Забуте вбивство - Сторінка 19

"Послухай-но, Елі. – сказала вона. – Я переглянула її одяг, бо доктор Кеннеді мене попросив це зробити. Валіза й справді зникла, і зникло досить одягу, щоб її напхати – але то був не той одяг>. – "Чому ти так думаєш?" – запитала я. А вона тоді мені й каже: "Вона взяла вечірню сукню, оту сіро-сріблястого кольору, але не взяла вечірнього пояса та бюстгалтера; не взяла трусиків, які вона завжди вдягає під ту сукню, і вона взяла свої парчеві вечірні черевички, а не сріблясті босоніжки. І вона взяла свою зелену твідову спідницю, яку завжди носить лише пізньої осені, але не взяла того модного пуловера, й узяла також свої мереживні блузки, які носить лише під костюмом. А з білизни, якої в неї ціла купа, не взяла майже нічого. Запам'ятай мої слова, Еді, – сказала мені Лілі. – Нікуди вона не втікала. Це пан її порішив".

Після таких її слів я вже не могла заснути. Я сіла в ліжку й запитала, що це вона навигадувала.

"Усе сталося так, як було описано в "Новинах світу" минулого тижня, – сказала Лілі. – Пан довідався, що вона зраджувала його, убив її й укинув у льох, де закопав під підлогою. Ти не могла нічого почути, бо льох під холом. Ось що він зробив, а потім спакував валізу, аби показати, що вона від нього втекла. Але вона там, під підлогою льоху. Вона не втекла з цього дому живою". Я спробувала її заспокоїти, адже вона говорила такі жахливі речі. Але наступного ранку я все ж таки спустилася в льох. Однак там нічого не було порушено, і не видно було жодних ознак, щоб хтось копав землю – і я пішла й сказала Лілі, що вона наговорила дурниць, але вона залишилася переконана в тому, що пан убив пані. "Згадай, – сказала вона мені, – що вона боялася його до смерті. Я сама чула, як вона йому це казала". – "Але тут ти якраз помилилася, дівчино, – сказала їй я, – бо то був не пан. Відразу по тому, як ти мені це сказала в той день, я визирнула у вікно й побачила пана, який спускався з пагорба з ключками для гольфу, тож він не міг розмовляти з пані у вітальні. То був хтось інший".

Її слова довго відлунювали в тій затишній і простій вітальні.

Джайлз тихо повторив, майже не дихаючи:

– То був хтось інший…

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Адреса

"Роял Кларенс" був найдавнішим готелем у місті. Він мав приємний вигнутий півколом фасад, і в ньому панувала атмосфера давніх часів. Тут досі оселялися переважно ті родини, які приїздили на місяць на узбережжя моря.

Міс Нарекот, що сиділа за столом у приймальні, була повногрудою дамою сорока семи років зі старомодною зачіскою.

Вона підвела голову й подивилася на Джайлза, що його її проникливі очі оцінили як "одного з наших приємних клієнтів". І Джайлз, який мав добре підвішеного язика й умів знаходити підхід до людей, коли в цьому виникала потреба, розповів їй досить переконливу історію. Він побився об заклад зі своєю дружиною, чи її мачуха жила в цьому готелі вісімнадцять років тому. Дружина сказала, що вони ніколи не розв'яжуть свою суперечку, бо всі старі реєстри на цей час у готелі давно вже повикидали, але він їй сказав: "Нісенітниця!" Такий респектабельний заклад, як "Роял Кларенс", зберігає свої реєстри не менш як сотню років.

– Ну, не зовсім так, містере Рід. Але ми зберігаємо книги, де написані візити наших давніх постояльців. До речі, там можна знайти дуже цікаві імена й прізвища. Так, у нас зупинявся одного разу король, коли він був ще принцом Вельським, принцеса Олдемар Гольштайн-Ротц мала звичай приїздити сюди кожної зими зі своєю фрейліною. Бували в нас також знамениті письменники, й містер Довер, художник-портретист.

Джайлз відповідав їй, як годилося, з великою цікавістю та респектом, і незабаром священний том, у якому зберігалася інформація про візити того року, що їх цікавив, був принесений і покладений перед ним.

Спочатку йому показали кілька знаменитих імен, а потім він сам перегорнув сторінки до місяця серпня.

Атож, там і справді був запис, який він шукав.

Майор і місіс Сетаун Ерскін, Енстел-Мейнор, Дейт, Нортумберленд, 27 липня – 17 серпня.

– Ви мені дозволите переписати звідси одну адресу?

– Звичайно, містере Рід. Вам треба папір і чорнило? О, ви маєте авторучку. Пробачте, мені треба вийти до зовнішнього офісу.

Вона покинула його з розгорнутою книгою, Джайлз переписав потрібну йому інформацію.

Повернувшись у Дім-на-Горі, він знайшов Ґвенду в саду – та стояла, нахилившись над трав'яним бордюром.

Вона випросталася й подивилася на нього із запитанням у погляді.

– Тобі пощастило?

– Думаю, що так.

– Енстел-Мейнор, Дейт, Нортумберленд, – прочитала Ґвенда тихим голосом. – Атож, Едіт Паджет сказала, що вони були з Нортумберленда. Цікаво, чи вони досі живуть там?

– Нам треба поїхати й подивитися.

– Так, так. Ліпше буде поїхати. Коли?

– Якнайшвидше. Завтра? Замовимо машину й поїдемо. Я покажу тобі трохи більше Англії.

– А якщо вони померли – або виїхали, і там живе хтось інший?

Джайлз стенув плечима.

– Тоді ми повернемося, щоб дослідити інші лінії. Я написав Кеннеді, до речі, і попросив його надіслати мені ті листи, які Гелена написала йому після свого від'їзду – якщо він досі їх має – і зразок її почерку.

– Я думаю, нам треба зустрітися з іншою служницею, з Лілі, тією, котра почепила бантик на Тома.

– Цікаво, що ти раптом пригадала її, Ґвендо.

– А й справді цікаво. І я пригадала також Тома. Він був чорний із білими плямами й мав троє гарних кошеняток.

– Кошеняток? Том?

– Атож, ми називали його Томом, а потім виявилося, що то Пусі. Ти ж знаєш, як буває нелегко визначити стать кота. Але цікаво, ще сталося з Лілі? Едіт Паджет, схоже, зовсім згубила її з виду. Вона була родом не звідси, і після тих подій у Сент-Кетрін знайшла для себе місце десь у Торкі. Вона написала їй звідти раз або двічі, але на тому все й закінчилося. Едіт чула, ніби вона одружилася, але не знає, з ким. Якщо ми знайдемо її, то довідаємося набагато більше.

– І від Леоні, швейцарської дівчини.

– Можливо, але вона була іноземка й, мабуть, не дуже розуміла, що там відбувалося. Ти знаєш, я її зовсім не пам'ятаю. Ні, саме від Лілі ми довідаємося найбільше, я відчуваю це. Лілі була доскіплива й спостережлива… Я в цьому переконана, Джайлзе, тож опублікуймо в газеті ще одне оголошення, у якому ми звернемося конкретно до неї – до Лілі Ебот, так її звали.

– Гаразд, – сказав Джайлз. – Ми це спробуємо. Але завтра ми обов'язково поїдемо на північ і спробуємо щось довідатися про Ерскінів.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Материн син

– Назад, Генрі, – сказала місіс Фейн, звертаючись до астматичного спанієля, чиї безбарвні очі світилися жадібністю. – Ще одного коржика, міс Марпл, поки вони гарячі?

– Дякую. Дуже смачні коржики. У вас чудова кухарка.

– Луїза й справді вміє готувати. Хоч і дуже забудькувата, як і всі вони. І пудинги в неї всі однакові. Скажіть мені, як там зараз ішіас у Дороті Ярде? Вона так страждала від нього раніше. То все нерви, думаю.

Міс Марпл розповіла їй усі подробиці про хворобу їхньої спільної знайомої. Їй пощастило, подумала вона, що серед багатьох її друзів та родичів, розсіяних по всій Англії, вона знайшла жінку, яка була знайома з місіс Фейн і написала їй листа, повідомляючи, що міс Марпл тепер гостює в Дилмауті, і питаючи, чи не буде люба Елеонора такою доброю й не запросить її приятельку на чай абощо.

Елеонора Фейн була високою жінкою з владним характером, сталевим поглядом сірих очей, кучерявим сивим волоссям і по-дитячому рожевим обличчям, яке маскувало той факт, що в ній не було нічого по-дитячому лагідного.

Вони детально обговорили реальні чи уявні хвороби Дороті, а потім перейшли до здоров'я міс Марпл, до повітря Дилмаута та до загальних вад, притаманних більшості представників молодшого покоління.

– Із ними надто панькаються в дитячому віці, – проголосила місіс Фейн. – У мої дитячі роки все було інакше.

– У вас один син чи більше? – запитала міс Марпл.

– Троє. Старший, Джералд, працює в Сингапурі в Далекосхідному банку. Роберт служить в армії. – Місіс Фейн пирхнула. – Одружений із римо-католичкою, – сказала вона з притиском. – Ви знаєте, що це означає. Усі діти виховуються як католики. Що сказав би батько Роберта, я не знаю. Мій чоловік був переконаним прихильником євангелічної церкви. Я тепер рідко щось чую про Роберта. Він ображається на те, що я кажу йому для його ж таки добра. А я вважаю, треба бути щирим і говорити те, що ти думаєш. Його шлюб, на мою думку був великим нещастям. Він може вдавати, ніби щасливий, бідолашний хлопець, але мене він цим не одурить.

– А ваш найменший син неодружений, я чула?

Місіс Фейн засяяла.

– Ні, Волтер живе вдома. Організм у нього дещо делікатний – ще з дитячих літ – і я завжди мусила пильно стежити за станом його здоров'я (Він буде незабаром). Я не змогла б вам розповісти, навіть якби дуже хотіла, який це розумний і відданий син. Мені дуже пощастило в житті, що я маю такого сина.

– І він ніколи не думав про те, щоб одружитися? – запитала міс Марпл.

– Волтер завжди каже, що не хоче мати клопоту із сучасною молодою жінкою. Вони його не приваблюють. У нас із ним стільки спільного, що, боюся, він надто мало буває в товаристві. Вечорами він читає мені Теккерея, а потім ми зазвичай граємо в карти. Волтер – справжній домашній птах.

– Як чудово, – сказала міс Марпл. – А він завжди працював у фірмі? Хтось мені сказав, ніби один із ваших синів був на Цейлоні, вирощував там чай на плантаціях, та можливо, вони щось не так зрозуміли.

Обличчя місіс Фейн злегка спохмурніло. Вона підсунула своїй гості горіхове тістечко й пояснила:

– Він був тоді ще зовсім юний і піддався одному з тих поривів, яким так часто піддаються молоді люди. Вони завжди прагнуть побачити світу. Але там не обійшлося без дівчини. З тими дівчатами буває стільки клопоту.

– О, справді. Мій власний небіж, пам'ятаю…

Але місіс Фейн проігнорувала небожа міс Марпл та його проблеми. Вона вела перед у розмові й тішилася можливістю поділитися своїми спогадами з цією симпатичною подругою Дороті.

– Та дівчина зовсім йому не підходила – як то найчастіше буває. О, я зовсім не хочу сказати, що вона була актрисою абощо. Сестра місцевого лікаря, якому вона більше годилася в дочки, бо була на багато років молодша, і бідолаха не мав найменшого уявлення, як її виховувати.