З ярмарку - Сторінка 44

Жебраки, каліки, учувши багату поживу, причвалали з усіх закутків, шарпали людей за поли й нарешті зчинили галас, чом родичі не роздають милостині перед ношами. їх ніяк не можна було переконати, що то помер такий самий злидар, як і вони самі.

— У такому разі чому він заслужив такий пишний похорон? — обурювалися жебраки.— Якщо він не багатій і, як видно, не рабин, то за що йому така честь?..

Сонце ще немилосердо пекло, коли з темного підвалу винесли ноші, накриті чорним покривалом. Синагогальний двір і вся вулиця були аж чорні від величезного натовпу. Людей ніхто не запрошував — вони самі прийшли. Ніхто не плакав, але звідусіль було чути зітхання. Ніхто не проголосив надгробного слова, не рвав на собі одягу, не проказав заупокійної молитви, не збирався справляти жалобу. Але хвала покійникові носилася в повітрі. "Він був добра людина...", "Не святий, але щирий, лагідний чоловік...", "Підтримував бідаків...", "Віддавав увесь свій заробок...", "Навіть останній кусень віддавав...", "Офірував собою заради ближнього...", "Для хворих бідаків дер з живого й мертвого...", "Не любив говорити про себе, завжди турбувався про інших...", "Чудний єврей був...", "Не чудний єврей, а чудна людина...", "Так, це була справжня людина..."

То був тихий, але гарний похорон. Шолома опановувало якесь відчуття задоволення. Хвалити бога, людині все ж віддають належне, якщо не за життя, то хоча б після смерті, віддають хоч що-небудь, хоч трошечки шани за стільки років горя, злиднів, поневірянь. Жаль тільки, що сам Колектор з темними окулярами уже не може встати хоча б на одну хвилинку й подивитись на ту шану, яку йому віддають... А може... Хто знає? Що ми, люди, знаємо?.. І в голові снують думки про безсмертя душі, в яке покійний вірив, хоча він мав славу вільнодума. "Може, його душа пливе тут у натовпі слідом за ношами і їй відомо більш, ніж нам, багато-багато більше?.. Хто знає? Хто відає?.."

Натовп дедалі рідшав, і до кладовища дійшли тільки близькі друзі, весь "клуб". Місце Колекторові приділили скромне, яким він і сам був. Його поховали трохи осторонь, насипали горбок на свіжу могилу й розійшлися. Ніхто не плакав, ніхто не проказав заупокійної молитви^ ніхто жалоби не справляв. У "клубі" його деякий час ще іноді згадували. Потім навіть згадувати перестали й зовсім забули.

Незабаром після цього зник також поет Биньйоминзон. Довгий час ніхто не знав, де він подівся. А згодом стало відомо, що він у Києві. Потім ім'я Биньйоминзона згадувалося в зв'язку з "великою битвою", що спалахнула між київськими "мудрецями", з якими ще зустрінемось у наступних розділах. Його ім'я можна було почути серед імен Мойше-Арона Шацкіса, Іцхока-Якова Вайсберга, Дубзевича, Даревського. А значно пізніше пішла чутка, що Биньйоминзон об'явився в Америці, де він став реверен-том, і тепер у нього, звісно, "ол райт".

Отак розпався цей гурток, компанія розбрелася, рідкісної дружби не стало. Кінець ідилії!

62

ПІВРОКУ БЛУКАНЬ

Самотній і посиротілий. — Чоловій із смушнами. — Герой пішов у світи шукати щастя. —Не можна завжди бути гостем. — Конкуренція між "учителями для дівчаток" і містечкова заздрість та ворожнеча. — Музика Авром — свого роду Стемпеню*. — Герой тіиас з чужини додому

Втративши таких друзів, як Колектор та Биньйоминзон, герой цього життєпису просто собі місця не знаходив. Він наче посиротів. Ще більш самотнім він себе відчув, коли його товариш Еля поїхав у Житомир. Тут мимоволі Ще домішувалось почуття заздрості. Шолом дуже добре знав, що це почуття негарне, нице. Але він нічого не міг із собою поробити. Йому було прикро, Що товаришеві так пощастило, а йому ні. Хіба він винний, що поспішив народитися на кілька місяців раніше за товариша? Через таку дурницю згубити свою кар'єру? Програти все життя? Він уткнув носа в подушку й довго гірко плакав. Йому здавалося, що небо впало на землю й світ померкнув. Але кожна рана має свої ліки, і найкращий цілитель — час.

Тепер попросимо читача повернутися з нами в колишній заїзд Рабиновичів і до його постійних пожильців. Серед них був ще один, який мав дивне прізвисько — Чоловік із смушками. Він скуповував смушки й посилав на свій шкіряний завод. Там ці смушки чистили, фарбували, вичинювали й шили з них селянські шапки й кожухи. Приїзд Чоловіка із смушками можна було учути ще з сусідньої вулиці. Запах смушків був такий гострий, що всі в хаті починали страшенно чхати, потім усім закладало в носі, і ніхто вже не вчував ніякого запаху.

Зате він сам був приємна людина, проста, лагідна, щиросерда. Неабиякий невіглас, він погано знав молитви й, крім того, ще не вимовляв шиплячих звуків. Проте молитися він любив на повен голос. Увечері проти суботи, коли проказували кидеш, він брав келих у руку, заплющував очі й голосно вигукував:

— "...день состий, і заверсені небо й земля..." Дітлахи скочувалися під стіл зо сміху. Чоловік із

смушками здогадувався, що вони з нього сміються, але це його не бентежило.

— Сибеники, салапути! Хіба мозна сміятися з стар-сих? Бог вас покарає, сарлатани!..

Вибухав ще більший сміх. Сміялися всі — старі й малі, і він сам теж сміявся.

Чоловік із смушками багато чим сприяв тому, щоб автор цих рядків залишив своє рідне місто й пішов у світи шукати щастя. І вирушив він не в Америку, боронь боже, не в Лондон чи Париж і навіть не в Одесу, чи Варшаву, чи Київ, а зовсім близько від Переяслава, у маленьке містечко Ржищів (Київської губернії).

— У нас у Ржищеві,— сказав Чоловік із смушками,— зовсім нема вчителів, і там вашого сина озолотять. У мене самого є діти, мої друзі й знайомі мають дітей, що хочуть учитися, а вчителів нема. Біда, та й годі! Повірте мені, ваш син буде в мене, як рідний,— зіниця ока!

Одне слово, він так розохотив батька й сина, що вони не встояли проти спокуси, сіли на пароплав і подались у Ржищів.

Заїхали вони просто до Чоловіка із смушками, і їм так зраділи, що в перший день не знали, де їх краще посадити. Самого господаря вони застали за роботою: у фуфайці, без лапсердака, босий, він сортував смушки. Побачивши таких поважних гостей, ЕІН насамперед узув чоботи, накинув на плечі лапсердак і почав гукати не своїм голосом:

— Сейна-Сейндл! Сейна-Сейндл! Настав самовара! У нас є гості!

Незабаром подали самовара, склянки, чай, каву, цикорій, молоко, здобу, яку єврей може собі дозволити тільки в свято швуес до молочної трапези або для породіллі. А обід був просто-таки царський. Риба фарширована, риба смажена, риба печена. Бульйон з локшиною, бульйон з рисом, бульйон з грінками — вибирайте собі, що хочете. Про м'ясо нічого й казати — воно було всіх сортів! І навіть компоту було два сорти. Потім — самовар, знову чай, варення, закуски. А під час вечері господар заходився розпитувати гостей, що з молочних страв їм більш подобається: налисники, вареники чи пиріжки з кашею? Гості скромно відповіли, що їм байдуже. Тоді на стіл було подано всі три перелічені страви, та ще каву й знову різні варення. Батька поклали спати в залі на оксамитному дивані, сина — на другому дивані й постелили їм, як королю та принцові. Уранці батько попрощався й поїхав додому, а син залишився у Чоловіка із смушками на повному утриманні, і за це він мав учити його дітей.

На другий день обід уже був не такий розкішний, як напередодні. Звичайнісінький бульйон з кашею та шматочок м'яса — і це все. Вечеря й цього разу була молочна, але складалася вона з шматочка сиру та хліба з маслом, хліба — скільки завгодно. Поклали гостя вже не в залі й не на оксамитному дивані, а на залізній скрині, з якої він підвівся уранці зовсім розбитий: ломило всі кістки. На третій день на— обід уже подали варену тараню з картоплею, після якої Шолома страшенно мучила печія. Вечері не дали, крім склянки чаю з хлібом. А спати поклали молодого вчителя вже просто на землю, постеливши йому вичинені смушки. Слід було бути залізним, щоб стерпіти цей сморід смушків. Крім того, цілу ніч квилила дитина в колисці, просто надривалася і не давала спати. Маленька лампочка чаділа, наморочила голову, а малятко не переставало лементувати, аж жаль брав. Переконавшись, що він уже однаково не засне, репетитор устав з смушків і підійшов до немовляти, щоб подивитись, чому воно кричить. Виявилося, що в колиску залізла кицька й розляглася, як у себе вдома. Перед учителем виникла дилема, що його робити? Викинути кицьку — жаль тварини, залишити кицьку — жаль дитини. І йому спала на думку блискуча ідея (розумний хлопець завжди дасть собі раду): поколихати колиску, і кицька сама втече. Він це знав з власного досвіду в себе вдома й у хедері. Існував звичай — перед тим, як покласти дитину в нову колиску, поколисати спершу кицьку. Але ніяка кицька не давала себе поколисати. Тільки-но покладеш її й почнеш колисати, вона підскакувала, мов скажена,— ось-ось видряпає всім очі. Так сталося й цього разу. Репетитор тільки доторкнувся до колиски, кицька схопилася, вискочила й зникла. Зате немовля, відчувши, що його колисають, перестало плакати, заспокоїлось і заснуло. Уранці, коли Шолом розповів це матері, вона, пестячи й пригортаючи дитину, обкладала кицьку страшними прокльонами. Але те, що вчитель цілу ніч не спав, анітрохи її не засмучувало.

Зметикувавши, що так далі жити не годиться, Шолом вирішив найняти квартиру з харчами в іншому місці й розпрощатися із смушками. І тут почалися для нього справжні поневіряння, напасті, лиха: ціла низка сварливих господарок, настирливі таргани, кусючі блощиці, шмигаючі миші, щури та інша погань. Але всі ці неприємності, напасті, прикрощі були дрібницею порівняно з інтригами його конкурентів-учителів. То були меламеди, "учителі для дівчаток", які страшенно конкурували один з одним і всі разом розпочали сцравжню війну проти нового вчителя з Переяслава. Вони ганили його, як тільки могли. За їхніми словами, Шолом був криміналіст, злодій, вбивця, вмістище всіх пороків. Вони поширювали серед господарок такі плітки про нього, що він благав бога, щоб навчальний сезон скоріше скінчився й щоб він нарешті виборсався звідти живцем. Весь час його перебування у Ржищеві був для нього справжнім кошмаром, лихим сном. Єдина сім'я, до якої Шолом заходив і де він почував себе серед людей, була сім'я музики Аврома.