Загадка - Сторінка 8

У нас із Пітером дещо інші взаємини.

— Його батьки це розуміли?

— Знали, що ми спимо разом. Коли я бувала з ним у Тетбері, обходилося без церемонії з окремою кімнатою.

— У приязному ставленні Філдінґа до вас було щось неприємне? Чи, може, я спрощую?

Раптом вона глянула йому прямо в очі, ніби намагаючись збагнути, з ким має справу. Потім відвела погляд.

— Може, посидимо трохи? Під отим деревом? — І, не чекаючи відповіді, вела: — Я дещо від вас приховала. Є одна річ, про яку слід було сказати вам раніше. Тобто поліції. Це дрібниця. Але вона може допомогти вам краще зрозуміти те, що я намагаюся сказати.

І знову її легка посмішка утримала його від зайвих слів.

— Будь ласка. Спочатку сядьмо.

Вона сіла, підібгавши під себе ноги по-турецькому, наче дитина. Дженінгс вийняв з кишені піджака сигарети, але дівчина заперечливо хитнула головою, і він знову сховав їх. Сів навпроти неї, потім ліг, зіпершись на лікоть. Пожухла трава. Ні повіву вітерцю. Він бачив перед собою лише простеньку білу сукню в голубу смужку, опуклість грудей, світлу шкіру з легким оливковим відтінком, карі очі, а над ними — лінію чорного волосся. Дівчина вирвала суху травинку, почала крутити її в пальцях.

— Коли ми збиралися на ту останню вечерю... — Вона з усмішкою глянула на Дженінгса.— Тайна вечеря — правда, схоже? Так-от, кілька хвилин ми були з ним удвох, поки прийшов Пітер. Він затримався в коледжі через якийсь студентський мітинг. Містер Філдінґ ніколи не запізнювався. Ну, от. Він спитав, чим я займалася протягом тижня. Ми зараз перевидаємо забуті романи з минулого століття. Знаєте, така ілюстрована сентиментальщина. Заробляємо на моді. Я відповіла, що читаю ось такі романи.— Вона намагалася розщепити нігтем травинку.— Власне, про це я й хотіла вам сказати. Я згадувала при ньому, що наступного дня збираюся в читальний зал Британського музею — лишилося прочитати ще один такий роман.— Дівчина глянула на сержанта.— А вийшло так, що не пішла. Але йому сказала, що піду.

Дженінгс відвів погляд.

— Чому ви нам про це не сказали?

— Якщо я відповім: "Бо мене ніхто не питав", це буде достатнім виправданням?

— Тільки не для такої розумної дівчини. Вона знову зосередилася на стеблині. — Ну, тоді, вважайте, злякалася, гаразд? До того ж я знаю, що ні в чому не винна.

— Він звернув увагу на ваші слова?

— Ніякої. Я сказала про це між іншим. Більше розповідала про книжку, яку читала того дня. От і все. Потім прийшов Пітер.

— І ви такі не були в музеї?

— Ні, треби було терміново читати верстку. Я просиділа над нею всю п'ятницю у видавництві.— Дівчина знову підвела на нього очі.— Можете перевірити. Вони мають пам'ятати, що тоді робилося у видавництві.

— Уже перевірили.

— От і добре.

— Перевірили всіх, де хто був того дня, починаючи з після обіду.— Сержант сів і задивився на Хайгейт Хіл.— Якщо ви ні в чому не винні, навіщо було мовчати?

— З особистих міркувань.

— Можна мені їх знати?

— Це стосується Пітера. Якийсь час ми вже майже не зустрічаємось. Почалося ще до тієї вечері. Власне, до Тетбері ми тоді не поїхали, бо я відмовилась.— Дівчина глянула на сержанта, ніби хотіла впевнитись, чи він зрозумів її. — Я відчула, що він запрошує мене туди, ніби, як ви сказали, майбутню невістку для батька. А принадою було те саме життя, яке він нібито ненавидів. Мені це не сподобалось. От і все.

— Але ж ви намагалися його захистити?

— Випадок з батьком геть вибив його з колії. І я подумала... Хай би що я сказала, все здаватиметься підозрілим, та ще перед місіс Філдінґ. Я знаю, що ні в чому не винна. Але не певна, що й інші про це знають. Крім того, не розуміла, та й тепер не розумію, що цей факт вам дає.

— Ну, а якщо він справді хотів з вами там зустрітися, то навіщо?

Вона сіла боком до Дженінгса, обхопивши руками коліна.

— Спочатку я гадала, що це якось пов'язано з моєю роботою у видавництві. Але я там ніхто. І він це знав.

— Ви маєте на увазі мемуари, може, анонімні? Вона похитала головою.

— Я не бачу тут ніякого сенсу.

— І все-таки треба було нам сказати.

— Ваш попередник не пояснив, що йому потрібно. А ви пояснили.

— Дякую. І все ж ви повелися негарно.

— Каюсь.

Дженінгс глянув на її похилену голову і приховав посмішку.

— А це відчуття, що він хотів вам щось сказати, грунтувалося лише на цьому, чи виникло раніше?

— Є ще одна невеличка деталь. Якось у червні, в Тетбері, він повів мене до стайні показати нові денники. То був лише привід, щоб виказати мені свою прихильність. Висловив задоволення з того, що Пітер і я гарна пара і що він радий мати когось поруч із почуттям гумору. Й додав: "Таких людей дуже не вистачає, особливо нашому брату політику.— Останні слова вона вимовила повільно, ніби диктувала їх.— Я точно запам'ятала. Слово в слово. Потім зауважив: іноді забуваєш, що на життя можна подивитися й з іншого боку. Це все — він ніби дав мені зрозуміти, що не вважає себе взірцем, розуміє, що Тетбері — непідходяще для мене середовище і що він не зневажає мого оточення, як це мені, можливо, здається.— Потім додала: — Все це миттєві, дуже непевні враження. Та й час уже минув. Може, я заднім числом усе перебільшую, надаю їм якогось значення.

— Пітер, очевидно, нічого не знав про музей?

— Якось не згадалося. На щастя. Пітер не любив зайвий раз згадувати, що я сама заробляю собі на хліб.

Дженінгс відзначив подумки, що вона говорить про Пітера в минулому часі.

— А якби знав — повірив би вам?

— А ви вірите?

— Інакше ви не були б зараз тут. І не розповідали б мені все це.

— Мабуть, так.

Дженінгс знову ліг, спершись на лікоть, й почав прикидати, як далеко можна заходити, задовольняючи особисту цікавість під прикриттям службового обов'язку?

— Схоже на те, що в цього Пітера в голові добряча каша.

— Навпаки. Незмішані складові частини. Як олія й вода. Дві істоти в одній людині.

— У батька вдався?

— Тільки у Пітера це все — як на долоні.— Вона говорила, злегка погойдуючись, нахиливши голову й обхопивши руками коліна.— Знаєте, буває, люди живуть з претензіями: лакеї прислуговують за столом і таке інше. У мене це викликає відразу, але принаймні тут усе природно. Ось Пітерова мати.— Дівчина стенула плечима.— Вона справді господиня старої закваски — по обіді лишає джентльменів самих за вином та сигарами.— Дівчина знову скоса поглянула на сержанта.— Але його батько — то зовсім інше. Він був явно не дурень, дарма що консерватор.

— Він бачив усе наскрізь?

— Бачив, але був надто розумний, щоб це показувати. Тобто ніколи не глузував з того, що бачив. Не вибачався, як то часом буває. Крім єдиного випадку, коли мені прохопився. Тут якась суперечність. Я не можу її пояснити.— Вона посміхнулася до сержанта.— Все це таке примарне. Не знаю, навіщо завдаю вам стільки клопоту своїми розповідями.

— Можливо, тому, що знаєте — я розриваюся між необхідністю заарештувати вас за приховування свідчень і бажанням запропонувати вам чашку чаю в Кенвуді.

Дівчина відповіла посмішкою й опустила очі. Помовчали.

— Ви завжди служили в поліції?

Дженінгс сказав, хто його батько.

— І вам подобається?

— Що — бути прокаженим для вашого покоління?

— Я питаю серйозно.

Сержант стенув плечима.

— Ця справа не подобається. Ніхто не хоче, щоб її довели до кінця. Не чіпай лиха... Між нами кажучи.

— Як це, мабуть, гидко. Сержант усміхнувся.

— Я збагнув це лише сьогодні,— сказав він і відразу ж додав: — Це не комплімент. Ви справді перша людина, яка допомогла мені хоч щось зрозуміти.

— Ви так і не наблизились до розгадки?

— Навпаки, віддалився. Правда, у ваших здогадах дещо вимальовується. Майже те саме говорив іще один свідок, тільки не так докладно.

Вона обізвалася лише після хвилинного мовчання.

— Я шкодую, що сказала таке про поліцейських. Що вони б'ють декого.

— Нічого. Це справді трапляється. У поліцейських теж є маленькі доньки — от вони часом і перегинають палку.

— Ви дійсно почуваєте себе прокаженим?

— Іноді.

— Всі ваші друзі теж поліцейські?

— Не в тім річ. Я маю на увазі саму роботу. Роль представника влади, бюрократа. Підкоряєшся людям, яких не завжди поважаєш. І сам собі не господар.

— Це вас турбує?

— Коли я зустрічаю когось, хто мені подобається і хто здатний бути самим собою.

Вона задумливо дивилася вдалину.

— Може, через це ви колись кинете службу?

— Через що?

— Через те, що не сам собі господар.

— Чому ви питаєте про це?

— Так, просто...— Вона стенула плечима.— Дивно від вас таке чути.

— Чому?

Хвилину вона мовчки дивилася на нього, потім опустила очі.

— У мене е своя теорія. Щодо цього випадку. Але в ній дуже багато фантазії.— Дівчина посміхнулася.— Літературної. Якщо хочете почути, продаю за чашку чаю.— Вона помахала сумочкою.— Я не взяла грошей.

Дженінгс підвівся й простягнув дівчині руку.

— Я пригощаю.

Вони рушили до дерев, що оточували Кенвуд Хаус. Дівчина дотримувалась умови: спочатку чай, потім теорія. Тим часом вони розмовляли, як зовсім незнайомі люди, що зустрілися випадково. Говорили про роботу, про те, що професія детектива і літератора має свої негативні сторони, які ховаються за блискучим фасадом. Дженінгс сказав, що знає про її дитячі оповідання, і тоді вона звірилась йому у своїй мрії — писати для дорослих. Зараз працює над романом. Робота посувається повільно, доводиться багато переробляти заново. Дуже важко зрозуміти, чи ти письменник, чи просто жертва прищепленої любові до літератури. Обоє подумки дивувалися, що в їхній роботі так багато спільного, незважаючи на те, що вони виросли в різному культурному середовищі. У черзі за чаєм Дженінгс став позаду свого свідка, розглядаючи її волосся, ніжну шию над вирізом сукні, голубі смужки на її білому, наче борошно, тлі і думав, що треба якось запросити Ізабеллу на побачення поза службою. З дівчатами в нього не бувало ніяких труднощів. І коли його щось стримувало тепер то принаймні не брак певності в собі, не класова приналежність і не різниця в культурному вихованні. Причина була психологічна. Дженінгс усвідомлював — незважаючи на помилку, якої дівчина припустилася, що було своєрідним виявом чесності,— він має справу з людиною, яка краще за нього орієнтується у всіх тонкощах людських почуттів ї особистих взаємин. До того ж якщо оглядатися на традиції, то вони одне одному не пара (а коли вона з прогресивних інтелігентів, виникне ще й політична перепона), бо, за Дженінгсовим власним висловом, по відношенню до цієї дівчини він був прокаженим, В ній він побачив те, чого бракувало йому самому: ніби вона — чомусь саме вона — могла засіяти душевну пустку, вказати йому потрібний напрямок у житті.