З ярмарку - Сторінка 42

Але нічого не вдієш, людині не щастить... І Биньйоминзон тяжко зітхав. Господар у відповідь теж зітхав, наливав вина йому, собі, Колекторові, і всі троє випивали. Після чарки вина вони жвавіли, язики розв'язувалися, і всі разом починали голосно гомоніти. Але вони не дурниці плели, крий боже, а розмовляли про серйозні речі — про книги, філософію, просвіту, науку...

Наймолодший з гостей, автор цих рядків, теж брав участь у розмові, але поводився серед старших скромно, остерігався зайве слово сказати, хоча до нього вже ставились, майже як до дорослого. Адже він заробляв гроші, давав лекції, а це вам не дрібниця!

Відколи Шолом став жити окремо, самостійним життям, ці двоє гостей почали ставитись до нього, як до дорослого, казали йому "ви". Для Колектора ІПолом став клієнтом, покупцем. Він записав його на одну восьму квитка брауншвейзької лотереї й пообіцяв йому таким самим тоном і з такою самою впевненістю, як батькові, що Шолом, з божої помоги, обов'язково виграє головний виграш. А поет Биньйоминзон почав взагалі вчащати до парубійка й писав за його столом, поки той був на лекціях. А одного разу він приніс свій сірий чемоданчик з рукописами, з черствим хлібом і, замість того, щоб смажити щоранку свій шматочок оселедця в заїзді Рабиновича й терпіти мачушині скандали, він краще цю саму процедуру почав провадити у хазяйки свого юного друга Шолома, до якого кінець кінцем остаточно перейшов і оселився там назавжди.

Це вийшло досить просто й природно. Двоє людей непогано ставляться один до одного і можуть стати один одному в пригоді, то чом вони не можуть жити разом? Биньйоминзон — знавець староєврейської мови, поет, а його юний друг має окрему кімнату й широке ліжко, не ліжко, а ціле поле. Кому завадить, як у ліжку лежатимуть двоє, а не один? Щоправда, поет Биньйоминзон був надто балакучий, він без упину розхвалював власні вірші, читав свої поеми допізна, та ще з таким запалом, з таким натхненням, що в нього аж сльози наверталися на очі. Та це невелика біда. Його юний друг Шолом мав, хвалити бога, міцний, здоровий сон, а поета Биньйоминзона мало обходило, що той спить, бо коли він, Биньйоминзон, читав свої вірші, йому все було байдуже, хай навіть цілий світ полетить шкереберть!

Здавалося б, що могло зв'язувати цих щойно змальованих людей?— Що, скажімо, спільного було між Нохемом Рабиновичем, шановним городянином, напівхасидом, на-півпросвітником, і таким литваком та міснагедом *, як Колектор? І яке відношення мали ці двоє до голодного, екзальтованого поета Биньйоминзона? І як міг себе почувати в такому товаристві жвавий хлопчик з пухкими щічками й русим кучерявим волоссям (після тифу волосся почало рости на голові в нього, як трава після дощу) ? І що цікавого міг тут знайти для себе парубчак такого віку, коли вже тягне надвір, у міський сад, на прогулянку з товаришами, з напівзнайомими дівчатами? І все ж слід сказати, що то була рідкісна ідилія, незбагненна дружба, незвичайна близькість, і субота була днем жаданої зустрічі, днем, якого вони всі нетерпеливо чекали цілий тиждень. Якщо хто-небудь з них мав чим поділитися, він це залишав на суботу. Биньйоминзон, який цілий тиждень нікому не давав спокою, читаючи свої вірші, найкращі з них залишав на суботу, після обіду. А втім, це тільки так мовиться після обіду. Насправді він читав усе, що в нього набиралося за тиждень, до обіду, під час обіду й після обіду. Колектор був набагато практичніший за нього. Коли поверталися з синагоги і батько проказував усі належні передобідні молитви та йшов мити руки, Колектор, заглядаючи крізь свої темні окуляри в тарілку, казав: "А тепер наш поет, мабуть, щось прочитає нам". І поет, хоча він, бідолаха, за цілий тиждень дуже зголоднів, про що свідчили характерні для нього ковтальні рухи, не давав себе довго просити. А Колектор тим часом уминав, аж за вухами лящало, вмочаючи свіжу халу в добре наперчений рибний соус, запивав маленькою чаркою міцної горілки і, потираючи руки, казав із захватом:

— Чудово! Це щось надзвичайне!

Було тільки не зовсім ясно, що саме захопило його так: Биньйоминзонові вірші, чи наперчений рибний соус, чи чарочка горілки, чи все це разом? У всякому разі, настрій був такий піднесений, що навіть така прозаїчна душа, як мачуха, теж ніби трохи жвавішала; у своїй святковій бердичівській наколці вона приязно дивилася на суботніх гостей і частувала, запрошуючи їх радніше попоїсти, а розмови залишити на потім.

Щоб завершити картину й таким чином показати цю ідилію ще виразніше, слід присвятити кілька слів ще одній живій істоті, яка нетерпеливо виглядала суботніх гостей. То була Старостиха Фейга-Лея. Автор цих спогадів уже раз її вивів під цим самим ім'ям в іншому творі ("Хлопчик Мотл"). Мова йде про кішку. її так прозвали тому, що вона була дуже гладка, нагадуючи цим справжню старостиху. Діти любили кошенят, а Фейга-Лея щороку приносила цілий виводок гарненьких рябих кошенят. Коли вони підростали, їх роздаровували, а Фейга-Лея залишалася в хаті, почуваючи себе, як старожил, що отаборився тут назавжди. Вона знала собі ціну й не давала наступати собі на хвіст. Щоправда, мачуха її не дуже жалувала, і їй частенько добре діставалося від неї — або ногою в бік, або щіткою по голові. Але чим вона, зрештою, краща за мачушиних рідних дітей? А мачушині діти теж не дуже панькалися з Фейга-Леєю, жорстоко кривдили її, забирали в неї новонароджених кошенят і немилосердо мучили їх. Але й це можна якось пояснити (все можна пояснити): чому, власне, діти повинні поводитися з кішкою краще, ніж їхня мати поводиться із своїми рідними дітьми? Звісно, коли Шолом жив удома, він стежив за тим, щоб Фейга-Лею марно не кривдили. Тепер, коли він став тільки гостем, приходив усього лише один раз на тиждень, у суботу, Фейга-Лея зустрічала його, як рідного.

Побачивши його, вона схоплювалася, вигинала спину, терлася головою об його ноги, широко позіхаючи та облизуючись.

— Як ся маєш, Фейга-Лея? — питав її Шолом, нахиляючись до неї й гладячи її по голівці.

— Мня-у! — відповідала вона тоном, який мав означати: "ЕтІ Хвалити бога, живемо й бачимось!" — і не переставала тертися голівкою об його ноги й муркотіти, дивлячись на нього винуватими очима й сподіваючись, може, їй щось дадуть.

— Німа тварина! — казав Колектор зітхаючи. А Биньйоминзон, ковтнувши й глянувши на присутніх, сповіщав, що він мас присвячені цій темі вірші, які називаються "Він милосердий до створінь своїх". І, пе дожидаючи, поки його попросять, він закочував очі під лоба й починав читати свої вірші.

60

ВТРАЧЕНІ НАДІЇ

Незабаром іспити. — Шолом і його приятель Еля будують надхмарні замки. — "Гімн переможцеві третього". — Шолом пише високомовного листа директорові Гурлянду. — "Клуб" у тютюновій крамниці. — Директор Гурлянд відповідає листом, і надхмарні замки зруйновано

Час біжить. Діти підростають. Настало літо, останнє літо перед закінченням училища. Незабаром іспити. Ще один-два тижні — і Шолом вільний від училища, яке вже йому добре набридло. Наш герой, власне, ніколи не почував особливої симпатії до повітового училища. Воно ніколи не правило йому за джерело мудрості й знань. Дещо він там вкусив тільки з древа так званого тоді просвітительства. Книжки, російські й староєврейські, газети й журнали — ось ті плоди, якими він живився вдосталь. Багато в чому йому допомагав "клуб", тодішня переяславська інтелігенція на чолі з Колектором, Биньйоминзоном і удатними зятями. А Шоломовим ідеалом був Арнольд з Підвірок з його величезою бібліотекою.

Єдине, що зв'язувало Шолома з училищем, була його дружба з Елею, якого він щиро любив за його жваву вдачу й за вміння цілком артистично, як справжній комік, імітувати й перекривляти всіх учителів. Шолом і Еля разом пустували, разом читали книжки, тішились життям, тримаючись відокремлено від інших учнів, здебільшого тупоголових довбешок. У той час, коли всі учні готувалися до іспитів, тремтіли, боялися провалитись, обидва товариші, Шолом і Еля, чхали на весь світ і навіть не думали про іспити.

Літо. Надворі справжній рай. Найкраща пора для купання, катання човном геть далеко, вздовж протилежного берега, у високому очереті. Там, за рікою, галявина, поцяткована білими та червоними стокротками, а далі, за галявиною,— гайок, власне, справжній гай. Пуститися з усієї сили через галявину, добігти щодуху до гаю — це зовсім не така легка річ! Хто з них раніш добіжить, Шолом чи його друг Еля? Добігли! Відсапуючись, вони кидаються ницьма на зелену запашну траву й починають колупати сиру піщану землю, де копошиться мошка, гуляє жучок, лазить мурашка, тягнучи в передніх ніжках цілу соломку, шматочок кори, хвоїнку. Тихо. Незвична, дивна, заколислива тиша. Рідко коли її порушує щебет ластівок, які проносяться над головою — ознака, що буде дощ; а іноді з далекого очерету долинає самотнє кумкання жаби: "Ква!" — і знову тихо. Це теж проти дощу, хоча небо чисте, прозоре, як зефір, на обрії ані цяточки. Відчуваєш свою близькість із цим лісом, галявиною, стокротками, свіжою землею й запашною травою, з мошкою, жучком та мурахою, що лазить, з ластівками, що літають, з жабами, що кумкають, і з усією навколишньою природою. І кожне окреме єство є часткою всесвіту, і все це разом з людиною — єдиний світ, єдина сім'я, одне ціле. Усе це роїться, клопочеться, метушиться й шумить — справжній ярмарок, цілий світ, світ, що зветься життям. Юні друзі почували себе чудово в цьому світові, обидва були задоволені своїм життям, ситі своєю минувшиною, раділи сьогоднішнім днем і сподівалися ще кращого у майбутньому. Вони вели довгу, тиху, спокійну розмову, що не має ні початку, ні кінця. Розмова точилася переважно про їхнє майбутнє. Що буде далі? Вони складали плани, будували надхмарні замки, малювали собі таке розкішне, гарне життя, яке звичайно уявляється кожній молодій людині, але в дійсності ніколи таким не буває...

А втім, залишатися тут надто довго не можна. Час біжить. Іспити все ж не дрібниця. Вони таки перші учні в класі, але мало що може статися! Буває, що й найкращий учень провалюється. Тільки одна людина була певна в їхньому успіхові — то був Колектор з темними окулярами.

— Які там іспити? Навіщо іспити? Начхати на них, та й годі! — казав Колектор, який турбувався за шибеника більш, ніж рідний батько.