Яскрава вранішня зоря - Сторінка 4

"Господи, я йому не вірю!" — Назвіть їх, і я вам скажу, хто в партії, а хто ні.

— Ні!

— Ну ж бо, Сью!

— Я нікого не знаю!

— Ви чините підло щодо них. Джонні не схвалив бп ваших дій. Він там... чекає свого кінця, а ви...

— Господи, я нікого не знаю!

— Ви боїтеся мене через те, що я білий? Джонні не такий.

Він не дозволив би всю нашу роботу звести нанівець.

Вона встала й схопилася руками за голову.

— Це Джонсон? Скажіть мені, Сью...

— Так,— прошепотіла вона, і страх ніби трохи відступив.

— І Грін?

— Атож.

— І Мерфі?

— Господи, я не знаю!

— Ви повинні сказати мені, Сью!

— Містер Букер, облиште мене!

— І Мерфі?

Вона назвала всіх товаришів Джонні; відповідала, поки Букер ставив запитання. Потім' подумала: звідки він довідався, що шериф стежить за будинком Лема? Вона випросталася, грізна й рішуча.

— Звідки ви знаєте про Лема?

— Що?.. Звідки я знаю?..

— Що ви робили цієї ночі? Від кого дізналися, що шериф схопив Джонні?

— Сью, ви мені не вірите?

Вона нічого не сказала, бо вже більш HP могла говорити.

Дивилась на нього й шукала відповіді на своє запитання.

— Ви зустріли Реву?

— Реву?

— Так, Лемову дочку?

— Так, так, я зустрів Реву.

— Вона вам щось розповіла?

Допитувала більше себе, аніж його, бо хотілося вірити.

— Що ж,— мовив він тихо.— Я мушу бігти, щоб їх попере— дити...

— Кого? — злякалася вона.— Кого?

Поки чекала, що він скаже, всі м'язи напружилися; здавалось, її життя залежить тепер від його відповіді.

— Товаришів,— мовив він.

— Атож,— зітхнула вона.

І навіть не помітила, коли він пішов, бо вже нічого не бачила й не чула. Просто зауважила, що двері прочинені, а тс, що її лякало, кудись поділося.

5 Якийсь час, що здався їй цілою вічністю, жінка сиділа, згор— бившись, біля холодної плити. "Джонні й Саг пішли назавжди від мене... Може, більш ніколи їх не побачу..." Вона відчувала себе винною. "Господи, я не повинна була казати!" Але ж треба бути останньою падлюкою, щоб зважитись на отаке... Кілька разів спадало на думку піти самій і попередити товаришів. Це її трохи заспокоїло. Але хіба цим зарадиш лиху? Вона виказала Букерові всі прізвища. Та він не стане Іудою, він їх не викаже!

— Тітонько Сью!

Це Рева! Серце радісно забилося. Жінка мовчки підвелася і, хитаючись, рушила в сіни. Крізь прочинені двері, за пеленою дощу побачила Реву, на обличчі якої відбилося жовтаве світло.

Хотіла була заговорити, але раптова думка спинила її: "Господи, поможи! Треба сказати їй про Джонні... Боже, не знайду в собі сили!" — Тітонько Сью, ви тут?

— Ходи сюди, люба!

Вона обняла дівчину й довго мовчала.

— Господи! Я так рада, що ти прийшла!

— Я думала, щось сталося... Побачила відчинені двері... Татко звелів мені піти й посидіти з вами.— Потім, остовпівши: — Що сталося?!

Вона так зраділа Реві, що спершу навіть нічого не збагнула.

— Га?

— Що з вашою шиєю?

— Нічого, люба. Ходімо на кухню.

— Але ж у вас кров на шиї!

— Приходив шериф...

— Негідники! Чого вони від вас хочуть? Я вб'ю когось із них!

Їй-богу, вб'ю!

— Зі мною не сталося нічого...

Вона не знала, як сказати Реві про Джонні. "Ще трохи поче— каю",— думала. Тепер, коли з нею була Рева, страх помалу від— ступав.

— Ходімо, я огляну вашу голову, тітонько Сью. Ви поранені.

Вони пішли на кухню. Рева перев'язала їй голову. Мати від— чула себе 'краще і вирішила нарешті розповісти все дівчині. Але та й далі оглядала рани.

— Тут болить?

— Трохи.

— Бідна моя...

— Нічого.

— А Джонні приходив?

Мати повагалась.

— Так.

— І пішов попередити інших?

Ревин голос лунав так чисто й упевнено, що мати враз затну— лася. "Господи, я не можу їй сказати!" — Ви все розповіли йому, так, тітонько?

— Т-так...

— Ну, то й добре! Я казала таткові, щоб він не турбувався.

Може, все ще буде гаразд.

— Я сподіваюсь...

І не змогла говорити далі, бо раптом заплакала.

— Годі, тітонько! Ви ж завжди були хоробрі. Все буде добре!

— Де там добре, дитино моя! Цей світ жорстокий до нас, люба.

— Якщо ви не перестанете, я теж розплачуся.

Мати примусила себе спинитися. "Годі! Я не можу так три— матись перед Ревою..." Адже саме тепер потрібно було, щоб Рева вірила в неї. Вона дивилась, як дівчина дістає скіпки, щоб розпа— лити в плиті й поставити каву.

— Хочете кави? — спитала Рева.

— Ні, люба.

— Та ну ж бо, тітонько!

— Ну, тоді трошки.

— От і добре... О, я й забула,— похопилась вона, насипаючії ложечкою каву,— татко переказував, щоб ви стереглися Букера.

Він донощик.

Мати не видала себе жодним рухом, але всередині всю її аж.

затрясло.

— Він сказав мені це, коли я вернулася. Його попередили з міста...

Вона більш не слухала. Ніби випала з життя і опустилася в холодну темряву. Тепер вона зрозуміла, чому так налякалася, коли, борсаючись в кривавому тумані, раптом побачила Букера.

То був привид усіх білих і заразом страх перед ними, що не покидав її ціле життя. І знову, вдруге за цю ніч, те, що вона відчула, виявилось правдою. "Мені він так не сподобався! Госпо— ди! Я ж казала Джонні, що це хтось із білих виказав..." — Ось, випийте, тітонько Сью...

Вона взяла чашку, руки тремтіли й гаряча рідина хлюпнула на плаття.

— Пробачте, тітонько!

Ногу обпекло, але болю вона не відчула.

— Нічого,— мовила.

— Давайте, я вам щось прикладу до рани.

— Мені не боляче.

— Ви чимось стурбовані?

— Ні, люба.

— Я доллю вам кави.

— Я більше не хочу, люба.

— Отямтеся! Не треба так...

Запала мовчанка. Вона чула, як Рева сьорбає каву. Ця дівчи— на — все, що в неї лишилося. Але ж треба щось робити! Треба сказати їй про Букера й про Джонні! Та спершу хотілося посиді— ти на самоті й добре обдумати все.

— Лягай, люба. Ти стомилась.

— Ні, я почуваю себе добре.

Дзенькнула порожня чашка. "Треба покласти Реву спати! Так, Букер викаже шерифові товаришів. Може, якось спинити його?" Це був єдиний вихід, яскрава зірка надії, що засяяла десь угорі.

"За якихось півгодини Букер дійде до лісу Фоллі. Він неодмінно

мусить піти довгим шляхом, бо не знає коротшого. Я побіжу навпроти й приб'ю його... А що буде потім?" — Рево, люба, лягай. Мені вже добре, а тобі треба відпочити.

— Я не хочу спати, тітонько Сью.

— Я краще знаю, що тобі треба, дитино моя. Ти геть змокла і стомилась.

— Я хочу посидіти з вами.

Вона через силу всміхнулася й мовила:

— Я не думаю, що вони затримають Джонні...

— Ви певні, тітонько?

— Звичайно, люба.

— Тоді я почекаю з вами.

— Це вже мій клопіт. Матері завжди чекають дітей.

— Добраніч, тітонько.

— Добраніч, люба.

Вона стежила, як Рева підвелася й вийшла з кухні; зарипіли пружини матраца, й мати переконалась, що Рева лягла. Тепер вона була сама. Крізь ґратки плити бачила, як згасають жарини;

в кімнаті знову стало холодно. Жовтава смуга миготіла за вікном, а дощ не вщухав. Вона зробила ту прикру помилку сама й сама мусить її виправити. Ніби торкнувшись зашерхлої рани, прига— дала хвилину, коли вигукувала шерифові погрози, щоб не підда— тись і набратися сили. Вона втратила Сага, щоб урятувати інших, а тепер послала Джонні, щоб він попередив товаришів. Після великого нервового напруження вона вибилася з сил. Якби не вилила весь свій гнів на шерифа, то мала б волю опиратися Букерові й змогла б попередити товаришів сама. Щось стислося в ній, як усе пригадала і зрозуміла причину страху, що охопив її, коли опритомніла в темних сінях. Забуте минуле знов постало перед її очима, й вона заспівала:

Лілея сонячного краю — яскрава вранішня зоря...

Дні, коли вона співала цю пісню, були днями безнадії, пану— вання холодної білої "гори, що кинула її в лоно Христа. Потім здавалося, що Саг і Джонні відвернули її від бога, спрямували надію на боротьбу за свої права. Багато років вона вірила в їхню справу і йшла пліч-о-пліч з ними, набираючись сили й могутніх ідей. Ця віра була а нею, коли шериф збив її з ніг, коли вона підводилась і знов падала, з ненавистю дивлячись йому в облич— чя. Але її мучив і власний голод; щоб угамувати спрагу колиш— ньої віри, вона не витримала до кінця. Ота зрада всіх товаришів Джонні була виявом ще більшого страху. То було блукання між двома світами й вірами, що вмирали й народжувалися в ній. І чим більше вона це усвідомлювала, тим дужче бурхало й нуртувало у неї в грудях; чим яскравіше спалахувала в її чорній шкірі інша зоря й інша надія, тим дужче волав у ній заклик до рішу— чої дії. Довго ходила вона з кутка в куток, почуваючії себе без— силою перед грізною ніччю, лютим дощем, ворожим світом. Соро— милася за те, що подумала було про любов Реви до Джонні. Під— няла руку й задивилася на свої скарлючені пальці. "Господи, що мені робити?" Можна перейти струмок і добігти до лісу Фоллі раніше за Букера. А потім? Як побачитися з Джонні чи з Буке— ром? І знову пролунав шерифів голос: "Готуй простирало, бо він буде мертвий!" Простирало! Так, простирало! Все її єство напру— жилося, довгі роки мук і поневірянь відбилися н цьому слові.

"Я піду туди з простиралом! Зроблю те, що він казав! Господи, святий і безсмертний! Я піду — чорна негритянка з білим прости— ралом, щоб загорнути мертвого сина!" А що потім? Вона випро— сталась і грізно засміялася. Тепер вона збагнула весь сенс свого життя і вже готова була до найрішучіших дій. "Я знаю, що робити! Знаю!" Згадала про рушницю Джонні, яка висіла в шафі.

"Загорну її в простирало — ніби йтиму за тілом Джонні..." Навшпиньки зайшла в кімнату, відчинила комод і взяла прости— рало. Рева спала, в темряві чулося її рівне дихання. Жінка діста— ла рушницю. Загорнула її в простирало й прикрила фартухом.

Потім тихенько підійшла до ліжка й глянула на Реву. "Господи, захисти її! Хоч, може, вона сама краще зробить це. Треба ж колись починати. Вони з Джонні мали б бути разом саме тепер...

Ні, не скажу їй про Букера. Все буде гаразд, вона нічого й не знатиме. Ревина віра не буде розтоптана". Жінка затримала подих, коли рипнули іржаві пружини; потім усе стихло, й вона полегшено зітхнула. Навшпиньки пішла до дверей і спинилася на ґанку. Вгорі, за суцільною запоною дощу, мерехтіла жовтава смуга. Перейшла подвір'я, видерлася на круту стежку, послизну— лася і оглянулася на дім. Лампа світилася у вікні, й відблиск прожектора наче наснажував її новою силою. Жінка обернулася й рушила полем, тримаючи рушницю під простиралом і думаючи:

"Бідна Рева...