З холодним серцем - Сторінка 3

- Труман Капоте -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ми з жінкою майже цілу ніч коло неї не спали. То я думав повезти її до лікаря.

Містер Клаттер поспівчував йому і сказав, що хоч би яка була робота, нехай він зараз же йде собі аж до обіду, а якщо вони з місіс Клаттер можуть чимось допомогти, нехай їм дадуть знати. Тоді попростував слідом за собакою, що біг попереду, аж ген у поле, де вилискувала золотом свіжа стерня, схожа на лев'ячу шкуру.

Там-таки була й річка, а недалеко від берега ріс невеличкий садок — персики, вишні та яблуні. За спогадами старожилів, півсотні років тому один лісоруб за десять хвилин міг повирубувати в Західному Канзасі всі дерева. Навіть і тепер там здебільшого саджають лише китайські в'язи й тополі дерева, що зносять посуху майже так само легко, як кактуси. Проте містер Клаттер часто казав: "Ще хоч один дюйм до нашої річної норми опадів — і ця земля стала б раєм, справжнім земним раєм". І отой невеликий садок над річкою був його спробою створити наперекір посухам бодай клаптик такого раю, свого омріяного зеленого яблуневого едему.

Одного разу його дружина сказала:

— Моєму чоловікові ці дерева дорожчі за рідних дітей.

І всі в Голкомбі пам'ятали той день, коли маленький літак, втративши управління, увігнався в персикові дерева: "Герб тоді мов сказився з люті! Ще й пропелер не спинився, як він побіг позивати пілота до суду".

Пройшовши через садок, містер Клаттер подався далі берегом річки, що була в цьому місці неглибока, з багатьма піщаними обмілинами. Колись, як Бонні ще "була при силі", у жаркі недільні дні вони приходили сюди, набравши з собою харчів, і вся сім'я відпочивала біля річки, годинами чекаючи, доки сіпнеться поплавець на воді.

Містерові Клаттеру рідко траплялося зустрічати в своїх володіннях чужих людей: від шосе було півтори милі, дороги глухі, і сюди навряд чи міг забрести випадковий подорожній. Та ось раптом він побачив поперед себе цілий гурт незнайомців, і Тедді, отой його собака, з грізним риком метнувся до них. Але Тедді був дивний пес. Надійний і пильний сторож, завжди готовий зняти тривогу, він мав одну істотну ваду: досить було йому забачити рушницю, як оце тепер — бо незнайомці були озброєні,— і він ураз починав задкувати, підібгавши хвоста. Ніхто не міг збагнути, чому це так, бо не знав його історії, окрім хіба того, що колись давно Кеньйон підібрав його, бездомного, на дорозі.

*

Виявилося, що незвані гості — їх було п'ятеро — мисливці з Оклахоми. Відкриття сезону полювання на фазанів — головна подія листопада, що приваблює до Канзасу силу-силенну мисливців із сусідніх штатів, отож і попереднього тижня цілі полчища їх промарширували осінніми полями, стріляючи по сполоханих табунцях великих мідяноперих птахів, що добре відпаслися на стерні.

За звичаєм, мисливці, коли їх не запрошено як гостей, мають сплатити певну винагороду власникові землі, на якій вони полюють, та коли оклахомці запропонували містерові Клаттеру гроші, він посміхнувся:

— Я не такий бідний, як вам здається. Полюйте собі скільки хочете.— І, торкнувшись рукою шапки, рушив додому, до своїх звичних справ, не маючи й гадки, що то останній день у його житті.

*

Так само як містер Клаттер, ніколи не пив кави й молодик, що зайшов поснідати до кафе "Перлинка". Йому більше смакувало пиво. Три таблетки аспірину, кухоль холодного пива та кілька сигарет "Пел-Мел" — ото була, як він казав, "путня піджива". Сьорбаючи пиво й потягуючи сигарету, він пильно розглядав карту Мексіки, що її розгорнув перед собою на прилавку. Та зосередитись йому було важко, бо він чекав товариша, а товариш запізнювався. Він визирнув у вікно на тиху вулицю маленького містечка — вулицю, яку сьогодні побачив уперше в житті. Діка все ще не було видно. Але він от-от мав прийти. Зрештою, те, задля чого вони призначили цю зустріч, була Дікова ідея, його "дільце". А коли вони його облагодять — отоді до Мексіки!..

Карта була пошарпана й така затерта пальцями, що скидалася на клапоть замші. У готелі, де він спинився, в його кімнаті лежали ще десятки таких самих потертих карт — усіх штатів Північної Америки, всіх провінцій Канади, всіх південноамериканських країн,— бо молодик повсякчас укладав собі плани подорожей, а деякі з них уже й здійснив: на Аляску, Гавайські острови, до Японії та Гонконгу. І от тепер, одержавши листа з запрошенням пристати до "дільця", прибув сюди з усім своїм скарбом: фібровою валізою, гітарою та двома великими ящиками, повними книжок, географічних карт, пісень, віршів та старих листів — усе це важило добру чверть тонни. (Дік аж на обличчі змінився, побачивши ті "скрині". "На бога, Перрі! Невже ти скрізь тягаєш за собою цей мотлох?" — "Де мотлох? — запитав Перрі.— Тут є одна книжка, за яку я заплатив тридцять доларів"). Отож він тут, у містечку Олейті, в штаті Канзас. Чудасія, як подумати,— він знову в Канзасі, хоч минуло заледве чотири місяці відтоді, як він присягався комісії по достроковому звільненню, а також і собі, що ніколи більше ноги його не буде в цих краях. Та дарма — це ненадовго.

Чимало назв на карті було обведено чорнилом. Косумель — острів поблизу Юкатанського узбережжя, де, як він прочитав у чоловічому журналі, можна "скинути з себе одіж, зітхнути з полегкістю й жити, мов раджа, маючи стільки жінок, скільки заманеться, і все це за п'ятдесят доларів на місяць". З того ж таки опису в журналі він запам'ятав і такі принадні речі: "Косумель — міцна фортеця, що протистоїть соціальному, економічному та політичному тискові. На цьому острові жоден урядовець не має влади над приватною особою". І ще: "Кожного року зграї папуг прилітають сюди з материка виводити пташенят". Акапулько — це риболовля у відкритому морі, численні казино, ласі до розваг багаті жінки. Сьерра-Мадре — це золото, "Скарб Сьєрра-Мадре" — він бачив цей фільм вісім разів. (То був найкращий фільм з участю Богарта. Та й актор, що виконував роль старого золотошукача,— він трохи скидався на батька Перрі,— грав чудово. Його звали Уолтер Х'юстон. Атож, недарма Перрі сказав колись Дікові: він таки добре знає, що й до чого з тим золотом, бо навчився цього діла від батька, шукача-професіонала. То чому б і не купити двоє коней та не спробувати щастя в Сьєрра-Мадре? Але Дік, практичний Дік, відказав: "Е, голубе, не розганяйся! Бачив і я той "Скарб". А кінчається тим, що всі вони розум втратили. Через лихоманку, п'явок та й взагалі через увесь той жах. А потім, коли знайшли золото,— пам'ятаєш? — зірвався буревій і все к бісу порозкидав").

Перрі згорнув карту, заплатив за пиво й підвівся. Поки він сидів, здавалося, що це чоловік неабиякої статури, кремезний здоровань з плечима, руками та могутнім торсом важкоатлета,— він і справді захоплювався важкою атлетикою. Та тіло його було непропорційне: невеличкі ноги, взуті в куці чорні чобітки із сталевими пряжками, вільно вмістилися б у жіночі черевики; отож коли він устав, то виявився на зріст не більшим за дванадцятирічного хлопчика і, виступаючи отак на своїх хирлявих ногах, що кумедно контрастували з тулубом дорослого чоловіка, вже не скидався на міцно збитого водія ваговоза, а скоріш на відставного жокея з надміру розвиненими м'язами.

Вийшовши з кафе, Перрі став на осонні. Було вже близько дев'ятої, і Дік спізнювався на півгодини; та якби він сам не наголосив, що того дня їм буде дорога кожна хвилина, Перрі цього й не помітив би. Його майже ніколи не обтяжувало чекання, бо він мав багато способів згаяти час, зокрема — дивитися в дзеркало. Одного разу Дік зауважив: "Коли ти бачиш дзеркало, то стаєш мов заворожений. Неначе вгледів хтозна-яку красуню. Слухай, невже тобі не набридає?" Де там — власне обличчя просто зачаровувало Перрі. Найменший порух м'язів надавав йому іншого виразу, і, вправляючись перед дзеркалом, Перрі навчився сам викликати ці зміни, прибираючи то грізного, то пустотливого, то сентиментального вигляду. Легенький нахил голови, ледь помітний порух губ — і розбещений шалапут обертався на тихого мрійника.

Мати Перрі була чистокровна індіанка, тож саме від неї він успадкував і смугляву шкіру, і темні імлисті очі, і густе чорне волосся — хвилястий, лискучий від брильянтину чуб та довгі баки. Коли материн спадок був очевидний, то батьків, рудого ластатого ірландця, проявлявся не так виразно. Індіанська кров видимо взяла гору над кельтською. І все ж переможене начало заявляло про себе й рожевими губами, й кирпатим носом, і тією суто ірландською зухвалою самовпевненістю, що часто прозирала з-під незворушної індіанської маски, а то й зовсім потісняла її, коли він грав на гітарі й співав.

Співати й уявляти себе перед великою аудиторією — то був ще один його спосіб гаяти час. Він завжди малював собі ту саму сцену — нічний клуб у Лас-Вегасі, його рідному місті. Розкішний зал, повний всіляких визначних осіб, що в захваті слухають нову зірку естради. Він співає в супроводі скрипок знамениту "Ми ще стрінемось", а на "біс" виконує найновішу власну баладу:

Напровесні в небо злітають папуги,

Не знають вони ні спочинку, ні сну.

Я в небо дивлюся — літають папуги,

Я чую їх пісню — співають папуги,

Співають папуги, віщують весну.

(Дік, коли вперше почув цю пісню, зауважив: "Папуги не співають. Може, щебечуть... Чи кричать. Але ніяк не співають". Дік усе розумів буквально, геть усе, і не тямив ні в музиці, ні в поезії, проте, як копнути глибше, саме ця Дікова буквальність мислення та його практицизм найдужче вабили до нього Перрі, бо в порівнянні з ним самим Дік здавався "мужчиною на всі сто").

Та хоч які втішні були оті лас-вегаські видіння, вони бліднули перед іншими мріями. Від самого дитинства, добру половину свого життя — а йому вже минув тридцять перший,— Перрі замовляв поштою книжки ("Багатства на дні моря! Вправляйтесь у підводному плаванні — і ви здобудете їх. Проспекти безкоштовно..."), відповідав на рекламні оголошення ("Затонулий скарб!П'ятдесят правдивих карт! Нечувана пропозиція..."), і це давало поживу його невгамовному прагненню насправді зазнати тих пригод, що їх знов і знов підказувала йому уява: ось він спускається в чужу, незнану глибочіні, поринає в зелений морський присмерк, прослизає повз лускатих, з моторошно виряченими очима охоронців потонулого корабля, що бовваніє попереду,— іспанського галеона з вантажем діамантів та перлів,— і ось уже перед ним громадяться скриньки з золотом.

Тишу розітнув автомобільний сигнал.