Ювенільне море (Море юності) - Сторінка 2

Деякі нез'ясовані перебували в своєму становищі до року; таким говорили, що ось уже скоро вони поїдуть на роботу: залишилося тільки з'ясувати, чому вони не сигналізували своєчасно про якусь небезпеку відставання, коли ще були в минулому на постах, або — чому нізвідки не видно, що він не піддавався будь-яким місцевим стягненням за відповідними лініями, — чи нема тут прихованих ознак кумівства: саме в тому, що послужний список надто непорочний. Нез'ясований починав вже серйозно і, головне, тоскно усвідомлювати, що він й справді смутний, нез'ясований і виразно згубний чоловік: щось в ньому є таке приховане і шкідливе, об'єктивно очевидне, а особисто невідоме. Він йшов тоді з горя в бухгалтерію доводити, що два місяці не користувався вихідними днями і, отримавши за них компенсацію, прямував до друзів і товаришів пити пиво і співати романси серед дня. Один з нез'ясованих вже настільки полюбив свою волю і безвідповідальність, що коли його дійсно кудись призначили — суворо відмовився. Він тихо повідомив про свою глибоко приховану хворобу, яку він навіть сам не відчуває, але яка, проте, в ньому знаходиться. Йому відповіли, що приховування хвороби є та сама симуляція, а за симуляцію — суд; і цей нез'ясований як би зійшов згодом трохи з розуму.

Сам Умрищев звільнився від нез'ясованості лише випадково: він вийшов якось в нудний день з установи і зауважив, що якийсь чоловік покликав помахом руки машину. Машина до нього під'їхала, і чоловік сів в неї для поїздки. "Слухай, — сказав тоді Умрищев, — підкинь-но і мене кудись" .— "Чому?" — перейнявся з машини чоловік. "Тому що я член союзу і ти член: ми ж товариші!" Чоловік в автомобілі спочатку задумався, а потім сказав: "Сідай"; в дорозі ж він задумався ще більше, наче згадав щось просте, що тягне за собою, як пічної дим над теплим колгоспом взимку.

Незнайомий чоловік привіз Умрищева до себе в гості: дружина-комсомолка дала обом прибулим обід і чай, а потім чоловік-начальник вислухав на повний шлунок і сонну голову біду Умрищева. Дружина при цьому почала кустарно точити чоловіка, що він є найгірший вид опортуніста, що він потуральник рвацтва і заражений гнилим лібералізмом, — якщо так буде продовжуватися, вона не зможе з ним жити. Чоловік знітився від чутливого сорому, тому що в словах дружини була істотна правда, а на ранок він дав Умрищеву призначення в м'ясорадгосп, щоб людина довияснилася на практичній роботі. Заодно чоловік комсомолки розверстав весь резерв нез'ясованих і віддав до суду десять службовців свого відомства, щоб вони мали нагоду отямитися від своїх справ. Увечері ж, доповівши дружині, чоловік отримав від останньої той ударний поцілунок, який він завжди вважав за краще мати.

Чим більше пояснював Умрищев свою течію життя, тим сумніше ставав Вермо; навіть з рота старого, завдяки його втомленому диханню, виходила нудьга старості і сумніву. Світлі очі Вермо, темніючи від щастя і бліднішаючи від печалі, зараз стали видними наскрізь і порожніми, як неіснуючі. Прибулий пішохід брав участь в пролетарській насназі життя і разом з кращими друзями нагромаджував за допомогою творчості і будівництва речовину для тієї радості, яка стоїть в висотах нашої історії. Він уже мав, як мільйони інших, передчуття загального майбутнього, передчуття, яке наповнювало його серце надлишкової силою, — він міг відчувати навіть мертве, навіть основну причину землетрусу і вулканічних сил, але ось сидів перед ним старий чоловік, який не здійснював на нього ніякого відчуття , мов жив раніше початку літочислення. Бути може, тому Умрищев так охоче читав Івана Грозного, тому що ясно усвідомлював негоду свого життя — адже всі вороги зараз свідомі — і глибоко, хоча і чисто історично, поважав доцільність татарського ярма і розумно не хотів устрявати в залізний самоплив історії, де йому неодмінно буде відхоплена голова.

Ніч, втрачаючи свій сенс, закінчувалася; за вікном землебитного житла вже почав животіти день, і небо вкрила блідість світанку: сира і виснажена, усюди лежала ще нічим не видатна земля, і лише де-не-де на ній стала ворушитися і скрикувати різнохарактерна живність.

Вермо сидів нерухомо: він бачив ранню блідість світу в вікні і слухав сум'яття життя, що починалося. Однак це не був той наспів майбутнього, в який він безперервно і марно вникав, — це був звичайний шум століть , щасливий на зорі, але байдужий і безвідрадний згодом.

Умрищев, втративши інтерес до гостя, знову приступив до свого повільного читання старовини, іноді посміхаючись якому-небудь старому жарту, а іноді витираючи сльози співчутливої печалі, тим більше що він зустрів опис того сумного факту, як одного разу, при воцаріння Грозного з неба пішов кам'яний і дрібнозернистий дощ, через що чимало трапилося пошкодження тодішньому історичному населенню.

— Ось були люди і події, — сказав Умрищев, втішаючись книгою, і став читати вголос: — "Цар Іван захотів одного разу на святки, маючи добре самопочуття, встановити в Китай-городі баловство їжею. Для чого він вказав боярину Щекотову привести звідки б не було в той Китай-город до 70 збитенщиків , 45 Харчевників, 30 Крупенників, 14 обжарщіків та іншу харчову силу по одному або по двоє людей на кожну сортову їжу. Але люди торгові і промислові відкупилися від тієї милості, щоб не потикатися в невипробуване, а змовилися між собою їсти до смерті добрі домашні щі або тюрю ". — Умрищев тут відринувся з свого читання і задоволено посміхнувся:

— Так у нас в один районний центр потрібно більше харчовиків, ніж на весь Китай-город: мінімалісти були, чорти, одну тюрю любили!

Микола Вермо вже давно скучив біля цієї неясної людини і встав, щоб піти геть, тим більше що на дворі вже розгорявся новий день, а тут горіла лампа.

— Ну, я піду, — сором'язливо сказав Вермо. — До побачення.

— Іди і не устрявай, — відповів директор. — Чим старина сама себе пережила: вона не потикалася! .. Іди, а то мені теж незабаром треба поїхати декуди: обламати роги устряющим ...

Після відходу інженера Умрищев взяв з-під столу наступну книгу і зацікавився нею. Це була "Торгівля прядивом в Шацької провінції — в 17 столітті". Він і пеньку любив, і шерсть, і пшоно, і побут мещерських і мордовських племен в Моршинському краї, і чорне дерево в річкових глибинах, і млосність старовинних дівчат перед весіллям — все це повністю спантеличувало і хвилювало душу Умрищева; він намагався осягнути таємницю і нудьгу історичного часу, все більше доводив самому собі, що віковічні пристрасті-страждання відбуваються через те, що люди ведуть себе малолітнім чином і всюди невпинно устряють, порушуючи розміри спокою.

* * *

Вермо вийшов на сонце і не поспішаючи пішов через центральну садибу на далекі гурти. Босі доярки вже несли відра з молоком, крокуючи по землі товстими ногами; на порозі нічліжної світлиці сидів немолодий пастух, — він їв щось з чашки на колінах і поглядав на доярок, на незнайому людину і на віддалені пасовища, де йому доведеться пробути весь день і багато уявляти, внаслідок того що пастуху на цілині мало роботи і весь час думається різне в голову.

Разом з ним з радгоспу вийшла молода жінка і пішла з ним ненавмисно поруч. Вона була трохи приваблива, але, мабуть, проста і довірлива, так як йшла і розглядала людину об'єктивно, як річ, ще не відчуваючи до нього ні ворожнечі, ні люб'язності. А Вермо вже соромився її як чоловік, у якого серце завжди живе під напором любові, що накопичилася і який, не зазнавши ще, можливо, жінки, вже боїться зникнути в невідомому напрямку своєї пристрасті, неуважно зберігаючи себе для вищої долі. Але потай, важким серцем, Микола Вермо міг любити людей відразу, тому що тіло його було вже заздалегідь переповнене безвихіднім життям. Він оглянув в останній раз жінку — вона дійсно зараз добра і хороша: чорне волосся, дозріле в жаркому степу, покривало її голову і наближалося до очей, блищало впевненим світлом свого почуття існування; її скромний рот, трохи відкритий (від уваги до стороннього), показував міцні зуби, які потемніли без порошку, і груди дихали просторо і терпляче, готові годувати дітей, притиснути їх до себе і любити, щоб вони виросли. Вермо змужнів від хвилювання, його сором'язливість пройшла, і він сказав жінці хрипким, не своїм голосом:

— Як нудно буває жити на світі!

— Чому нудно? — промовила жінка. — Нам теж ще невесело, але вже не нудно давно ...

Інженер зупинився; супутниця його також далі не пішла, і він знову нерухомо розглядав її — вже всю, бо і тулуб людини містить її сутність.

Очі цієї жінки були зараз ясні і обережні: безлюддя лежало позаду її тіла, — світлий і порожній світ, вся якість якого зберігалася тепер в цій невеликій людині з чорним волоссям. Жінка мовчки стояла перед своїм дорожнім товаришем, не розуміючи або з хитрості.

— Нудно від того, що не збуваються наші почуття, — глухо промовив Вермо в величезному і сонячному просторі, покритому димом пастуших вогнищ. — Дивишся на будь-яке лице, навіть невідоме, і думаєш: товариш, дай я тебе поцілую. Але він відвернеться, — не скінчилася, каже, класова боротьба — куркуль заважає торкнутися нашим устам ...

— Але він не відвернеться, — відповіла жінка.

— Ви, наприклад? — запитав Вермо.

— Я, наприклад, — сказала жінка з радгоспу.

Вермо обійняв її і довго тримав при собі, відчуваючи теплоту, слухаючи шум працюючого тіла і підтверджуючи самому собі, що світ його уяви схожий на дійсність і горе життя мізерно. Ретельно все усвідомлюючи, Вермо близько подивився в обличчя жінки, вона закрила очі, і він поцілував її в рот. Потім Вермо переконався ще раз в істинності свого стану і, стиснувши злегка людину, вже хотів відійти в сторону, зберігаючи набуте щастя, але тут жінка сама притримала його і вдруге поцілувала.

— Устряєш вже? — сказав засмучений і забутий голос з боку.

Поки двоє людей дивилися один в одного, під'їхала верхи третя людина — Умрищев і заздалегідь засміявся такому явищу: поцілунку в степу.

— Вона мені дуже сподобалась! — відповів Вермо, і йому знову стало нудно від імені Умрищева.

— Ну і нехай сподобалася, а ти не лізь! — порадив Умрищев. — Тобі подобається, а ти в сторону відійди, — так твоє ж добро ціліше-то буде: ти подумай ...

— Проїжджай, Умрищев, — сказала жінка.