Задіг, або Талан - Сторінка 12

Кожен із них клав свою девізу до ніг великому магові; кинули жереб. Задіґова черга була остання. Першим вийшов один дуже багатий пан на ймення Ітобад, дуже чванькуватий, мало відважний, дуже незграбний і зовсім нерозумний. Челядь переконала його, що така людина, як він, повинна бути царем; він відповів їм: "Така людина, як я, створена для царювання". Тоді його озброїли з голови й до ніг; зброя на ньому була золота, вкрита зеленою емаллю, пір'я на шоломі зелене, спис перев'язаний зеленою стрічкою. Вже спочатку, з того, як правив Ітобад конем, усі побачили, що не такій людині небо віддасть вавилонський скіпетр. Перший лицар, що виступив проти нього, вибив його із сідла, другий перекинув його через спину коневі: обидві ноги його були в повітрі, а руки розчепірені. Ітобад підвівся, але так незграбно, що весь амфітеатр почав сміятися. Третій не захотів навіть скористатися своїм списом, але, скинувши супротивника, узяв його за праву ногу, зробив ним півколо й кинув на пісок. Циркові конюхи підбігли, сміючись, до нього й знову посадили на сідло; четвертий борець схопив його за ліву ногу й кинув в інший бік. Його супроводжували свистом до покою, де, згідно із законом, мусив він перебути ніч, і він говорив, насилу плентаючись: "Яка пригода нещаслива трапилася з такою людиною, як я!"

Інші лицарі краще виконували свій обов'язок: уже були такі, що перемогли двох борців, а дехто бився вже втретє. Тільки князь Отам переміг чотирьох. Нарешті надійшла черга Задіґа: він з усією можливою грацією вибив із сідла чотирьох лицарів. Отже, треба було ще побачити, хто буде переможцем – Отам чи Задіґ. На першому зброя була блакитна з золотом і таке саме пір'я, а на Задіґові все було біле. Всі голоси поділилися між лицарями білим і блакитним; цариця, серце якої дуже колотилося, благала небо за білий колір.

Обидва звитяжці так моторно робили випади й вольти, так багато разів збивалися списами і так міцно трималися в сідлах, що всі, крім цариці, хотіли бачити обох на вавилонському троні. Нарешті, коли коні їх стомилися і зламалися списи, Задіґ пішов на таку хитрість: він заїхав позаду блакитного князя, перескочив на його коня, взяв князя поперек тіла, скинув на землю, сам сів замість нього на сідлі й почав вигравати конем навколо Отама, що лежав на землі. Весь амфітеатр кричав: "Білий лицар – переможець!" Обурений Отам підвівся, вихопив шаблю; Задіґ зіскочив з коня з шаблюкою в руці. І от обоє просто на арені почали новий бій, де навперемінки перемагали то сила, то моторність. Пір'я на їхніх шоломах, цвяшки на нарукавниках, ланки кольчуг підстрибували під тисячею навальних ударів. Вони били вздовж і впоперек,[119] з правого боку й з лівого, по голові, по грудях, вони відходили назад, виступали вперед, вони мірялися, з'єднувалися, зчіплювалися, звивалися, як змії, нападали, як леви, від ж ударів увесь час бризкали іскри. Нарешті Задіґ, опанувавши на хвилину себе, спинився, зробив фінт,[120] напав на Отама, перекинув його, обеззброїв, і Отам закричав: "О білий лицарю! Це ви повинні царювати у Вавилоні!" Цариця не тямила себе з радощів. Лицаря білого й лицаря блакитного повели кожного до його покою, як і веж інших, бо так установив був закон. Німі слугували їм і приносили їжу. Можна здогадуватися – чи це не маленький німий цариці прислуговував Задіґові7 Потім їх залишили самих спати аж до другого ранку, коли переможець мусив принести свою девізу великому магові, щоб назвати себе.

Задіґ, хоч і закоханий, міцно спав, такий був натомлений. Але Ітобад, комірчина якого була поряд, не спав зовсім. Вночі він підвівся, зайшов до Задіґа, узяв його білу зброю й девизу, а натомість поклав зелену зброю. Коли розвиднилося, він гордо пішов до верховного мага й оголосив, що він переможець. Цього ніхто не чекав, але він виступив, поки Задіґ іще спав. Астарта, вражена й з розпачем на серці, повернулася до Вавилона. Амфітеатр був майже порожній, коли прокинувся Задіґ; він шукав свою зброю, але знайшов тільки зелену. Не мавши нічого іншого біля себе, мусів він накритися нею. Здивований і обурений, нап'яв її собі на плечі й вийшов у такому пристрої[121] на арену.

Усі, що були ще в амфітеатрі й цирку, зустріли його свистом. Його оточили з усіх боків і ображали. Ніколи людина не зносила таких зневажливих образ. Терпець йому увірвався; ударами шаблі він розігнав натовп, що насмілився глузувати з нього, але й сам не знав, що робити далі. Він не міг побачитися з царицею, він не міг оголосити, що це вона надіслала йому білу зброю, бо це заплямило б її, і от, поки вона тужила, його охоплював гнів і неспокій. Він прогулювався берегом Євфрату, запевняючи себе, що доля судила йому бути нещасним і безпорадним, відновлюючи в думах усі лиха, починаючи від пригоди із жінкою, що не зносила однооких, аж до пригоди з його зброєю. "От що значить, – думав він, – прокинутися надто пізно; коли б я менше спав, я був би вавилонським царем, я володів би Астартою. Знання, чесність, відвага приносили мені тільки нещастя". Нарешті в нього вихопилася скарга на провидіння, і його спокушала думка, що всім керує якийсь жахливий фатум, кривдить добрих і дозволяє мати успіх зеленим лицарям. Смутило його ще й те, що він носив оцю зелену зброю, яка накликала на нього таке глузування. Повз нього ішов купець; він задешево продав йому зброю й купив у нього халат та довгу шапку. У такій одежі він пішов уздовж євфратських берегів, повний розпачу й потай нарікаючи на провидіння, що повсякчас переслідувало його.

Розділ двадцятий

Пустельник

Ідучи, зустрів він пустельника з білою бородою, що доходила тому до пояса. У руці він тримав книжку й уважно читав. Задіґ спинився й низько вклонився йому. Пустельник привітався з таким благородним і сумирним виглядом, що Задіґ захотів поговорити з ним: він спитав, яку той читає книжку.

– Це книга долі, – відповів пустельник. – Хочете прочитати дещо?

Він дав Задіґові до рук книжку, але той, вивчивши все й знаючи багато мов, не міг зрозуміти в книжці жодної літери; цікавість його від того тільки подвоїлася.

– Мені здається, що ви дуже зажурені, – сказав йому дідусь.

– Леле! Я маю для того причину! – сказав Задіґ.

– Коли ви дозволите мені піти з вами, – відповів старий, – може, я вам буду корисний; мені траплялося іноді вливати почуття заспокоєння в душі нещасним.

Задіґ відчував пошану до вигляду пустельника, до його бороди й до книжки, в його розмові він бачив вищий розум. Пустельник говорив про долю, справедливість, мораль, про доброго володаря, про людську несталість, про чесноти й вади так жваво, зворушливо й красномовно, що Задіґ відчув, як його тягнуть до нього невидимі чари. За хвилину він уже просив не покидати його, поки вони не повернуться до Вавилона.

– Я сам прошу у вас цієї ласки, – відповів йому старий, – заприсягніться мені Оромаздом, що відтепер ви кілька днів не розлучитеся зі мною, хоч би що я робив.

Задіґ присягнувся, і вони пішли разом.

Увечері двоє мандрівників прийшли до чудесного замку. Пустельник попросив притулку для себе й для молодика, що йшов із ним.

Воротар з якоюсь зневажливою міною, схожий скоріше на великого пана, пустив їх. Їх привели до начальника над челяддю, і той показав їм пишні покої господаря.

Їх посадили край столу, а господар замку навіть не глянув на них. Але їм прислуговували, як і іншим, уважно й щедро, потім дали вимити руки в золотій мисці, прикрашеній смарагдами й рубінами; спати їх поклали в дуже гарних покоях, а вранці служник приніс кожному з них по золотій монеті. Після цього їх відпустили.

– Господар будинку, – сказав Задіґ дорогою, – видався мені людиною великодушною, хоч трохи й гордою, він благородно виявляє гостинність.

Так говорячи, він помітив, що дуже широка торбина, яка була в пустельника, здавалось, витяглась і настовбурчилась; він побачив там золоту, прикрашену дорогоцінностями миску, яку пустельник украв. Задіґ не насмілився нічого сказати, але був страшенно вражений.

Близько півдня пустельник спинився перед дверима маленького дому, де жив маленький багатий скнара, і попросив там притулку на кілька годин. Старий, погано вдягнений слуга брутально зустрів їх і повів пустельника та Задіґа до стайні, де дав їм кілька гнилих оливок, поганого хліба й зіпсованого пива. Пустельник їв і пив так само задоволено, як і вчора, навіть більше. Звернувшися до старого слуги, що стежив, аби вони чого не вкрали, і наполягав, щоб вони вже йшли, він дав тому дві золоті монети, які одержав уранці, і подякував йому за всі турботи.

– Прошу вас, – додав він, – дайте мені змогу поговорити з вашим господарем.

Здивований слуга повів обох мандрівників.

– Пишний пане, – сказав пустельник, – я можу висловити вам тільки сумирну подяку за те благородство, з яким ви прийняли нас. Візьміть цю золоту чашу, як невеличку ознаку моєї вдячності.

Скнара ледве не впав навзнак. Пустельник не дав йому часу отямитись і швиденько вийшов зі своїм молодим мандрівником.

– Батьку мій, – сказав Задіґ, – що я бачу? Ви аж ніяк не скидаєтеся на інших людей: ви вкрали прикрашену дорогоцінним камінням золоту миску в пана, який чудесно пригостив вас, і віддали її скнарі, який поводився з вами образливо.

– Сину мій, – відповів старий, – отой пишний пан, що приймає чужинців тільки заради пихи та щоб ображати своїм багатством, стане розумніший; скнара навчиться шанувати гостинність. Ні на що не дивуйтеся і йдіть за мною.

Задіґ не знав, чи має він справу з божевільним чи з наймудрішим із людей; але старий говорив з таким зверхнім виглядом, що Задіґ, зв'язаний до того ж присягою, не міг утриматися, щоб не піти за ним.

Увечері вони прийшли до мило збудованого, але простого дому, де ні в чому не відчувалося ні марнотратства, ні скнарості. Господар був філософ, що сторонився світу і серед спокою розвивав свою мудрість та чесноту, проте не нудьгував. Він з радістю збудував це пристанище, де приймав чужинців з благородством, у якому не було ніякої пихи. Він сам вийшов назустріч двом мандрівникам, яких поклав спочатку відпочити в дуже затишній кімнаті, а трохи згодом сам прийшов запросити їх на пристойний і добре зготований обід, під час якого розважно говорив про останню революцію у Вавилоні.