Забуте вбивство - Сторінка 20

Чоловіки, вони завжди такі безпорадні, ви згодні зі мною, правда ж? Вона зовсім відбилася від його рук, сплуталася з якимсь молодиком, що працював простим клерком у фірмі мого чоловіка, та ще й мав дуже погану вдачу. Його потім звільнили зі служби, бо він повідомляв конфіденційну інформацію стороннім особам. Хай там як, а ту дівчину, Гелену Кеннеді, думаю, вважали дуже гарною. Хоч я так не думала. Її волосся здавалося мені якимсь штучним. Але мій бідолашний Волтер закохався в неї по вуха. Як я вже сказала, вона зовсім йому не підходила, без грошей і без перспектив, вона не була дівчиною, яку я хотіла б мати за невістку. Але що може вдіяти мати? Волтер освідчився їй, проте вона відмовила йому, і тоді йому спала в голову та дурна думка поїхати до Індії і стати там чайним плантатором. Мій чоловік сказав: "Нехай їде", хоч, звичайно, був дуже розчарований. Він мав плани взяти Волтера до себе у фірму, і Волтер уже склав іспити й усе, що треба. Й ось така несподіванка. Ці молоді дівчата – справжнє лихо!

– О, я знаю. Мій небіж…

Але місіс Фейн знову знехтувала небожа міс Марпл.

– Тож мій любий хлопчик подався до Ассама чи то був Бангалор – я вже не пам'ятаю, як називалося те місто, адже стільки років минуло! І я була дуже засмучена, бо знала, що його здоров'я тамтешнього клімату не витримає. І він ще не прожив там навіть року (причому його справи складалися чудово, у мого Волтера все завжди складається чудово), коли – ви можете в це повірити? – те нахабне дівчисько раптом змінює свою думку й пише йому, що вона зрештою погоджується одружитися з ним.

– Таке буває, – сказала міс Марпл, хитаючи головою.

– Пакує речі, купує квиток – і що, ви думаєте, вона робити потім?

– Не можу собі уявити.

Міс Марпл нахилилася вперед у позі щонайпильнішої уваги.

– Заводить роман з одруженим чоловіком. На кораблі, на якому пливла до Індії. З одруженим чоловіком, у якого було троє дітей, якщо я не помиляюся. А тепер уявіть собі, як Волтер зустрічає її в порту, а вона йому відразу каже, що все ж таки не може вийти за нього заміж. Хіба ви не згодні, що вона вчинила підло?

– Звичайно, згодна. Вона могла цілком зруйнувати віру вашого сина в людську природу.

– Він тоді, либонь, зрозумів, чого вона насправді варта. Але такі жінки вміють виплутатися з будь-якої халепи.

– А він тоді не обурився? – запитала міс Марпл із відтінком сумніву в голосі. – Будь-який чоловік міг би на його місці страшенно розгніватися.

– Волтер завжди вмів себе стримувати. Хоч би який він був роздратований чи обурений з якоїсь причини, він ніколи цього не показує.

Міс Марпл подивилася на неї оцінливим поглядом. Не зовсім упевненим тоном вона поставила пробне запитання:

– Мабуть, він так поводиться тому, що переживає все дуже глибоко. Діти іноді можуть дуже нас здивувати. Буває, дитина, від якої цього ніхто не чекав, зненацька вибухає шаленим гнівом. Вразлива вдача, яка виявляє себе лише тоді, коли її доводять до крайньої межі…

– Цікаво, що ви так думаєте, міс Марпл. Я дуже добре пам'ятаю один випадок із життя своїх дітей. Джералд і Роберт, знаєте, були дуже запальними й завжди готовими побитися. Цілком природна риса для здорових хлопців…

– О, звичайно, цілком природна..

– А мій любий Волтер завжди такий тихий і терплячий. І ось одного дня Роберт схопив його модель аероплана – Волтер збудував її власними руками, своїми вправними й терплячими пальцями, віддавши цьому багато днів праці, – а Роберт, який був хлопцем розумним, але несерйозним і недбалим, зламав її. І коли я увійшла до їхньої кімнати для занять, то Роберт лежав на підлозі, а Волтер лупцював його кочергою, він мало його не вбив, і мені довелося докласти неабияких зусиль, щоб відтягти його від нього. Він знай повторював: "Він це зробив умисне, він це зробив умисне, я його вб'ю". Ви знаєте, я була дуже налякана. Діти переживають образу дуже гостро, чи не так?

– Атож, – сказала міс Марпл. Погляд у неї був замислений.

Вона повернулася до попередньої теми.

– Отже, заручини були розірвані. А що сталося з дівчиною?

– Вона повернулася до Англії. На кораблі в неї виник новий роман, і цього разу вона одружилася з тим чоловіком. То був удівець із малою дитиною. Чоловік, який щойно втратив дружину, – завжди легка мішень, безпорадний нещасливець. Вона вийшла за нього заміж, вони оселилися тут, у будинку на протилежному кінці міста, що мав назву Сент-Кетрін, поруч із Лікарнею. Той шлюб, звичайно, не тривав довго – вона покинула його через рік. Утекла з одним зі своїх коханців.

– Боже, Боже! – похитала головою міс Марпл. – Як пощастило вашому синові, що він так легко її позбувся!

– Це я завжди йому кажу!

– А чому він відмовився від свого наміру стати чайним плантатором? Його підвело здоров'я?

Обличчя місіс Фейн злегка спохмурніло.

– Те життя було не для нього. Він повернувся додому через півроку по тому, як повернулася дівчина.

– У цьому, схоже, була певна незручність, – наважилася припустити міс Марпл. – Якщо молода жінка жила тут. У тому самому місті…

– Поведінка Волтера була бездоганною, – сказала місіс Фейн. – Він поводився так, ніби нічого й не сталося. Я вважала (я тоді так і сказала), що йому слід порвати будь-які стосунки з нею, адже їхні зустрічі могли поставити обох у незручне становище, але Волтер хотів зберегти з нею дружні взаємини. Він нерідко приходив до них додому й грався з дівчинкою. Дуже цікаво, до речі, що дівчинка сюди повернулася. Вона виросла й уже вийшла заміж. І якось днями прийшла в контору Волтера, щоб оформити заповіт. Тепер її прізвище Рід.

– Містер і місіс Рід! Я їх знаю. Таке приємне молоде подружжя! Які дивні збіги подій бувають у світі – то вона та сама мала дівчинка!

– Дитина першої дружини чоловіка Гелени. Його перша дружина померла в індії. Бідолашний майор – я забула як його звали, Голвей чи якось так – він пережив тяжке потрясіння, коли та хвойда покинула його. Я ніколи не могла збагнути, чому найгірші жінки завжди приваблюють найкращих чоловіків!

– А що той молодик, із яким вона крутила любов спочатку? Ви, здається, сказали, що він працював клерком у фірмі вашого чоловіка? Що сталося з чим?

– Він багато чого досяг. У нього тепер фірма автобусних екскурсій під назвою "Жовтий нарцис". "Жовтий нарцис" Ефліка. Його автобуси пофарбовані в яскраво-жовтий колір. Ми живемо сьогодні у вульгарному світі.

– Його прізвище Ефлік? – запитала міс Марпл.

– Джекі Ефлік. Бридкий суб'єкт, спроможний домогтися чого завгодно. Мабуть, саме тому він і причепився першим до Гелени Кеннеді. Сестра лікаря й усе таке – певно, сподівався в такий спосіб поліпшити своє соціальне становище.

– І після того Гелена більше ніколи не повернулася в Дилмаут?

– Ні. Добре, що ми її позбулися. Думаю, тепер вона остаточно з'їхала з рейок. Мені шкода доктора Кеннеді. Це не його провина. Друга дружина його батька була малою вертихвісткою, набагато молодшою за свого чоловіка. Думаю, Гелена успадкувала дику кров від матері. Я завжди вважала…

Місіс Фейн раптом замовкла.

– А ось і Волтер.

Вуха матері вловили шарудіння його легких кроків у холі. Двері відчинилися, і Волтер Фейн увійшов.

– Це міс Марпл, сину. Подзвони й накажи принести нам чаю.

– Не турбуйся, мамо. Я пив чай.

– Звичайно ж, ми вип'ємо чаю – і принеси кілька коржиків, Беатрисо, – сказала вона покоївці, що прийшла забрати чайник.

– Гаразд, мем, принесу.

Усміхнувшись млявою приємною усмішкою, Волтер Фейн сказав:

– Боюся, моя мати мене розпещує.

Міс Марпл намагалася добре роздивитися його, відбувшись якоюсь чемною реплікою.

Лагідний і спокійний чоловік, злегка сором'язливий і вибачливий, а загалом – якийсь безбарвний. Особистість, яку було б дуже важко описати словами. Різновид того скромного чоловіка, на якого жінки не звертають уваги й можуть одружитися з ним тільки в тому випадку, якщо чоловік, якого вони кохають, не відповідає на їхні почуття. Волтер, який завжди тут. Бідолашний Волтер, пестунчик своєї матері. Маленький Волтер Фейн, який напав на свого брата з кочергою й намагався вбити його…

Міс Марпл мала над чим замислитися.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Ричард Ерскін

I

Енстел-Мейнор мав похмурий вигляд. Це був білий будинок, що виокремлювався на тлі безбарвних пагорбів. Покручена під'їзна дорога де нього пробивалася крізь густий чагарник.

– Чому ми приїхали? Що ми їм скажемо? – запитав Джайлз у Ґвенди.

– Ми ж про все домовилися.

– Атож – якщо цей фокус у нас пройде. Нам пощастило, що троюрідний брат тітки кузини міс Марпл чи, може, її ще дальший родич живе десь поблизу… Але дуже далеко від звичайного світського візиту до розпитування про любовні пригоди двадцятирічної давності зовсім незнайомого тобі чоловіка.

– Атож, часу відтоді справді минуло чимало. Не можна виключати… не можна виключати, що він навіть не пам'ятає її.

– Може, і не пам'ятає. А може, ніякої любовної пригоди й не було.

– То ми виставимо себе цілковитими ідіотами, Джайлзе?

– Я не знаю… Іноді я й справді почуваюся як дурень заплішений. Я не розумію, навіщо нам усе це треба? Яке це має значення тепер?

– Минуло стільки часу… Так, я розумію… І міс Марпл, і доктор Кеннеді – обоє сказали: "Облиште цю справу". Чому ми не облишимо її, Джайлзе? Що спонукає час продовжувати? Вона?

– Вона?

– Гелена. Можливо, саме тому до мене повернулася пам'ять про неї? Можливо, моя дитяча пам'ять поєднує її з життям – і з істиною? Можливо, Гелена обрала мене – і тебе – для того, щоб правда стала відомою?

– Ти так кажеш тому, ще вона померла насильницькою смертю?

– Так. Адже відомо – так пишуть у книжках, – що іноді вони не можуть спочивати спокійно…

– Мені здається ти фантазуєш, Ґвендо.

– Може, і фантазую. Проте усе залежить від нашого вибору. Це тільки світський візит. Він не буде чимось більшим – якщо ми не захочемо…

Джайлз похитав головою.

– Ми мусимо продовжувати. Ми не можемо ухилитися від цього обов'язку.

– Твоя правда, Джайлзе. А проте мені буває іноді досить страшно.

II

– Ви хочете купити тут будинок? – запитав майор Ерскін.

Він підсунув до Ґвенди таріль із сандвічами. Ґвенда взяла один і подивилася на майора. Ричард Ерскін був низеньким чоловіком, заввишки футів п'ять або десь так. Волосся в нього було сиве, і він мав стомлений вигляд і досить розумні очі.