Заколотники з "Баунті" - Сторінка 3

Команді був відданий наказ розшукати заколотників з "Баунті".

Глава 3

Бунтівники

Після того як капітан Блай був вигнаний з корабля і кинутий у відкритому морі, "Баунті" підняв вітрила і, взявши курс на Таїті, в той же день підійшов до острова Тубуаї (острів у 400 км від Таїті Перекл.). Веселий острівець, оточений поясом коралових рифів, немов запрошував Крістіана зійти на берег, але поведінка тубільців здалася йому занадто підозрілою, і він вирішив не висаджуватися.

Шостого червня 1789 "Баунті" кинув якір на рейді в Матаває. Розпізнавши корабель, таїтяни були надзвичайно здивовані. Бунтівники, щоб не вдаватися в пояснення, розповіли їм якусь казку, не забуваючи частіше згадувати ім'я капітана Кука — про нього місцеві жителі зберегли найсвітліші спогади.

Двадцять дев'ятого червня екіпаж знову попрямував до Тубуаї, вирішивши відшукати який-небудь досить родючий безлюдний острів, подалі від основного морського шляху, де можна прогодуватися і жити в повній безпеці. Так плавали вони з одного архіпелагу на інший, затіваючи бійки і бешкети. Навести порядок на судні безсилий був навіть Крістіан з його авторитетом.

Потім, принаджені родючістю Таїті і м'яким, поступливим характером його мешканців, заколотники знову повернулися в бухту Матавай. Там дві третини команди відразу зійшли на берег. Але в той же вечір "Баунті" знявся з якоря і зник, перш ніж матроси, що покинули борт, встигли розгадати виверт Крістіана.

Надані самі собі, вони без особливого жалю розбрелися по острову хто куди. Мічман Стюард і гардемарин Петер Хейвуд, два офіцери, яких Крістіан не засудив разом з капітаном Блаєм і проти їх волі повіз із собою, залишилися в Матаває при королі Тіппао, і Стюард незабаром одружився з сестрою монарха. Моррісон і Мілворд вирушили до начальника Пено, і він люб'язно залишив їх у себе. Що до інших волоцюг, то вони пішли в глиб острова і незабаром одружилися з таїтянками.

Черчилль і буйно схиблений моряк на прізвище Томпсон, — двоє бунтарів, самі видні учасники заколоту, — зробили безліч злочинів, за що і поплатилися життям. Черчилль був убитий у кривавій бійці, а Томпсона тубільці забили камінням.

Решта з команди, навпаки, зразковою поведінкою заслужили загальну симпатію корінних остров'ян.

Однак Моррісон і Мілворд завжди відчували занесений над своїми головами караючий меч і не могли жити спокійно на острові — при бажанні їх легко було тут виявити, і тому ці двоє задумали побудувати невелику шхуну, щоб доплисти до Батавії, сподіваючись загубитися там в гущі цивілізованого народу .

З вісьмома товаришами, не маючи для роботи нічого крім теслярського інструменту, вони з великим трудом спорудили маленьке суденце і, давши йому ім'я "Рішучий", спустили на воду за одним з мисів Гаїті — мисом Венери. Справа стала за малим — ніде було дістати вітрила. Весь цей час, пам'ятаючи про свою невинність, Стюард займався садівництвом, а Петер Хейвуд збирав матеріали для складання словника, який згодом став великою підмогою в роботі англійських місіонерів.

Отже, минуло півтора року, коли 23 березня 1791 прибулий корабель обігнув мис Венери і кинув якір у бухті Матавай. То була "Пандора", послана англійським адміралтейством на пошуки бунтівників.

Хейвуд і Стюард поспішили з'явитися на судно і, оголосивши свої імена і чини, розповіли, що не брали участі в заколоті. Але їм не повірили і разом з опальними негайно закували в кайдани, не склавши навіть ніякого протоколу. Поводилися з арештованими з обурливою нелюдськістю — в самому кінці півюту замкнули в клітку одинадцяти футів довжиною (один любитель міфології назвав її "ящиком Пандори"), а за розмову між собою таїтянською погрожували розстрілом.

Дев'ятнадцятого травня "Рішучий", тепер оснащений вітрилами, і "Пандора" разом вийшли в море і протягом трьох місяців курсували між островами архіпелагу Товариства, припускаючи, що там може ховатися Крістіан з іншими бунтівниками. "Рішучий", що мав невелику осадку, під час цього плавання приніс експедиції чимало користі, проте біля острова Чатем кудись зник. "Пандора" , кілька днів стояла на виду, так його і не дочекалася. Шхуни з п'ятьма моряками ніхто більше ніколи не бачив.

"Пандора" разом зі своїми бранцями знову взяла курс на Європу, але в Торресовій протоці наскочила на кораловий риф і майже відразу затонула.

Екіпаж і в'язні, вцілілі після загибелі корабля, виплили на невеликий піщаний острівець. Там офіцери і матроси розмістилися в наметах, арештантам ж, кинутим під прямовисними променями розпеченого сонця, довелося рятуватися, закопуючись по шию в пісок.

Потерпілі залишалися на острівці кілька днів, потім дісталися до Тимору в рятувальних шлюпках з "Пандори", причому суворий нагляд за ув'язненими не припинявся ні на хвилину, незважаючи на самі важкі обставини.

Прибувши до Англії в 1792 році, заколотники постали перед трибуналом, під головуванням адмірала Худа. Розгляд тривав шість днів і закінчилося виправданням чотирьох з обвинувачених і присудженням до смертної кари шести інших. За дезертирство і викрадення корабля, залишеного під їх охороною, нещасних повісили на реях військового корабля. Стюард і Петер Хейвуд, чия невинність була нарешті встановлена, були виправдані.

Але що ж сталося з " Баунті"? Чи не затонув він разом з рештою бунтівників на ньому? Дуже довго це залишалося таємницею.

У 1814 році, через двадцять п'ять років після подій, з яких починається наша розповідь, два англійських військових кораблі курсували по Океанії під командуванням капітана Стансах. На півдні від архіпелагу Туамоту вони побачили гористий вулканічний острів, відкритий під час кругосвітнього плавання капітаном Картеретом і названий їм Піткерн. Це був високий конус, майже без берегової смуги, що височів над морем прямо до неба, покритий до самої верхівки лісистим килимом з пальм і хлібних дерев. Схоже, на цьому острові під 25° 04' південної широти і 130° 05' західної довготи ще ніхто ніколи не бував. Периметр його дорівнював чотирьом з половиною милям, а довжина більшої осі становила всього півтори милі.

Капітан Стайнс вирішив розвідати клаптик суші і пошукати підходяще місце для причалу.

Наближаючись до берега, він невимовно здивувався, побачивши хатини, оброблені ділянки та двох тубільців, які, спустивши у морі своє суденце, спритно перетнули прибій і попрямували до корабля. Але подив його зріс ще більше, коли темношкірі молодці закричали чистою англійською мовою:

— Гей, як вас там! Хто-небудь кине нам кінець, щоб піднятися на борт?

Як тільки смагляві міцні хлопці опинилися на палубі, їх оточили приголомшені матроси і так закидали питаннями, що гості не знали, кому відповідати ... Тоді тубільців відвели до командира.

— Хто ви такі? — не кваплячись, по порядку став з'ясовувати він.

— Мене звуть Флетчер Крістіан, а мого товариша — Юнг.

Ці імена нікому нічого не говорили.

— Відколи ви тут живете?

— Ми тут народилися.

— Скільки вам років?

— Мені двадцять п'ять, — відповів Крістіан, — а Юнгу вісімнадцять.

— Ваші батьки потрапили на цей острів після аварії корабля?

Тут Крістіан і повідав капітану Стайнсу історію, яку ми передали в загальних рисах.

Йдучи з Таїті, покинувши двадцять одного товариша, Крістіан, що мав на "Баунті" опис плавання Картерет, відразу попрямував до острова Піткерн — самого непідходящого для його мети. Тепер екіпаж "Баунті" складався з двадцяти восьми осіб: Крістіана, гардемарина Юнга, семи матросів, а також взятих з Таїті шести таїтян (троє з них були з дружинами і десятимісячним дитиною) і ще трьох тубільців і шести жінок з Рубує.

Першою турботою тих, що висадилися на острові було знищити судно. Зрозуміло, таким чином вони позбавляли себе всякої можливості коли-небудь залишити цю землю, але що поробиш, того вимагала турбота про власну безпеку, адже корабель могли легко побачити здаля.

Розбудова маленької колонії не могла пройти без труднощів, тим більше для людей, об'єднаних тільки участю в загальному злочині. Між англійцями і таїтяни незабаром почалися чвари і криваві зіткнення. У результаті до 1794 залишилося в живих тільки чотири заколотника. Крістіан був заколотий ножем одного з привезених їм таїтян. Всі таїтяни-чоловіки були знищені.

Один з англійців, що знайшов спосіб виготовляти п'янкий напій з кореня якогось місцевого рослини, скінчив тим, що зовсім спився і в припадку білої гарячки кинувся в море з високої скелі.

Інший, в нападі буйного божевілля, накинувся на Юнга і його товариша на ім'я Джон Адамс. Захищаючись, їм довелося вбити нападника. У 1800 році Юнг помер від жорстокого нападу астми.

Отже, Джон Адамс залишився останнім членом бунтівного екіпажу.

Один, серед кількох жінок і двадцяти дітей його загиблих товаришів, що одружилися з таїтянками, він став зовсім іншою людиною. Було йому тоді всього тридцять шість років, а проте Джон надивився на стільки звірств і смертовбивств, зіткнувся з такими прикрими властивостями людської натури, що, озирнувшись на своє минуле, глибоко і щиро розкаявся.

У бібліотеці з "Баунті", що залишилася на острові, збереглися Біблія і кілька молитовників. Адамс часто їх перечитував і, ставши справді віруючою людиною, виховав на найвищих моральних принципах молоде покоління, що дивилися на нього як на батька, законодавця, священнослужителя і, можна навіть сказати, короля острова Піткерн.

Проте до 1814 Джон жив у постійній тривозі. У 1795 році до Піткерну наблизилося якесь судно. Чотири заколотника з "Баунті" сховалися в непрохідній гущавині лісу і зважилися повернутися в бухту лише після відплиття корабля. Вони були так само обережні і в 1808 році, коли до острова пристали американці, капітан яких знайшов в маленькому гроті хронометр і компас з "Баунті". Пізніше він передав їх у англійське Адміралтейство. Але Адміралтейство не схвилювали ці реліквії — в ту пору у англійців в Європі були справи важливіші.

Такою виявилася історія, розказана капітану Стайнсу двома напівтуземцями — напіванглійцями: один був сином Крістіана, а інший — Юнга. Однак коли Стайнс захотів побачити Джона Адамса, той відмовився піднятися на борт. Глава острова хотів знати, що йому загрожує.

Капітан, запевнивши молодих людей, що Адамсу нема чого більше боятися, так як після заколоту на "Баунті" пройшло вже двадцять п'ять років, і термін вироку завершився, сам пристав до берега, де був радо зустрінутий всім населенням крихітної країни із сорока шести дорослих і безлічі дітей — як на підбір високих, добре складених, з ясно вираженим англійським типом обличчя.