Задіг, або Талан - Сторінка 6

Задіґ напосів на нього, обеззброїв, і в той час, як єгиптянин, розлютившись, хотів кинутися на нього, він схопив його, стиснув і повалив. Тримаючи шаблю проти грудей єгиптянина, він сказав, що дарує йому життя. У нестямі єгиптянин вихопив кинджал і поранив Задіґа в ту саму мить, коли переможець прощав його. Задіґ, обурившись, устромив шаблю йому в груди. Єгиптянин страшенно закричав і помер, здригнувшись. Тоді Задіґ підійшов до дами й сказав засмучено:

– Мені довелося його вбити. Я помстився за вас; ви вільні від найлютішого чоловіка, якого я тільки бачив: чого хочете тепер від мене, пані?

– Щоб ти помер, розбишако! – відповіла вона йому. – Щоб ти помер! Ти убив мого коханця! Хотіла б я мати змогу роздерти твоє серце!

– По правді, пані, ви мали дивного коханця, – відмовив їй Задіґ, – він бив вас з усієї сили і хотів убити мене тільки за те, що ви покликали мене на допомогу.

– Я хотіла б, щоб він знову бив мене! – заперечила, плачучи, жінка. – Я заслужила це, бо призвела його до ревнощів. Дав би Бог, щоб він мене бив, а ти щоб був мертвий!

Задіґ, здивований і лютий, як ніколи ще за своє життя, сказав їй:

– Пані, хоч ви і гарна, а заслуговуєте, щоб я теж побив вас за ваші примхи! Але не варто.

Тут він сів знову на свого верблюда й поїхав далі. Ледве зробив він кілька кроків, як обернувся на шум, що його зчинили четверо гінців з Вавилона. Вони мчали як несамовиті. Перший з них, побачивши жінку, закричав:

– Це вона! Вона схожа на той портрет, що нам дали!

Вони не турбувалися про мертвого і миттю схопили жінку, що не вгаваючи кричала тепер Задіґові:

– Допоможіть мені ще раз, великодушний чужинцю! Прошу вибачити мені, що я скаржилася на вас; допоможіть мені, і я буду ваша до смерті!

Та цього разу Задіґ втратив бажання битися за неї.

– Шукайте іншого! – відповів він. – Мене ви вже не спіймаєте.

До того ж він був поранений, кров з рани лилася, й він сам потребував допомоги, а вигляд чотирьох вавилонців, можливо посланих від царя Моабдара, сповнив його неспокоєм. Він чвалом поїхав до поселення, не турбуючись про те, чого це четверо вавилонських кур'єрів приїхали по цю прекрасну єгиптянку, і дивуючись із вдачі цієї жінки.

Розділ десятий

Рабство

Коли він в'їхав у єгипетське поселення, його оточили люди. Кожен кричав:

– Ось той, хто викрав вродливу Міссуф і вбив Клетофіса.

– Панове, – сказав їм Задіґ, – боронь мене боже будь-коли викрадати вашу вродливу Міссуф, – вона надто примхлива. А щодо Клетофіса, я не убивав його, а тільки оборонявся. Він хотів мене вбити за те, що я чемно попросив у нього милосердя до вродливої Міссуф, яку він нещадно бив. Я чужинець, що шукає притулку в Єгипті. Тож хіба ймовірна річ, щоб, прийшовши шукати вашого захисту, я почав би з того, що викрав жінку й убив чоловіка?

Єгиптяни були тоді людяні й справедливі. Народ одвів Задіґа до міської управи: там йому перев'язали рани, а потім допитали його й слугу, кожного окремо, щоб дізнатися правду. Визнали, що Задіґ не був убивцею, але він винен був у людській крові; закон присудив йому стати рабом. На користь поселення було продано двох його верблюдів, мешканцям роздано все золото, що він привіз, його особу виставлено в людному місці на продаж, як і його товариша по мандрівці. Один арабський торговець на ім'я Сеток купив їх; за витривалого в праці слугу він заплатив дорожче, ніж за господаря. Не можна було й порівняти цих двох людей. Отже, Задіґ став рабом, підвладним своєму слузі; їм зв'язали докупи ноги ланцюгом, і так вони пішли за арабським купцем до його дому. Дорогою Задіґ заспокоював свого слугу й закликав його терпіти, але, за своєю звичкою, він міркував про людське життя.

– Я бачу, – говорив він слузі, – що лихо моєї долі падає і на твою. Досі все на світі дивно оберталося для мене; мене було присуджено до штрафу за те, що я бачив, як бігав собака; я гадав, що мене спалять за грифона; мене вели на страту за те, що я склав вірша на честь царя; я на волосинку був від того, що мене задушать за те, що в королеви була жовта підв'язка; і ось ми з тобою раби за те, що один грубіян побив свою коханку. Нумо, не втрачаймо мужності; усе це може скінчитися. Треба ж, щоб арабські купці мали рабів, і чому я не можу бути рабом, як інші, раз я людина? Цей купець не буде немилосердний: йому треба добре ставитися до своїх рабів, коли він хоче, щоб вони гарно працювали.

Він говорив так, а в глибині свого серця непокоївся про долю цариці у Вавилоні.

Сеток, купець, через два дні поїхав зі своїми рабами й верблюдами в Пустельну Аравію. Плем'я його селилося поблизу Хоривської пустелі. Шлях був довгий і тяжкий. Дорогою Сеток віддавав більше переваги слузі, ніж господареві, бо перший куди краще вантажив верблюдів і мав за те маленькі полегкості.

За два дні перед Хоривом[87] здох один верблюд: його ношу переклали на спини рабів; Задіґ отримав свою частку. Побачивши, що всі раби йдуть зігнувшись, Сеток почав сміятися; Задіґ дозволив собі пояснити йому, чому це відбувається, й розказав про закон рівноваги. Здивований купець почав дивитися на нього іншими очима. Задіґ, бачачи, що збудив його цікавість, подвоїв її, пояснивши йому чимало речей, що не чужі були його торгівлі: різну вагу металів і краму рівної місткості, властивості багатьох корисних тварин і способи зробити корисних з некорисних – словом, він видався Сетоку справжнім мудрецем. Сеток віддав йому перевагу перед товаришем, якого так шанував. Він добре з ним поводився, про що згодом не пожалкував.

Приїхавши до свого племені, Сеток почав з того, що став вимагати п'ятсот унцій срібла з одного єврея, якому дав їх при двох свідках; але обидва свідки померли, і єврей, якого не могли викрити, привласнив купцеве срібло, дякуючи Богові за те, що він дав йому змогу ошукати араба. Сеток поділився своїм лихом із Задіґом, що став йому за порадника.

– У якому місці, – спитав Задіґ, – передали ви ваші п'ятсот унцій цьому невірному?

– На широкому камені, – відповів купець, – що біля гори Хорив.

– Яка вдача у вашого боржника? – спитав Задіґ.

– Шахрайська вдача, – відповів Сеток.

– Ні, я питаю вас, чи він людина жвава, чи флегматична, обережна чи нерозсудлива.

– З усіх поганих платників, яких я знаю, – сказав Сеток, – це найжвавіший.

– Гаразд! – сказав Задіґ. – Дозвольте, щоб я оскаржив вашу справу перед судом.

Справді він викликав єврея до трибуналу й так сказав судді:

– Подушко на троні справедливості! Я маю ім'ям мого господаря позивати з цього чоловіка п'ятсот унцій срібла, яких він не хоче повернути.

– Є у вас свідки? – спитав суддя.

– Ні, вони померли, але лишився широкий камінь, на якому відраховано срібло, і коли б ваша величність дозволили послати по цей камінь, я сподіваюся, що він буде свідчити про це; ми, я і єврей, лишимося тут, чекаючи, поки принесуть камінь; по камінь я пошлю коштом Сетока, мого господаря.

– Охоче, – відповів суддя.

І почав розглядати інші справи.

Наприкінці аудієнції суддя спитав у Задіґа:

– Ну що ж, вашого каменя ще нема?

Єврей, сміючись, відповів:

– Навіть якщо ваша величність залишиться тут до завтра, все одно каменя ще не буде: він більше як за шість миль звідси, й треба п'ятнадцять людей, щоб його зрушити з місця.

– Гаразд, – скрикнув Задіґ, – я ж говорив вам, що камінь принесе свідоцтво: раз цей чоловік знав, де він є, значить, він зізнався, що це на ньому відраховано гроші.

Спантеличений єврей мусив швидко в усьому зізнатися. Суддя постановив, щоб, доки він поверне п'ятсот унцій, його прив'язали до каменя і не давали пити і їсти. Гроші невдовзі було виплачено.

Відтоді Задіґ і камінь були в Аравії у великій славі.

Розділ одинадцятий

Вогнище

У захваті Сеток зробив з раба свого близького друга. Він не міг на нього гніватися, як колись цар Вавилона, а Задіґ був щасливий, що Сеток не має дружини. Він побачив, що його господар має природний нахил до добра, багато прямодушності, велику справедливість і добрий розум. Але Задіґа хвилювало, що той за старовинним звичаєм арабів обожнює небесні сили, тобто сонце, місяць і зірки. Кілька разів він дуже обережно говорив йому про це і нарешті сказав, що ці тіла заслуговують його пошани не більше, ніж якесь дерево чи скеля.

– Але, – сказав Сеток, – це ж вічні створіння, від яких ми маємо всі наші вигоди; вони відживляють природу, регулюють час, а до того ж вони такі далекі від нас, що не можна утриматися, щоб не шанувати їх.

– Ви маєте більше вигоди, – відповів Задіґ, – від хвиль Червоного моря, що переносять ваші торгові кораблі до Індії. Хіба вони не такі самі одвічні, як і зірки? І коли ви обожнюєте те, що далеко від вас, то чому б вам не обожнювати землю гангаридів,[88] що лежить на краю світу?

– Ні, – сказав Сеток, – зірки надто блискучі, щоб я не обожнював їх.

Коли настав вечір, Задіґ засвітив багато факелів під повіткою, де мали вони вечеряти з Сетоком; щойно його патрон увійшов, він упав навколішки перед цими восковими свічками й почав говорити їм:

– Вічні й блискучі світила, ласкаві будьте завжди до мене!

Виголосивши ці слова, він, не глянувши на Сетока, сів до столу.

– Що це ви робите? – спитав Сеток.

– Те, що й ви, – відповів Задіґ, – я обожнюю ці свічки й не звертаю уваги на їхнього і мого господаря.

Сеток зрозумів глибокий зміст цієї повчальної байки. Мудрість раба запала йому глибоко в душу; він уже не розкидав свої похвали створінням, а почав обожнювати їх творця.

За тих часів був в Аравії жахливий звичай, що спершу був прийнятий у скіфів, але потім під впливом браманів,[89] утвердившися в Індії, загрожував захопити ввесь Схід. Коли помирав одружений чоловік і коли його улюблена дружина хотіла стати святою, вона привселюдно спалювала себе разом з чоловіковим тілом. Це було врочисте свято, що звалося "вогнище вдовування". Плем'я, в якому було спалено найбільше вдів, уважали за найшанованіше. Помер один араб з Сетокового племені; його вдова на ймення Альмона, дуже побожна, оголосила день і час, коли вона кинеться у вогонь під звуки сурм і тамбуринів. Задіґ знову доводив Сетокові, наскільки цей жахливий звичай противиться добру людського роду; адже повсякчас спалюють молодих удів, які могли б дати дітей державі, чи, принаймні, виховати своїх; і змусив того погодитися, що треба було б, коли можна, скасувати такий жорстокий звичай.