Задіг, або Талан - Сторінка 8

Ця шия, ці великі чорні очі, що млосно сяяли ніжним і м'яким вогнем, ці щоки, на яких найкращий пурпур мішався з білістю найчистішого молока, ніс, що не скидався на башту з гори Лівану,[102] губи, як дві коралові оправи, що ховали найкращі перли Арабського моря, – усе це вкупі призвело старого до того, що він гадав, ніби йому двадцять років. Він пробелькотав їй ніжне признання. Альмона, бачачи, що він палає, попросила в нього помилування Задіґа.

– На жаль, люба моя дамо, – сказав він їй, – навіть якщо я погоджуся помилувати його, моє прощення нічого не дасть; треба, щоб його підписали три інші мої товариші.

– Підпишіть усе-таки, – сказала Альмона.

– Та залюбки, – сказав жрець, – з умовою, що ваша прихильність становитиме ціну моєї поблажливості.

– Ви робите мені багато честі, – сказала Альмона. – Тільки будьте такі любі, прийдіть до мене в кімнату після заходу сонця, коли над обрієм зійде блискуча зірка Шет; ви застанете мене на трояндового кольору софі й скористаєтеся, як зможете, з вашої служниці.

Тут вона вийшла, забравши із собою підпис, і залишила старого, повного кохання й зневіри щодо своїх сил. Решту дня він купався, пив настоянки на цейлонській кориці й дорогоцінних прянощах Тідору й Тернату[103] й нетерпляче чекав, коли з'явиться зірка Шет.

Тим часом прегарна Альмона пішла до другого первосвященика. Той запевнив її, що сонце, місяць і всі вогні небесні є тільки облудними вогниками в порівнянні з її вродою. Вона попросила в нього тієї самої ласки й запропонувала сплатити її вартість. Вона перемогла й призначила побачення другому первосвященикові, коли зійде зірка Альдженіб. Звідти вона пішла до третього й четвертого жерця, скрізь отримувала підписи і від зірки й до зірки призначала побачення. Потім вона повідомила суддів, щоб прийшли до неї в дуже важливій справі. Вони прийшли, вона показала їм чотири підписи й розказала, якою ціною жерці продали помилування Задіґові. Кожен із тих прийшов у призначений час, кожен дуже здивувався, що застав там товаришів, а ще дужче, що застав суддів, перед якими виявилося їхнє безчестя. Задіґ був урятований. Сетока так зачарувала спритність Альмони, що він узяв її собі за жінку.

Розділ чотирнадцятий

Танок

У справах своєї торгівлі Сеток мав їхати на острів Серендіб,[104] але перший місяць його одруження, що, як відомо, є медовим місяцем, не дозволив йому ні покинути свою дружину, ні думати, що колись він покине її. Він попросив Задіґа відправитися замість нього в цю подорож.

– Леле! – сказав Задіґ. – Невже треба ще збільшити віддаль між вродливою Астартою і мною! Але треба служити своїм благодійникам! – Сказав, заплакав і поїхав.

Він недовго був на острові Серендібі, але вже всі там дивилися на нього як на надзвичайну людину. Він був за посередника в усіх суперечках торговців, за друга мудрецям, за порадника невеличкому числу людей, що приймають поради. Цар хотів побачити й поговорити з ним; він швидко дізнався, чого вартий Задіґ, переконався в його мудрості й зробив його своїм другом. Пошана царя і його панібратство лякали Задіґа: день і ніч пам'ятав він нещастя, що почалися з ласки царя Моабдара. "Я подобаюся цареві, – говорив він, – хіба не загинув я?" Проте він не міг ухилитися від ласки його величності, бо треба погодитися, що цар Серендіба, Набуссан, син Нуссанаба, сина Набуссана, сина Санабуссуна, був одним із найкращих державців в Азії і що, поговоривши з ним, важко було не полюбити його.

Цього доброго монарха водночас вихваляли, дурили й обкрадали: було-бо кому грабувати його скарби. Головний збирач податків острова Серендіб[105] повсякчас подавав цей приклад, який наслідували інші. Цар знав про це, він багато разів міняв скарбника, але не міг змінити встановленого звичаю поділяти всі царські прибутки на дві нерівні половини, з яких менша завжди йшла його величності, а більша управителям.

Цар Набуссан розповів про своє горе мудрому Задіґові.

– Ви знаєте так багато прекрасних речей, – сказав Набуссан Задіґові, – чи не знаєте ви способу відшукати мені такого скарбника, який би не обкрадав мене?

– Безумовно, – відповів Задіґ, – я знаю непомильний спосіб знайти чисту на руку людину.

Захоплений цар, обіймаючи його, питав, що треба зробити.

– Треба тільки, – сказав Задіґ, – звеліти танцювати всім тим, хто виявить бажання стати за скарбника, і той, хто найлегше танцюватиме, неодмінно буде й найчеснішою людиною.

– Ви жартуєте, – відповів цар. – От чудернацький спосіб вибирати скарбника моїх прибутків! Чому ви серйозно стверджуєте, що той, хто краще робить антраша, буде найнепідкупніший і найспритніший фінансист?

– Я не казав вам, що він буде найспритніший, – обізвався Задіґ, – але запевняю вас, що це буде безперечно найчесніша людина.

Задіґ говорив з таким переконанням, що цар подумав, чи не знає той якогось надприродного секрету розпізнавати фінансистів.

– Я не люблю нічого надприродного, – сказав Задіґ, – мені не до смаку ні люди, які творять чудеса, ні книги, що їх розписують. Якщо ви, ваша величносте, дозволите мені провести той іспит, який я пропоную, то погодитеся, що моя таємниця є найпростішим і найлегшим способом.

Набуссан, цар Серендібу, почувши, що ця таємниця така проста штука, здивувався ще дужче, ніж коли б йому показали це як диво.

– Ну, добре, – сказав, – робіть, як самі знаєте.

– Покладіться на мене, – сказав Задіґ, – цим іспитом ви досягнете більшого, ніж гадаєте.

Того самого дня він звелів оголосити від імені царя, що всі, хто претендує на посаду верховного збирача податків його ласкавої величності Набуссана, сина Нуссанабового, мусять зібратися в легких шовкових одежах першого дня місяця крокодила[106] в королівських покоях, їх зібралося там шістдесят чотири. У сусідню кімнату привели скрипалів; усе для балу було готове, але двері до кімнати були зачинені, й, щоб увійти туди, треба було пройти досить темну невеличку галерею. По кожного кандидата приходив служка і проводив їх поодинці цим переходом, де на кілька хвилин залишав самого. Цар, за умовою, порозкладав у цій галереї всі свої скарби. Коли всіх претендентів привели до салону, його величність звеліла, щоб вони танцювали. Ніколи ще ніхто не танцював так важко й з меншою спритністю; голови їм були схилені, стан зігнутий, руки притиснені до боків. "От негідники!" – сказав тихо Задіґ. Тільки один з-поміж них легко виробляв па, голову тримав високо, дивився впевнено, руки мав витягнені, тіло випростане, й жижки йому не трусилися.

– От чоловік чесний і добрий! – сказав Задіґ.

Цар обійняв цього доброго танцюриста, оголосив його за скарбника, а всіх інших звелів покарати й оподаткувати з найбільшою законною суворістю. Бо за час, поки проходили галерею, кожен із них напхав кишені й насилу міг іти. Цар гнівався на людську природу, що з цих шістдесяти чотирьох танцюристів шістдесят три були злодії. Темну галерею назвали Коридором Спокуси. У Персії цих шістдесятьох трьох добродіїв посадили б на палю, в інших країнах зробили були б кімнату правосуддя,[107] на яку витратили б утроє проти вкрадених грошей і яка нічого не повернула б до володаревої скрині. А в якомусь королівстві вони цілком були б виправдані й накликали б неласку на того легкого танцюриста. У Серендібі їм присудили тільки збільшити громадські скарби, бо Набуссан був дуже поблажливий.

Сповнений вдячності, він дав Задіґові суму грошей, значнішу за ту, яку будь-який скарбник крав у свого монарха. Задіґ скористався з цих грошей, щоб вирядити до Вавилона посланців, що мали отримати відомості про долю Астрати. Коли він віддавав цей наказ, голос у нього тремтів, кров прилинула до серця, на очі насіла темрява, душа трохи не покинула його. Посланець виїхав, Задіґ бачив, як він зник. Він пішов до царя, нікого не бачачи, гадаючи, що він у своїй кімнаті, і вимовляючи слова кохання.

– Ах, кохання, – сказав цар, – це достеменно те, про що я думаю повсякчас: ви відгадали те, що становить моє лихо. Яка ви велика людина! Я сподіваюся, що ви навчите мене розпізнати непохитну жінку, як відшукали мені некорисливого скарбника.

Задіґ, отямившись, пообіцяв допомогти йому в коханні, як і в фінансах, хоч видавалося, що ця річ буде ще важча.

Розділ п'ятнадцятий

Блакитні очі

– Моє тіло й серце… – сказав цар Задіґові.

По цих словах вавилонянин не міг утриматися, щоб не перебити його величності.

– Який я вдячний вам, – сказав він, – що ви не сказали: розум і серце! Бо в розмовах у Вавилоні чути тільки ці слова; там не побачиш книжки, де не було б питання про розум і серце,[108] книжки, яку складали люди, що не мають ні того, ні того. Але, коли буде ласка вашої вельможності, кажіть далі.

– Тіло й серце в мене призначені для кохання; перша з цих двох сил має бути цілком задоволена: у мене тут до послуг сто жінок, усі гарні, запобігливі, навіть пристрасні чи намагаються бути такими зі мною. Та серце моє далеко не таке щасливе. Я надто переконаний, що вони пестять короля Серендібу й мало турбуються про Набуссана. Це не означає, що я вважаю своїх жінок за невірних мені, але я хочу відшукати душу, що була б моєю; за такий скарб я віддав би сто красунь, чарами яких я володію. Подивіться, чи можете ви з-поміж цих ста султанш відшукати мені одну, в коханні якої я можу бути певний.

Задіґ відповів йому, як і у випадку з фінансистами:

– Володарю, дайте мені волю й дозвольте, щоб я міг роздавати все, що виставлене було в галереї спокуси: я добре вестиму рахунок, і ви не втратите нічого.

Цар дав йому цілковиту волю. Він відшукав у Серендібі тридцять трьох маленьких горбанів, найогидніших, яких можна було знайти, тридцять трьох найкрасивіших пажів і тридцять трьох найкрасномовніших та найкремезніших бонз.[109] Він дав їм цілковиту волю заходити в покої султанш. Кожен маленький горбань мав для дарунків по чотири тисячі золотих монет, і з першого ж дня всі горбані були ощасливлені. Пажі, що для роздавання мали тільки самих себе, тріумфували тільки наприкінці другого й третього дня. Бонзам було трохи більше роботи, але нарешті тридцять три побожниці віддалися їм. Цар, що крізь щілини в жалюзі бачив усе це, був вражений: із сотні його жінок дев'яносто дев'ять на його очах піддалися спокусі.