Яскрава вранішня зоря - Сторінка 3

Вони шукають його, але ще не знайшли!

На-порозі стала й схопилася за живіт. У кухні було повно білих у лискучих дощовиках. Хоч лампа горіла, електричні ліхта— рики й досі спалахували в їхніх червоних кулаках. На підлозі стояли брудні калюжі від їхнього взуття.

— Ану, білі, геть із мого дому!

Мертва тиша; всі одночасно повернули голови до жінки. Вона помітила якийсь несподіваний рух, та зрозуміла все аж тоді, коли відчула, як щось обпекло обличчя, їй забило дух, але вона не зру— j шила з місця. Спокійно витерла лівою рукою очі. Котрийсь із білих жбурнув їй в обличчя ложку гарячого гороху.

— Ну що, смачно, стара відьмо?

— Я прошу залишити мій дім!

З гурту вийшов шериф і підступив до неї.

— Слухайте, тітонько...

— Я для білих не тітонька!

— Ви сьогодні не в настрої!

— Який там настрій! Краще заберіть звідси оцих негідників!

— Вам щось не подобається?

— А кому це може сподобатись?

— І що ви збираєтесь робити?

— Вигнати вас із мого дому!

— Як господиня?

— Я буду тут господинею після того, як ви накажете їм уши— тися геть!

її голос перейшов на грізний шепіт, вона роздивлялася по кухні і пильно вивчала кожне обличчя.

— Слухайте, тітонько,— голос шерифа пом'якшав.— Я при— йшов сюди, щоб помогти вам. Чому ви так розгнівались?

— Ви самі собі не можете помогти відколи народилися! — спа— лахнула вона.— Як же ви поможете мені?

Один із них вийшов наперед і став навпроти неї.

— Слухай ти, чорнопика, як це ти розмовляєш з білим?

— А мені байдуже, хто переді мною!

— Ти пошкодуєш...

— А ви не лякайте!

— Тебе треба повчити, як бути покірним негром!

— Отакий мене вчитиме?

— Ану заткни пельку!

— І не подумаю!

— Не розперізуйся!

— Геть з мого дому!

— А якщо ми не підемо? — втрутився шериф.

Вони оточили її з усіх боків. А вона так само непорушне стояла у дверях. Стояла й весь час думала про Джонні. Мати знала: ці теж думають про нього, і вона гарячкове міркувала, що зробити, щоб вони не забрали його від неї.

— А якщо не підемо? — знову спитав шериф.

— Двадцять чоловіків проти старої жінки! То оце ви такі, білі, хоробрі?

Шериф схопив її за руку.

— Гей, ти! З нас досить твоїх образ! Де твій син?

— Хіба ви не знаєте?..

— Хочеш по пиці?

— На це ви всі здатні...

Шериф ударив її по обличчю. Вона поточилася до стіни і впа— ла на коліна.

— Оце так білі поводяться з негритянками?

Вона поволі підвелася; навіть не доторкнувшись до щоки, яка аж горіла, спокійно склала руки на животі.

— Всі ви здатні лише на підлоту...

Він вдарив ще раз. Жінка ступила кілька кроків назад і впала на бік.

— То, кажеш, здатні на підлоту?

Вона знову стояла перед ним з сухими очима, ніби її й не били.

— Облиш її! Нам потрібен її вилупок, а не нона! — озвався один.

— Де твій син?— спитав шериф.

— Шукайте!

— Ми його знайдем і вб'ємо!

— Він буде не єдиний негр, якого ви вбили,— мовила мати.

Вона відчувала гордість за сина. Немає таких мук, яких би вона не стерпіла заради нього. Краще вмерти, ніж піддатися оцим!

Стоячи перед білими й захлинаючись кров'ю, мати навіть забула про Джонні. Забула тому, що вони мучили її, намагалися вирвати з неї таємницю, змусити її сказати, де син. Забула, щоб довести їм, що не всього можна добитися насильством і вбивством.

— Де відбудуться збори? — гримнув шериф.

— Хіба ви не знаєте?

— Чи їх зовсім не буде?

— Навіщо в мене питати?

— Збори мають відбутися!

— Невже?

— Я виб'ю з тебе правду!

— На це ти спритний.

— Ми прийшли сюди не гратися!

— Воно й видно.

— Твій чорнопикий син блукає десь поблизу, і ми неодмінно знайдемо його,— заявив шериф.— Якщо ти скажеш, де він, йому буде краще. А коли ми зловимо його, то вб'ємо! Тоді готуй про— стирало, щоб накрити його! Готуй, бо він буде мертвий!

— Він буде не єдиний негр, якого ви вбили! — знову сказала вона.

Шериф пройшов повз неї. Решта посунула за ним. "Нічого у вас не вийде! — подумала вона.— Ніколи в світі!" А серце в неї палало, щоб показати силу її гордості й велич свободи; воно стуго— ніло, щоб вилити всі муки словами, в яких була її віра й переконан— ня, що вже ніякі тортури їй не страшні. Ця віра охопила все її єство, проте не засліпила. Жінка йшла за білими до дверей, стис— нувши кулаки. Вона бачила, як усі вийшли на грузьку дорогу.

В кожній краплинці дощу відбивалося мерехтіння жовтавої смуги.

Губи матері заворушились, і вона вигукнула:

— Ви його не схопите! Нізащо в світі!

Шериф став і обернувся; голос його був глухий і рішучий:

— Та замовкни ти, стара відьмо!

— Я сама знаю, коли мені мовчати!

— Он як? Але зараз я тебе ще повчу!

Він умить опинився на ґанку. Вона відступила в сіни, не зводячи з нього погляду.

— Ну, то коли ти перестанеш патякати? — спитав він, підій— маючи кулак.

Удар прийшовся у скроню; в жінки потемніло в очах, вона впала долілиць. Він почав бити її брудними черевиками в груди і в живіт.

— Побалакай мені ще, клята!

Вона хотіла підвестися, але не могла, біль скував усе тіло. До її затуманеної свідомості долинув ледве чутний голос:

— Облиш її, ради бога, адже ми прийшли сюди по отого негра...

4 Вона не знала, скільки пролежала непритомна у темних сінях.

її першим відчуттям був невимовний страх, що наростав у грудях, потім гострий біль, що пронизував усе тіло. У вухах барабанив

дощ, а в дверях гуляв холодний вітер. Вона розплющила очі, але спочатку нічого не побачила, їй здалося, що вона сидить, прихи— лившись до стіни. З зусиллям повернула шию, і тс, що побачила, змусило її затамувати дух: вгорі над нею зависла велика біла пляма. Спершу вона не збагнула, чи страх той був від плями, чи пляма з'явилася від нього. Пляма наблизилась, і з'явилося ціироке біле обличчя, що заступало собою світ. Жінка закам'яні— ла, боячись навіть дихнути, ніби залежала від милості того страш— ного' білого обличчя. Вона вже десь бачила його, і жах перед ним не раз уже поймав її; той жах був виразом страху перед усіма білими, що їх вона бачила в своєму житті.

— Сью...

Ніби з далекої далини почула вона своє ім'я. Свідомість повер— талася до неї, але страх не відступав. Вона глянула в обличчя білому, намагаючись крикнути, щоб ішов геть, та мусила терпіти його присутність, бо голос не слухався її. Хоч вона вже могла трохи думати, тіло було ще безсиле. Ніби невидимий ніж роз— краяв усю її навпіл, і одна половина лишилася мертва, тоді як друга тремтіла від зненависті до забутого, але знайомого ворога.

— Сью, це я, Сью...— І вже зовсім виразно: — Сью. Це я — Букер!

Внутрішній голос підтвердив: так, це він, Букер... Один із тих, що недавно приєднались... Вона звелася, силкуючись отямитися, і, поки робила те, відчула знов напад страху, що був пов'язаний з появою Букера.

— Як ви себе почуваєте?

Вона не відповіла; ставши на ноги, одразу й упала.

— Сью, вам погано?

— Так,— видихнула вона.

— Куди вони вдарили вас?

— У голову,— прошепотіла.

Вона говорила проти власної волі: страх, що стримував її, тепер виливався словами.

— Вони били вас?

— Так.

— Негідники! Прокляті бузувіри!

Вона чула, як він повторював це кілька разів, потім підняв її.

— Ні!

— Я однесу вас у кухню.

— Покладіть мене.

— Але ж не можна лежати тут!

Вона пручалась і відпихалась руками. Опинившись на кухні, звільнилася від нього, сіла на стілець і відкинулася на спинку.

Здивовано глянула на Букера: в ньому не було нічого страшного, проте напруження її не спало. Вона дивилась, як він підійшов до раковини, змочив рушника, викрутив його й простяг їй.

— Ось, покладіть собі на чоло...

— Не треба.

— Покладіть, кажу, вам одразу полегшає.

Вона присоромлено завагалась. Та чого боятися, коли хтось бажає тобі добра? Неохоче нахилилась і притисла вогкий рушник до голови. Полегшало. З кожною хвилиною свідомість усе більше поверталася до неї і вона навіть дивувалась, чому щойно так себе поводила.

— Що сталося?

— Не знаю.

— Вам краще?

— Так.

— Хто тут був?

— Не знаю,— твердила вона.

— Вам ще болить?

— Так.

— Я вам співчуваю.

— Уже все гаразд,— зітхнула вона й сховала в долоні обличчя.

Нараз відчула у себе на плечі його руку.

— Сью, у мене погані новини...

Вона цього ждала; зуби зацокотіли від холоду. Таки щось сталося! Вона глянула на нього сухими очима і стисла губи.

— Погано з Джонні...

— Так, мені дуже шкода, що саме я мушу сказати вам про це...

Напруження спало, а в грудях з'явилася порожнеча, її губи прошепотіли:

— Боже, допоможи мені!

— Де він?

— Вони схопили його в лісі Фоллі й допитували, де інші.

— Він не виказав,— упевнено мовила вона.— Вони можуть навіть убити його, але товаришів він не викаже.

— Я теж сподіваюся,— відказав Букер.— Але він не встиг попередити інших. Вони схопили його, коли він заходив у ліс.

Страх її враз минув. Вона уявила околицю, де в мокрих хижах сплять чорні й білі товариші; вранці вони прокинуться й підуть до Лема; і тоді усіх виловлять, А це означатиме в'язницю, тор— тури й смерть. Хтось мусить їх попередити! І це зробить вона.

Вона не може доручити завдання Джонні комусь іншому, й особ— ливо Букерові, якого й досі боїться. Впершись руками в сидіння стільця, жінка спробувала підвестися, кімната захиталась, і вона мало не впала. Відчула себе в руках Букера.

— Пустіть мене!

— Сью, ви надто слабкі, щоб іти.

— Я мушу попередити їх!

— Сядьте, Сью! Ви не можете йти в такому стані!

Сидячи, вона безпомічно дивилася на нього.

— Слухайте, Сью! Джонні спіймали. А я тут. Скажіть, кого попередити, і я зроблю це.

Вона мовчки втупилася в підлогу. Так, вона надто слабка, щоб іти. Вона не подолає оті грузькі поля й дороги. Але чи можна сказати Букерові? Єдина людина, якій вона довіряє, це Рева.

Не гоже самій вирішувати, треба з кимось порадитись. Букерові пальці стискали її руку, і їй здавалося, наче біла гора звалилася на неї всією вагою. Жінка проказала подумки: "Господи, допомо— жи!" Біле Букерове обличчя застигло в чеканні. Чи варто казати?

А якщо вона не скаже, то схоплять товаришів... Тоді вона собі нізащо не простить. Може, вона помиляється і її страх просто "безглуздя", як любив казати Джонні... "Мамо, не можна будува— ти партію на недовірі!" — Скажіть, хто вони, Сью, і я їх попереджу. Я приєднався недавно і нікого не знаю.

— Я теж не знаю.

— Ви повинні сказати!

— Я їх не знаю!

— Ви знаєте! Кажіть! Сідайте й кажіть!

— Ні!

— Ви хочете, щоб їх повбивали?

Вона вперто хитнула головою й ковтнула слину.