Залізна п'ята - Сторінка 13

Влада, казали ви, це слово, якому немає рівних. Хай буде так. І якщо в той день, коли ми завоюємо більшість на виборах, ви не віддасте нам влади, здобутої мирним конституційним шляхом і спитаєте, що ж ми збираємось робити, — ми дамо вам свою відповідь. У громі гармат, у свисті картечі, в тріскотняві кулеметів почуєте ви нашу відповідь. Вам не сховатися від нас. Це правда, що ви уважно читали історію. Правда й те, що армія трудящих з давніх-давен живе в багні. Так само правда, що вона залишатиметься там, доки ви і ваші наступники триматимете владу в своїх руках. Тут я згоден з вами, як згоден і в іншому: останнє слово належатиме силі, яка завжди все вирішувала. Це класова боротьба. Так само, як колись ваш клас повалив старе феодальне панство, мій клас, робітничий клас, повалить вас. Коли ви познайомитеся з біологією і соціологією так само уважно, як вивчали історію, ви побачите, що цей кінець неминучий. Байдуже, коли це станеться — через рік, через десять або через тисячу років, — усе одно ваш клас буде повалено. І це зробить сила. Сила приведе нас до влади. Ми, борці робітничого класу, добре вдумалися в це слово, відчули його, воно дзвенить у всьому нашому єстві. Влада! Слово, якому немає рівних.

Так скінчився вечір з філоматами.

Розділ VI

ТІНІ МАЙБУТНЬОГО

Саме в той час над нами зачорніли перші хмари, ознаки прийдешніх грізних подій. Ернест уже не раз перестерігав тата, що його можуть спіткати прикрощі, коли він запрошуватиме до себе соціалістів та відвідуватиме їхні збори. Але тато тільки сміявся з цих застережень. Що ж до мене, то я багато чого дізналася з тих зустрічей із лідерами й теоретиками робітничого класу. Тепер я бачила другий табір. Я захоплювалася самовідданістю і благородним ідеалізмом цих людей, хоч мене й брав страх перед величезною кількістю філософської та іншої наукової літератури про соціалізм, що мені відкрилася. Я вчилася швидко, але не настільки швидко, аби зрозуміти, яка над нами нависла загроза.

Тривожних ознак було багато, але я не звертала на них уваги. Місіс Пертонвейт і місіс Віксон, що мали величезний вплив на громадськість нашого університетського міста, наприклад, почали ширити чутки, ніби я надто вільнодумна молода особа, з надміру великими претензіями і з неприємною звичкою стромляти носа куди мене не просять. З огляду на мої розвідини у справі Джексона, те видалось мені цілком природним; але я недооцінила ваги тих чуток, що походили від двох усемогутніх законодавиць нашої громадської думки.

Я помітила, що декотрі з моїх знайомих почали уникати мене, тільки я пояснювала це тим, що серед людей нашого кола всі засуджують мене за майбутній шлюб з Ернестом. Аж згодом Ернест ясно показав мені, що така поведінка не була мимовільна, що за нею ховалися пружини добре організованого керівництва. "Ти дала притулок ворогові свого класу, — сказав він. — І не тільки притулок — ти віддала йому своє кохання, саму себе. Цим ти зрадила свій клас. Не думай, що тобі пощастить уникнути кари".

Ще до цієї розмови мій тато, якось повернувшись додому, застав у мене Ернеста. Я враз помітила, що тато роздратований — по-філософському роздратований. Він рідко сердився по-справжньому, але певну міру контрольованого гніву собі дозволяв, називаючи це душевною гімнастикою. Якраз у такому стані ми й побачили його тоді.

— Як це вам подобається? — спитав він. — Я мав честь снідати з самим Вілкоксом.

Вілкокс був ректор нашого університету, старезний дідуган. Його висхлий мозок був напханий тривіальними істинами, модними років сорок тому.

— Мене зумисне запрошено, — оголосив тато. — По мене послали.

Він хвильку помовчав, а ми чекали, що він скаже далі.

— О, звичайно, це було зроблено дуже делікатно. Але я дістав догану. Я! Від цієї старої мумії!

— Закладаюсь — я знаю, за що ви її дістали, — сказав Ернест.

— І за три рази не відгадаєте, — засміявся тато.

— Відгадаю зразу, — заперечив Ернест. — А сказати правду, й не відгадаю, а лише зроблю висновок. Вам оголошено догану за вашу поведінку поза службою.

— Саме так! — здивувався тато. — Як це ви відгадали?

— Я знав, що так буде, і попереджував вас.

— Справді, ви попереджували… — тато замислився. — Але я не міг у це повірити. У кожному разі, це буде ще один наочний приклад для моєї книжки.

— Це ще дрібнички: ось побачите, що буде далі,— провадив Ернест, — якщо ви стоятимете на своєму і прийматимете в себе в домі соціалістів та всіляких радикалів, у тому числі й мене.

— Це саме казав і старий Вілкокс. Він багато за що докоряв мені. Казав, що це несмак, так поводитись, і що користі мені з того ніякої не буде, і що це, врешті, не узгоджується з університетськими традиціями та принципами. Він багато наговорив, і все в таких загальних виразах, що я ніяк не міг причепитись до чогось конкретного. Йому, видно, й самому незручно було, тож він без кінця товк тс саме та запевняв, що й він, і всі поважають мене як ученого. То було не дуже приємне завдання для нього. Я бачив, як воно його самого дратує.

— Він теж невільник, — сказав Ернест. — А в кайданах{45} не так легко ходити.

— Еге ж; і ось на що все зійшло. Він сказав, що університет потребує значно більше коштів, ніж адміністрація штату має намір дати йому цього року, і що ці кошти можна одержати лише як пожертву від багатих осіб, на яких не може не справити поганого враження те, що університет відходить від високих ідеалів невтручання в політику і служіння чистій науці. Коли я спробував спіймати його на слові, запитавши, яким чином моє особисте життя може спричинитися до того, що університет відійде від своїх високих ідеалів, він запропонував мені дворічну відпустку на повному утриманні, щоб я поїхав до Європи для відпочинку й наукової роботи. Звичайно, за таких обставин я не міг на це погодитись.

— Куди краще було б, якби ви погодилися, — сказав Ернест поважно.

— Так це ж підкуп, — запротестував тато. Ернест кивнув головою. — Іще той старий шкарбун переказував мені всілякі плітки про те, що моя дочка прилюдно з'являється з людиною такої поганої слави, як ви, і що це, мовляв, не в'яжеться з університетським тоном та пристойністю. Сам він, мовляв, нічого проти не має, зовсім ні, він тільки переказує чутки і сподівається, що я зрозумію.

Ернест хвилинку міркував над цією звісткою, а потім промовив із суворим обличчям, із гнівом у голосі:

— За цим криється щось більше, ніж університетські ідеали та пристойність. Хтось натиснув на ректора Вілкокса.

— Ви так гадаєте? — спитав тато; по ньому видно було, що він скорше зацікавився, ніж злякався.

— Я хотів би, щоб ви зрозуміли одну ще не зовсім ясну думку, що віднедавна складається в мене, — сказав Ернест. — Ще ніколи в світовій історії суспільство не було в такому страшенно нестійкому стані, як тепер. Швидкі зміни в нашій системі виробництва спричинюють такі самі швидкі зміни в релігійній, політичній та соціальній структурі. Невидима, страшна переміна заходить у надрах нашого суспільства. Можна тільки неясно відчувати її, але вона вже носиться в повітрі. Можна вгадувати її тінь, величезну, невиразну й страшну. Мій розум жахається, уявляючи, у віщо та тінь може матеріалізуватися. Ви чули, як говорив Віксон того вечора. За його словами й крилося те безіменне і безформне, що я відчуваю. Він говорив, теж підсвідомо щось передчуваючи.

— Ви вважаєте… — почав тато і зупинився.

— Я вважаю, що тінь чогось колосального й загрозливого вже тепер падає на країну. Назвіть це тінню Олігархії, коли хочете; певнішого визначення я дати не можу. Конкретної його форми я ще не годен уявити{46}. Але ось що я хотів би сказати вам: ви в небезпечному становищі, і ця небезпека тривожить мене тим більше, що я не можу навіть уявити її справжніх розмірів. Послухайтесь моєї поради й беріть відпустку.

— Але ж це означало б злякатися, — запротестував тато.

— Зовсім ні. Ви вже не молоді, ви зробили своє діло — і велике діло. Тепер передайте зброю нам, молодим і сильним. Нам треба ще зробити своє діло в житті. Евіс буде зі мною. В майбутніх подіях вона буде вашим представником у лавах борців.

— Нічого вони мені не зроблять, — заперечив тато. Дякувати богові, я не залежу від них. О, запевняю вас, я знаю, як вони можуть дошкуляти професорам, що матеріально залежать від свого університету. Мені це не загрожує. Я став професором не задля платні. Я цілком можу прожити за свої власні прибутки. Все, що вони можуть зробити, — це відібрати від мене професорську платню.

— Але ви ще не уявляєте всього, — відповів Ернест. — Коли все те, чого я боюся, справдиться, то і ваші власні прибутки, і навіть капітал ваш відберуть від вас так само легко, як і вашу платню в університеті.

Кілька хвилин тато мовчав. Він глибоко задумався, і я бачила, як помалу його обличчя стає рішуче. Нарешті він сказав:

— Я не візьму відпустки. — Тоді, ще хвильку помовчавши, додав: — Я працюватиму далі над своєю книжкою{47}. Може, ви й помиляєтесь. Та чи помиляєтесь ви, чи ні, а я від своїх принципів не відступлюсь.

— Гаразд, — сказав Ернест, — Ви йдете тією ж стежкою, що й епіскоп Моргауз, і вас чекає однакова доля. Ви обидва й незчуєтеся, як від вас відберуть усе і зроблять вас пролетарями.

У розмові згадали за епіскопа, і ми попросили Ернеста розповісти, що він з ним зробив.

— Він просто захворів душевно від тієї подорожі крізь пекло, яку я йому влаштував. Ми разом побували в житлах декого з фабричних робітників. Я показав йому людей, понівечених і викинутих на вулицю промисловою машиною, і він почув історію їхнього життя. Я був з ним у злидарських околицях Сан-Франціско, і там він довідався, що пияцтво, проституція та злочинність мають причини глибші, ніж природжена нецнота. Він зовсім розбитий духом, навіть гірше — він стратив здоровий глузд. У нього занадто чиста душа, і те, що він бачив, надто тяжко вразило його. До того ж він, як ведеться, зовсім не знає життя і носиться з ілюзіями й планами моральної проповіді серед культурної пастви. Він уважає, що йому припала місія відродити стародавній дух християнства, і хоче донести той дух до хазяїв суспільства. Він весь кипить усередині. Рано чи пізно вій вибухне, і тоді буде біда. Я навіть не можу передбачити, якої подоби вона прибере.