З ярмарку - Сторінка 46

Він любив одягатися по-англійському: картаті штани, на голові — модна кепочка, а взимку якась недоладна крилатка. Начитаний був Золотушкін аж надто. Він знав Гейне напам'ять, але найбільше захоплювався Діккенсом і Теккереєм, Свіфтом, Сервантесом і нашим Гоголем. Він і сам був гуморист, тобто писав нишком для себе гумористичні твори, але жодного рядка нікому не показував і друкувати не хотів. Цей Авремл, завжди замкнутий в собі, був дуже упертий, любив робити всім наперекір і з усіх сміятися. Він жив з того, що всі роки служив писарем у міщанській управі. Його письмо було таке саме кучеряве, як і його волосся. Він умер у сорок років, так і не оженившись.

Такі були ці двоє світил, що в їхній орбіті кружляв Шолом, переймаючи у них все, що тільки можна було перейняти. Між собою вони були на ножах, ніколи не зустрічались і навіть не були знайомі. Вони палали такою взаємною ненавистю, що в присутності одного не можна було згадувати ім'я другого. Ми ще, певно, зустрінемося з ними в дальших розділах.

64

ДОБРА ПОСАДА

Неробство. — БатьнО) за порадою lepo-ела Бендицьного, пише листа "магнатові".—Шолом знову вирушає в мандри й залишається з одним п'ятаком у кишені. — Біля райських воріт. —Холодна зустріч

Що робити далі?

З усіх численних професій, що спершу намічалися, нічого не вийшло. Уроків не стало, їхати вчитись не було з чим. А сидіти батькові на шиї теж не дуже приємно, особливо після недавнього цілком самостійного життя. І хоч батько пишався своїм освіченим сином, проте його засмучувало й старило синове неробство. Що ж буде далі? А мачуха, яка вже почала була сяк-так шанувати самостійного пасинка, раптом втратила будь-яку повагу до "нероби". Вона поступово повернулася до колишніх своїх вихваток: поглядала скоса, пускала шпильки, раз у раз робила двозначні натяки. Батько все це болісно переживав. А сам герой заглиблювався в свої книжки або, нап'явши шапку й взявши в руку ціпок, подавався до одного з згаданих нами філософів, до Хайте Рудермана або до Аврем-ла Золотушкіна, з якими любив дискутувати про світові проблеми. Песиміст Рудерман, за своїм звичаєм, паплюжив великих людей, не визнавав авторитетів, чхав на весь світ. Зате оптиміст Золотушкін без кінця-краю цитував цілі уривки з Гейне й Берне, кожного з особливою інтонацією, крутячи при цьому свій кучерявий чубок, і розпалювався, наче палкий хасид, який переказує афоризми свого ребе.

Але все це було тільки засобом, щоб згаяти час. В душі Шолом відчував якусь порожнечу від такої марної витрати енергії та часу. Він тужив за роботою, поривався в світ. Життя стало осоружне, він сам собі набрид, осточортів.

Та Всевишній, який нікого не залишає напризволяще, зглянувся й на розгубленого героя цього життєпису. Йому допоміг батьків приятель Ісроел Бендицький. Хоча цей чоловік був тільки музика, проте в місті його вважали одним з найповажніших городян. Грав він виключно на багатих, знатних весіллях і вважав себе диригентом і капельмейстером. Основний прибуток він мав від багатого заїзду, а крім того, був єдиним у місті фотографом. Ісроел Бендицький був показний, високий на зріст, з на диво гарною круглою чорною бородою. Він чепурно одягався — носив чорну сукняну крилатку, високий капелюх і шкіряні калоші на мідних підборах. Язичок у нього був відточений, мова — солодка, заокруглена, і висловлювався він здебільшого по-російському: "Відітє лі", "мєжду прочім", "слє-довательно".

Цей Бендицький частенько навідувався в "клуб", тобто тютюнову крамничку Рабиновича, щоб трохи потеревенити. Якось у розмові Бендицький між іншим розповів, що в нього зупинився один дуже багатий єврей, справжній магнат, на ім'я К. Живе цей "магнат" у маленькому містечку Т., Київської губернії. Це швидше село, а не містечко. Він давно вже шукає путящого вчителя, репетитора, який добре знає і єврейську, і російську мови й, між іншим, був би з пристойної сім'ї.

Виявилося, що батько давно знає цього "магната". Багато років тому, коли К. був ще маленькою людиною, крутився коло поміщика, він стояв на станції в старому заїзді Рабиновича і був тоді, як то кажуть, наш братчик. Почувши це, Бендицький озвався:

— Слєдовательно, сам бог мене послав до вас як доброго вісника. Раз так, раджу вам негайно сісти й написати гарного ділового листа, мєжду прочім, староєврейською мовою, як ви умієте, листа, гідного такого магната. А ваш хлопець, відітє лі, хай не бариться й негайно їде із цим листом у Т. і, в добрий час, одержить цю посаду. Амінь!

Так і зробили. Написали листа, чудового, полум'яного листа, такою вишуканою, добірною мовою, що він міг би зворушити навіть камінь. Самісіньке звернення зайняло троє довгих добірних рядків, де було перелічено стільки гарних якостей і заслуг, що якби цей "магнат" мав хоча б третину цього, то й тоді його б можна було вважати ідеалом. Озброєний такою солідною рекомендацією, юний репетитор знову вирушив у мандри шукати щастя. Зайвих грошей він, правду кажучи, із собою не мав, акредитивів у банку теж не мав, а зароблелі уроками мізерні гроші він здебільшого розтринькав, вичепурившись, як принц. Решта пішла на дорогу. А крім того, душа не з лопуцька! На кожній станції поїзд зупинявся, пасажири висипали з вагонів і мчали до буфету. Хто брався до пляшок і чарок, а хто до гарячих пиріжків, хто просив склянку чаю, а хто — пляшку содової води. Наш герой нашвидку випивав воду й щедро давав кельнерові на чай, мов банкір якийсь чи офіцер,— знай наших! І так на кожній станції. Його мізерні гроші розтанули, як сніг на сонці. У гаманці вже брязкотів тільки однісінький п'ятак. Але кого це турбує? Людина їде, можна сказати, на готовеньке. На нього чекає така посада! І з такою протекцією чого йому боятись?

Приїхавши надвечір у Т., наш герой похопився, що він тепер голий, як бубон, і все його багатство становить тільки цей п'ятак. Проте це його анітрохи не стурбувало. Навпаки, він ніколи не почував себе так добре, як тепер. Хіба мало того, що спекався ржищівських учителів-інтриганів, тарганів і блощиць? На повні груди вдихав він живуще осіннє повітря. Сонце вже давно зникло за лісом, який пахтів дубом і сосною.

Вискочивши з вагона, юний репетитор подався просто до багатія, щоб передати йому листа. Та цьому "магнатові" заманулося оселитись бозна-де, далеко-далеко за містом, у білому палаці серед великого зеленого саду, обгородженого фарбованими узорчастими гратами. Доступитися до нього не так легко було, як спочатку здавалося, навіть важче, ніж до пана якогось. А втім, коли маєш таку солідну протекцію, то можеш сміливо йти навіть до самого царя. Так гадав наш герой. Але він прикро помилився. Бо не таке, зрештою, велике блаженство раю, як великі ті труднощі, що ведуть до нього. Виявилося, що, перш ніж доступитися до цього багатія, треба пройти всі сім кругів пекла. Щоб удостоїтись лицезріти такого "магната", доводилося попервах подолати три перешкоди. І коли вам навіть щастило подолати їх, то це ще не значило, ніби все гаразд. Ви могли ходити без кінпя-краю й, нарешті, піти собі з тим, з чим ви прийшли. Що ж то за перешкоди? 1. Сторож — високий на зріст, худорлявий, клишоногий, ходить перевальцем. Звуть цього сторожа Пантелій, і його робота полягає в тому, що він сидить біля воріт, як колись Мордухай у царя Артаксеркса *. 2. Чорний пес, одноокий, як Валаам. Звуть його Жук. Цей клятий пес прив'язаний до дерева цепом, а то він би роздирав людей на шматки. 3. Лакей — хлоп'яга в брудній манишці, з золотим перснем на руці й проділом якраз по середині голови. Його чорне волосся масно напомаджено й тхне сумішшю одеколону та цибулі, вуха в нього повні бруду, і нігті облямовані чорною смужкою. Проминути ці три інстанції — річ не легка. Насамперед вам треба познайомитись із сторожем Пантелієм, бо коли він бачить чужу людину, то обов'язково питає: "Що треба?" Отож спробуйте, будь ласка, розповісти йому всю історію з листом і посадою. Але Пантелій — людина непогана, п'ятак у нього теж гроші. Спливла остання монета!.. Зате Шолом з Пантелієм здружилися. Далеко гірший за сторожа собака. Жук, щоправда, на цепу, але ж собака собакою залишається: гавкає, стрибає й рветься щосили з цепу. Щастя, що Пантелій поруч. Він цикнув на собаку, вилаяв на всі заставки й вичитав йому цілу нотацію. Але найгірша інстанція — це третя інстанція — лакей. Він удає з себе великого пана, випитує в Шолома кожну дрібницю, піддає його справжньому допитові: "Хто ви такий? Звідки прибули? У якій справі?" Неприємний тип! Треба триматися від нього на певній відстані й дещо зверхньо, а то він сам сяде тобі на голову. Шолом знає це з власного досвіду. Лакей ревно його допитував: від кого лист? Що написано в листі? У якій справі прийшов він? З приводу посади? Якої посади? На завод чи в економії? Якщо на завод, то всі посади там зайнято. А в економіях теж нема вільного місця. Хіба що учителем? Але й на цю посаду є предосить охочих. Ось ходить один такий у крилатці, дуже солідний учитель, але має ваду — він дурень, хоч кіл на голові йому теши. Зате він має також гарну якість — велику бороду, паничі та панночки ставитимуться до нього з пошаною.

— До вас ні, бо ви ще молодий, вам вони голову відірвуть. О наші паничі та панночки — бодай їх усіх забрала холера в один день!..— кінчає лакей і додає ще кілька крутих словечок. Він бере листа, кладе на срібну тацю й зникає в далеких апартаментах.

За кілька хвилин лакей повертається голіруч і без будь-якої відповіді. Листа, каже він, "магнат" розпечатав, глянув на нього і, не читавши, відклав набік.

У чому річ? Про це дізнаємось далі.

65

УВІ СНІ Й НАЯВУ

У заїзді в маленькому містечку. — Рудий Берл випитує нашого героя. — Шолом лягас спати голодний і поринає у мрії.— Знову скарб. — Шолом зустрічається з "магнатовою" дочкою, і його мрії розвіюються

Незважаючи на те, що "магнат" зустрів його так холодно, наш герой не занепав духом і не втратив своїх надій. "Мало що може собі дозволити багатій,— думав він.— Певно, він тоді був заклопотаний чимось іншим. Що ж, як не сьогодні, то завтра..." А час поки що не стоїть. Насувається ніч, слід подумати про нічліг, знайти яке-небудь пристановище. Шолом пустився на пошуки й знайшов єдиний у містечку заїзд — хатинку на курячих ніжках.