Задіг, або Талан - Сторінка 4

- Вольтер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Коли ж бракувало законів, його правосуддя вимагало, щоб корилися законам Зороастровим.

Це від нього успадкували народи велике правило, що краще зважитися звільнити одного винуватця, ніж засудити одного невинного. Він думав, що закон зроблено на допомогу громадянам тією самою мірою, що й на острах. Його головний талан полягав у тому, що він умів з'ясовувати істину, тоді як переважно всі люди намагаються її затьмарити. З перших же днів свого порядкування він почав користуватися з цього талану.

Один визначний вавилонський купець помер в Індії; своїми спадкоємцями він зробив двох синів з тим, що вони одержать рівні частки по тому, як віддадуть заміж свою сестру. Та він полишив ще подарунок у тридцять тисяч золотих монет тому з двох синів, про якого вирішать, що той більше його любить. Старший збудував йому гробницю, другий додав частину своєї спадщини до сестриного посагу. Всі говорили: "Старший більше любить свого батька, а менший – любить свою сестру, отже, це старшому належать тридцять тисяч золотих". Задіґ звелів привести їх обох по черзі. Старшому він сказав:

– Ваш батько не помер, він одужав і повертається до Вавилона.

– Хвала Богові! – відповів молодик. – Тільки ця гробниця коштувала мені дорогенько.

Потім Задіґ сказав те саме меншому.

– Хвала Богові, – відповів той. – Я поверну батькові все, що маю, але хотів би, щоб він лишив сестрі те, що я їй дав.

– Нічого ви не повернете, – сказав Задіґ, – а ще одержите тридцять тисяч золотих, бо ви дужче любите свого батька.

Одна дуже багата дівчина дала двом магам обіцянку одружитися і по тому, як кілька місяців брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагітна. Ті обидва хотіли з нею одружитися.

– Я візьму за чоловіка того з двох, – сказала вона, – хто дав мені можливість подарувати імперії громадянина.

– Це я зробив цей прекрасний вчинок, – сказав один.

– Це я маю таку заслугу, – сказав другий.

– Гаразд, – відповіла вона, – я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати їй краще виховання.

Вона народила сина. Кожен із магів хотів його виховувати. Із справою подалися до Задіґа. Він звелів прийти обом магам.

– Чого навчатимеш ти свого вихованця? – опитав він першого.

– Я навчу його, – сказав учений, – восьми частин красномовства,[74] діалектики, астрології, демономанії;[75] поясню, що таке субстанція й випадок,[76] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонія.[77]

– А я, – сказав другий, – дбатиму, щоб він був справедливий і гідний мати друзів.

Задіґ виголосив:

– Чи ти батько дитині, чи ні, – але ти одружишся з матір'ю.

Весь час до королівського двору надходили скарги на правителя Мідії[78] на ім'я Іракс. То був великий пан, по суті непоганий, але зіпсований від пихи.

Він рідко терпів, щоб йому радили, і ніколи – щоб перечили. Павичі не такі чваньковиті, голуби не такі сласні, черепахи не такі ледачі; він живився тільки брехливою славою та облудними розвагами. Задіґ постановив його виправити. Він надіслав до нього від імені царя одного майстра з музики з двадцятьма співаками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зі страв з шістьма кухарями й чотирьох камергерів, що мусили не відходити від нього. Царський наказ велів непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, і от як усе сталося.

Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увійшов музичний майстер із співаками й скрипалями, проспівали кантату, яка тривала дві години і в якій що три хвилини ішов приспів:

До чого видатні його заслуги!

Скільки милосердя! Скільки величі!

Ах, до чого повинен пан

Бути задоволений із самого себе!

Після того як виконали кантату, один із камергерів привітав його промовою на три чверті години, в якій вихваляв його саме за ті добрі якості, що ж тому бракувало. Щойно скінчилося привітання, його повели до столу під звуки інструментів. Обід тривав три години; тільки-но розтуляв він рота, щоб говорити, перший камергер виголошував: "Він матиме рацію". А ледве промовляв він якихось чотири слова, як другий камергер вигукував: "Він має рацію". Два інші камергери вибухали голосним сміхом на кожен Іраксів дотеп, що його той говорив чи мав сказати. По обіді кантату повторили.

Цей перший день видався йому чудесним; він думав, що цар над царями шанує його згідно з його заслугами; другий день видався йому не таким приємним; третій пригнітив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарешті, роздратований тим, що тільки й чує, як співають: "Ах, до чого повинен пан бути задоволений із самого себе!", що завжди чує, ніби він має рацію, і що його вітають щоранку о тій самій годині, він написав до двору, прохаючи царя зласкавитись і відкликати своїх камергерів, своїх музикантів і кухарів. Він обіцявся надалі бути не таким чваньковитим і значно дбайливішим; він не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят і був куди щасливіший, бо, як говорить Саддер,[79] повсякчасна розвага не є вже розвагою.

Розділ сьомий

Суперечки й аудієнції

Отак Задіґ увесь час виявляв витонченість свого генія і добру душу. Його обожнювали і, проте, його любили. Про нього говорили, як про найбагатшого з людей. По всій імперії лунало його ім'я, всі жінки наводили на нього свої лорнети, всі громадяни вихваляли його правосуддя; вчені дивилися на нього як на свого оракула; навіть жерці визнавали, що він знається в їхніх справах навіть більше за старого архімага Ієбора. Вже нікому не спадало на думку сперечатися з ним з приводу грифонів. Вірили тільки в те, що йому здавалося ймовірним.

У Вавилоні була велика суперечка, що точилася вже п'ятнадцять сотень років і поділила імперію на дві завзяті секти: одні запевняли, що до храму Мітри завжди треба входити лівою ногою, інші вважали цей звичай за мерзенний і входили тільки правою. Всі чекали урочистого свята божественного вогню, щоб дізнатися, якій секті віддає перевагу Задіґ. Народ утупив очі в обидві його ноги, і все місто хвилювалось і вагалося. Задіґ увійшов у храм, стрибаючи разом обома ногами, і потім у красномовній промові довів, що бог неба і землі не віддає нікому переваги й не більше цінить ліву ногу, ніж праву. Заздрісник з жінкою запевняли, що в його промові було мало образів і що він не примусив танцювати в ній гори й пагорбки.

– Промова його суха і позбавлена генія, – говорили вони, – в ній не чути було ні про море, що відступає[80] від берегів, ні про зірки, що падають,[81] ні про розтоплене, як віск, сонце:[82] словом, не було доброго східного стилю.

Задіґ був задоволений, що має розумний стиль. Усі були на його боці не тому, що він мав рацію, і не тому, що він був чемний, але тому, що він був першим візиром.

Так само щасливо закінчив він великий процес між білими й чорними магами. Білі дотримувалися думки, що беззаконно, молячись Богові, ставати взимку обличчям на південний схід; чорні запевняли, що Бог жахається молитов людей, які стають улітку обличчям на південний захід. Задіґ наказав, щоб кожен ставав обличчям на ту сторону, яку схоче.

Тоді він відкрив спосіб віддавати ранок для справ приватних і державних, а решту дня присвячував окрасі Вавилона: він наказав ставити трагедії, на яких люди плакали, й комедії, на яких сміялися, – що вже давно вийшло з моди й що він відродив, бо мав добрий смак. Він не претендував на те, що знає більше, ніж артист, він винагороджував їх подарунками й пошаною і не заздрив потай їхнім талантам. Увечері він дуже звеселяв царя й особливо царицю. Цар говорив:

– Великий міністр!

Цариця говорила:

– Чемний міністр!

І обоє додавали:

– Було б дуже прикро, коли б його скарали на горло.

Ніколи урядовій людині не доводилося давати так багато аудієнцій дамам, як йому. Більшість приходили говорити з ним про справи, яких не мали, аби мати справу з ним. Першою з'явилася жінка Заздрісника: вона присягалася йому Мітрою,[83] Зенд-Авестою[84] й святим вогнем,[85] що вона засуджує поведінку свого чоловіка; потім вона зізналася йому, що її чоловік ревнивець, грубіян; вона розповіла, що боги покарали її, відмовивши йому в тому дорогоцінному знаку святого вогню, що тільки через нього людина стає подібною до безсмертних; вона завершила тим, що впустила свою підв'язку. Задіґ підняв її зі своєю звичайною чемністю, але не зав'язав її знову під коліном дамі, і ця незначна помилка (коли то була помилка) спричинилася до страшних нещасть. Задіґ про це й не думав, але жінка Заздрісника думала над цим багато.

Щодня з'являлися інші дами. Таємні вавилонські літописи запевняють, що він піддався тільки раз спокусі, але зі здивуванням відзначив, що не отримав насолоди і коханку обіймав досить неуважно. Та, кому він подарував, сам цього майже не помітивши, докази своєї прихильності, була покоївкою цариці Астарти. Щоб утішити себе, ця ніжна вавилонянка говорила: "Очевидно, ця людина надмірно захоплена справами, бо міркує над ними навіть кохаючись". У ту хвилину, коли багато хто не промовляє й слова, а інші вимовляють тільки святі слова, Задіґ прохопився раптовим вигуком: "Царице!" Вавилонянка подумала, що у хвилину просвітку він нарешті згадав про неї і сказав: "Моя царице!" Але Задіґ, усе ще неуважний, вимовив ім'я Астарти. Дама, що за цих щасливих обставин усе пояснювала собі на користь, уявляла, ніби він хотів сказати: "Ви кращі за царицю Астарту". Вона вийшла із Задіґового палацу з чудовими подарунками і пішла розповісти про свою пригоду Заздрісниці, що була її близькою приятелькою. Ту страшенно образила така перевага.

– Він не зволив навіть зав'язати мені ось цю підв'язку, – сказала вона, – і я не хочу більше її носити.

– О! – сказала щаслива суперниця: – У вас підв'язки, як у цариці. То ви замовляєте їх у тієї самої майстрині?

Заздрісниця глибоко замислилася, нічого не відповіла й пішла на пораду до свого чоловіка Заздрісника. Тим часом Задіґ помітив, що під час аудієнцій та в суді він постійно неуважний. Він не знав, про що це свідчить, і це було єдиним, що його турбувало.

Якось він побачив сон: йому ввижалося, що спочатку він спав на сухих травах і з них деякі колючі докучали йому, а потім одпочивав на м'якому ліжку з троянд, звідки вилізла гадюка, що поранила його в серце своїм гострим і отруйним язиком.

"Леле! – подумав він. – Я довго спав на сухих і колючих травах; тепер я на ліжку з троянд, але хто виявиться гадюкою?"

Розділ восьмий

Ревнощі

Нещастя Задіґа зародилося від самого його щастя, передовсім від його посади.