерю. О боже! Як гарно було б, якби й Саг вечеряв сьогодні з ними! Як ото раніш! Може, зрештою, його там недовго тримати— муть? Адже він надіслав їй вісточку: "Не втрачай надії, мамо!.." Так, треба надіятись. Тоді обидва її сини, Джонні й Саг, повер— нуться до неї.

Несамохіть здригнувшись, вона завмерла й прислухалася. Але жодного звуку, крім шумотіпня дощу. "Чого це я раптом так роз— тривожилась? — подумала. — Адже не вперше вони проводять свої збори. Та після арешту Сага неспокійно стало на душі. її увагу привернуло цокання годинника. Джонні вже на цілу годину затримується! Але ж ходити по такій грязюці... її тривога трохи вщухла, та в голові все роїлися думки: одна по одній пригадува— лись прикрі події — вона ніби відчувала їхній плин, як ото від— чувають крижану воду на морозі, підставивши руку під струмінь.

Жінка заходилася прасувати ще завзятіше, немовби сподіва— лася, що чим більше напружуватиме тіло, тим менше думатиме про все те. Але ж хіба могла вона не думати, як Джонні бігає десь грузькими дорогами під дощем, скликаючи білих і чорних комуністів на завтрашні збори! Так само бігав і Car, коли шериф схопив його, побив і вимагав виказати інших. Бідолашний хлопчи— ку! Вони, мабуть, боляче били тебе! А.ЛЇ, дякувати богу, ти нікого не виказав! Ти не такий! У тебе лев'яче серце й міцні нерви.

Це сталося рік тому. І тепер кожні нові збори викликають у неї напад холодного жаху. Поки міняла вугілля в прасці, згада— ла тяжкі, похмурі дні безперервної праці, згадала, скільки вона випрала й випрасувала білизни, аби тільки Джонні й Саг не ходили голодні, мали змогу провадити партійну роботу; то були дні, коли доводилось переносити на голові сотні фунтів білизни білих полями Й луками, у спеку і в негоду. Але тоді, поспішаючи стежкою в житі чи поміж рядками бавовнику, вона не відчувала ваги ноші, що похи— тувалась у неї на голові. Вперше той тягар важко надавив її, коли почула про арешт Сага. Того ранку вона верталася додому з клун— ком на голові, руки вільно звисали, очі спокійно дивилися на дорогу. Раптом через поле прибіг Боб, приятель Джонні, й повідо— мив, що шериф заарештував Сага. Того ранку клунок здався їй важчим, ніж будь-коли.

І тепер з кожним тижнем, хоч вона нікому й не признається, речі стають для неї дедалі важчими. Вже не так легко підіймати цеберку з водою, праску, клунок білизни, болять крижі, а робота тягнеться довше. І все через те, що взяли Сага й вона боїться, що ось-ось схоплять і Джонні. Щоб не думати про горе й чимось роз— радити себе, жінка заспівала:

Він іде поруч, говорить зі мною, Каже, що я йому люба...

Вона винувато похнюпилась і всміхнулася. Й досі не забува— ються ті пісні, незважаючи на горе... А навчилась їх, коли ще була дівчинкою й працювала на фермі.

Щодня, з ранку до ночі, злітали тихі звуки з вуст її матері.

що тяжко гнула спину в полі: потім, коли підросла, збагнула глибокий зміст материних пісень. Шкребучи довгими годинами брудну підлогу за кілька центів, вона спізнала, хто такий Ісус, як гірко треба молитися, щоб він тебе почув, як тяжко й безмовно

треба страждати, щоб бути гідним його. Отож усі свої болі вона виливала в пісню, вважаючи її життєвим дороговказом. Чоловіче тіло, прикуте в останній муці до хреста, покладення в холод— ну могилу, чудесне воскресіння, злиття в одному образі божест— венного й людського спрямовували її думи у світ марення й забуття.

Та згодом вона побачила перед собою холодну білу гору — білих людей з їхніми законами, що затьмарили красу пісень і чари світу. Біла гора стояла спокусою, тим, що відвертає від бога, частинкою буття, зумисне даного богом, щоб вона спізнала його й витримала, як Христос витримав свої муки, аби потім піднятися з могили у славі й величі. Дні труднощів і поневірянь загартували її віру й волю, вона привчилася любити горе з якоюсь гіркою гордістю, звикла коритися законам білих з кволою усміш— кою причетної до таємниці.

Після того, як матір забрав до себе Всевишній, доля послала їй брутального чоловіка-наймита і двох чорних дітей, Сага й Джон— ні, яким вона віддала всю свою любов і турботи. За довгі роки вона натерпілася не менш від Ісуса; чоловік помер, і його образ помалу розтанув у її пам'яті, а з нею лишилися її хлопчики, що швидко повиганялись і стали справжніми чоловіками.

Одного дня серце її болісно стислось і облилося кров'ю, коли обидва зажадали йти своїм власним шляхом, їй хотілося приму— сити обох дивитися на світ також зачарованими очима, але вони рішуче відмовились. Мати гірко плакала, коли вони вихваляли силу й мужність, що породжували в її уяві страшні картини.

Але вона їх любила, і її зболіле серце прагло до них. Що вона могла вдіяти — нещасна стара мати в чужому світі? І поступово, завдяки синам полуда спала з її очей, а Саг і Джонні й далі малювали перед нею, наляканою і здивованою, новий, дужий і прекрасний світ, що вабив її й манив до себе. Горе й страждання чорних людей заступили Його, прикутого до хреста; перші паро— стки партії здалися їй другим Воскресінням, а зненависть до тих, що намагались убити в ній нову віру, лише посилювала жагу до нових ідей.

"Господи,-часто казала вона Джонні, — хай оті кляті білі спробують спитати мене, хто належить до партії! Хай вони тільки зачеплять мене, і я покажу їм, на що здатна бідна чорна жінка!" Але іноді, як от і цієї тривожної ночі, в її голові все сплутува— лось. Яскраве мерехтіння прекрасної вранішньої зірки, що обіцяла щастя й свободу, будило в душі давні пісні, які ставали тепер солодкими й заспокійливими.

Праска геть охолола. Жінка підкинула дров у плиту, знову стала біля вікна й задивилася на жовтаву смугу у мокрій темряві.

А Джонні все не йшов... Та ось з'явилися нові звуки. Крізь шум дощу вона почула хлюпання ніг по калюжі. Ні, це не Джонні.

Його важку ходу вона впізнала б серед мільйонів інших. Хтось зійшов на ґанок. Якась жінка... Три короткі удари й один довгий.

Це хтось із товаришів! Вона зняла клямку, прочинила двері й від— сахнулася від холодного й різкого пориву вогкого вітру.

— Хто там?

— Це я.

— Хто?

— Рева.

Жінка штовхнула двері.

— Господи, донечко, заходь мерщій.

Вона відступила вбік, і в сіни ввійшла худенька білява дівчи— на. Защіпаючи клямку, жінка чула, як Рева, стріпуючи з себе воду, важко дихає. Мабуть, щось сталося. Дівчина не тюпала б цілу милю такої глупої ночі. Вона липне до Джонні... А може, щось із ним?

— Заходь у кухню, Рево, там тепліше.

— Боже, навіть черевики розмокли!

— А ти що ж хотіла — такий дощ...

— Джонні ще не прийшов?

— Ні. Та ти не турбуйся. Скидай черевики. Ще, чого доброго.

застудишся. — Жінка розгублено змовкла. "Атож. Щось таки сталося з Джонні! Цікаво, чи Ревин батько знає про її почуття до Джонні?" — Дитино, не слід було йти в таку негоду.

— Я мусила, тітонько Сью.

Жінка завела її на кухню.

— Скидай черевики та сідай ближче до плити.

— Тітонько Сью, я мушу вам дещо сказати...

їй перехопило дух. Таки якась біда з Джонні!

— Що, люба?

— Шериф приходив сьогодні до нас. Побалакати з татом.

— Про що?

— Хтось йому доніс про завтрашні збори.

— Щось загрожує Джонні, Рево?

— Ні, тітонько Сью! Я не чула жодного слова про нього. Ви вже його бачили сьогодні?

— Ні, він навіть не прийшов попоїсти.

— Коли ж він прийде?

— Бог його знає, донечко...

— Хтось мусить попередити їх, щоб вони не збиралися, — мовила Рева. — Шериф поставив людей стежити за будинком.

Я вислизнула так, що вони мене не помітили.

— Рево!

— Що?

— Я вже стара жінка й хочу знати правду.

— Яку, тітонько Сью?

— Тобі не вдасться мене обдурити.

— Обдурити?

— Щодо Джонні.

— Та що ви, тітонько Сью!

— Коли що й, сталося, кажи мені прямо! Я витримаю.

Вона стояла біля прасувальної дошки, склавши руки на живо— ті, й дивилась, як Рева стягує черевики. Мати вже відчувала, що втратила Джонні, і знала, як боляче буде це знести; тепер вона готувала до цього всі сили своєї душі. Вона нагадувала підхопле— ного стрімкою течією плавця, який знає, що його жде, але відчай— душне борсається до кінця.

— Джонні не загрожує ніяка небезпека, — промовила Рева. — Але ми мусимо щось зробити, щоб інші не попали в біду.

— Звідки шериф довідався про збори?

— Батько теж хотів би це знати.

— Хтось став Іудою.

— Здається, так.

— Я певна, що хтось із новеньких.

— Важко сказати.

— Чуєш, донечко, ти трохи обсохни й біжи додому.