Залізна п'ята - Сторінка 25

Суперечки зайві. Така воля суспільства.

Розділ XIII

ЗАГАЛЬНИЙ СТРАЙК

На виборах восени 1912 року Ернеста, звичайно, було обрано до конгресу. Обставини сприяли соціалістам. До того ж їхню перемогу полегшило падіння Херста{72}. Олігархія впоралася з ним дуже легко. Видавати свої численні газети коштувало Херстові вісімнадцять мільйонів доларів на рік; але він одержував ще більші гроші за рекламу{73}, яку вміщували до його газет дрібні підприємці, тобто середній клас. Джерело його фінансової сили було в середньому класі, бо трести тоді не користувалися рекламою. Щоб зруйнувати Херста, досить було забрати від нього рекламу.

Середній клас ще не весь винищили трести, але від нього лишився самий тільки кістяк, що вже не мав сили боротись. Зацілілі дрібні фабриканти й крамарі цілком залежали від ласки плутократії. Власної ваги вони вже не мали — ні економічної, ні політичної. Тому, коли плутократія наказала, всі вони забрали свої рекламні оголошення з херстівських газет.

Херст відчайдушно боровся. Він видавав газети далі, втрачаючи на них півтора мільйона щомісяця. Він і далі вміщував оголошення, нічого не одержуючи за них. Плутократія видала новий наказ. Дрібні крамарі й фабриканти засипали Херста листами, в яких вимагали, щоб він припинив друкувати їхню стару рекламу. Херст стояв на своєму, незважаючи на вирок суду. Тоді його ув'язнили на шість місяців за неповагу до суду, що виявилась у непідкоренні вирокові. І нарешті він збанкрутував, бо позовам не було кінця. Він програв справу. Плутократія виголосила свій присуд над ним, підвладні їй суди виконали його. З поразкою Херста розвалилась і демократична партія, яку він ще недавно тримав у своїх руках.

Коли Херст і демократична партія зазнали поразки, його прихильникам лишилося або йти до соціалістичної партії, або до республіканської. Соціалісти і скористалися на виборах з наслідків псевдосоціалістичної проповіді Херста, тому що величезна більшість його колишніх прихильників перейшла до нас.

Масове в той час зубожіння фермерів також збільшило б кількість голосів, поданих за соціалістів, якби не короткочасне й безплідне піднесення впливу фермерської партії. Ернест та інші соціалістичні лідери завзято боролися за вплив на фермерів, але знищення соціалістичної преси та видавництв поставили перед ними майже непереборні труднощі: усну пропаганду ще не було налагоджено. Тому політиканам типу містера Келвіна, які самі належали до числа людей, пограбованих трестами, пощастило не лише стати на чолі фермерської партії, але й утягти її в марну боротьбу.

— Бідні фермери, — сміявся Ернест, — Трести їх у жмені держать.

Так воно й було. Сім великих трестів, об'єднавшись, утворили сільськогосподарський, або фермерський, трест. Залізничні тарифи і повний контроль банкірів та біржовиків над цінами на сільськогосподарську продукцію вже давно вицідили з фермерів усі соки. Фермерство давно вже невиплатно заборгувало банкам і трестам. Воно заплуталося в цих тенетах. Лишалося тільки затягти зашморг. Для цього й створено фермерський трест.

Криза 1912 року сама собою викликала жахливе падіння цін на сільськогосподарському ринку. Фермерський трест і далі навмисно знижував їх, доводячи фермерів до повного банкрутства. Залізничні компанії грабіжницькими тарифами й зовсім зламали хребта фермерству. Ферми все глибше залазили в борги, робили нові й нові позички, не маючи змоги виплатити старі. Тоді з них ураз почали судом стягати борги по векселях та гіпотеках, і вони мусили віддавати фермерському трестові за борг свою землю. А залишившись без землі, наймалися працювати у фермерському тресті управителями, інспекторами, бригадирами та звичайними робітниками. Працювали вони за платню. З них стали кріпаки, прикуті до землі тією злиденною платнею. Піти від хазяїна вони не могли, бо хазяїном була вся плутократія. Не могли вони й податися до міст, бо й там панувала плутократія. Їм лишалося хіба одне ще — кинути все і стати голодними волоцюгами. Але й цей вихід було закрито — видано нові закони, що суворо карали бездомних людей.

Звичайно, подекуди окремі фермери, навіть цілі фермерські громади уникали експропріації завдяки якимсь винятковим умовам. Але це були саме винятки, до того ж за якийсь рік фермерський трест і їх упорав{74}.

Зважаючи на всі ці обставини, восени 1912 року всі керівні діячі соціалістичної партії, опріч Ернеста, вирішили, що капіталізмові вже настав кінець. Криза і, як наслідок її, зростання армії безробітних, зубожіння фермерів і середнього класу, рішуча поразка, якої робітничі профспілки зазнали по всьому фронту, — все це спонукало соціалістів повірити, що капіталізм доживає останні дні. І вони кинули виклик плутократії.

Але як ми недооцінили сили ворога! Ще не здобувши перемоги, соціалісти вже сповіщали про неї. Плутократія прийняла виклик. І вона побила нас, роз'єднавши наші сили.

Наймані агенти плутократії розгорнули шалену пропагандистську кампанію проти соціалістів, називаючи соціалізм ученням безбожним і блюзнірським; плутократія кинула в бій церкву — надто католицьку — і відібрала тим у нас чимало робітничих голосів. Маневруючи, плутократія навіть подала таємну підтримку фермерській партії та організаціям міської дрібної буржуазії, щоб підірвати наш вплив.

І все ж ми чекали вирішальної перемоги аж до переходу урядової влади у наші руки, сподівалися завоювати більшість в усіх законодавчих установах штатів. Але натомість ми опинилися в меншості. Правда, ми провели в конгрес п'ятдесят своїх кандидатів, які почали виконувати депутатські обов'язки з нового 1913 року, але швидко переконалися, що вони безсилі. Проте нам усе ж пощастило більше, ніж фермерській партії, що завоювала на виборах владу в двадцяти штатах, але посісти ту владу їй не дозволили: стара влада відмовилась поступитися місцем, а суди були в руках Олігархії. Одначе я забігаю наперед. Спочатку треба розповісти про бурхливі події зими 1912 року.

Економічна криза викликала катастрофічне зменшення споживання. Робітники, залишившись без роботи, нічого купувати не могли. А через те в руках плутократії опинилися більші, ніж звичайно, лишки виробів. Ці лишки вони мусили будь-що розмістити за кордоном, тим більше, що для виконання її грандіозних планів плутократія потребувала грошей. У своїй боротьбі за панування на світовому ринку американська плутократія зіткнулася в гострому конфлікті з Німеччиною. Економічні конфлікти звичайно закінчуються війною, і цей конфлікт теж не був винятком. Німецький кайзер готувався до війни; готувалися й Сполучені Штати.

Темні зловісні хмари нависли над людством. Усе віщувало всесвітню катастрофу. Економічна криза охопила весь світ. Всюди розгорялись робітничі заворушення, гинув середній клас, зростали армії безробітних, точилася гостра боротьба за панування на світовому ринку, всюди було чути грізний підземний гуркіт і клекотіння соціалістичної революції{75}.

Олігархія бажала війни з Німеччиною. Бажала вона її з багатьох причин. У безладді подій, викликаних війною, неминуче повинні були перетасуватися міжнародні карти, утворитись нові пакти та союзи, і Олігархія сподівалася багато виграти на цьому. Крім того, війна мала поглинути всю неспожиту продукцію американської промисловості, зменшити армії безробітних, що загрожували всім країнам, та дати олігархії перепочинок, щоб довести до кінця свої плани. Війна могла б допомогти Олігархії захопити світовий ринок. Вона дозволила б Олігархії створити велику постійну армію, якої можна було б потім і не розпускати, а поширене в народі гасло "Соціалізм проти олігархії" можна було б замінити гаслом "Америка проти Німеччини".

І справді, війна сприяла б усьому цьому, якби не соціалісти. В наших чотирьох кімнатках на Пел-стріт відбулась таємна нарада соціалістичних лідерів західних штатів. На цій нараді вирішено, яку політику повинні проводити соціалісти щодо війни. Соціалістам уже не вперше доводилося виступати проти загрози війни{76}, але в Сполучених Штатах цього ще ніколи не було. Після нашої таємної наради соціалісти західних штатів звернулися до всеамернканської організації; а скоро через Атлантичний океан полетіли шифровані телеграми, якими ми обмінювалися з Міжнародним соціалістичним бюро.

Німецькі соціалісти готові були виступити разом з нами. В Німеччині налічувалося понад п'ять мільйонів соціалістів, багато з них перебувало у війську, до того ж вони мали великий вплив на профспілки. В обох країнах соціалісти виступили з рішучими заявами проти війни, погрожуючи загальним страйком. І це не були самі слова: до страйку готувалися. Більше того, в усіх країнах революційні партії оголосили, що мир між народами треба зберегти будь-якими засобами, аж до повстання й революції.

Загальний страйк був нашою великою перемогою, перемогою всіх американських соціалістів. Четвертого грудня американський уряд відкликав свого посла з Німеччини.

Тієї ж ночі німецький флот учинив напад на Гонолулу, де потопив три американських крейсери і митне судно та бомбардував місто. Наступного дня Америка й Німеччина оголосили війну одна одній, а вже за годину соціалісти обох країн розпочали загальний страйк.

Уперше німецький кайзер зустрів опір народу своєї країни. Без підтримки народу його влада була безсила. Що в тому було нового, так це пасивність опору. Люди не повстали на бій, вони просто нічого не робили і цим зв'язували руки кайзерові. Він тільки й чекав нагоди спустити своїх собак — військо — на непокірний пролетаріат. Але він був безсилий це зробити. Він не міг ані мобілізувати армію, щоб розпочати війну, ані покарати неслухняних підданих. У країні зупинилися всі колеса, жоден потяг не виходив зі станції, жодна телеграма не бігла по дротах, бо й телеграфісти, і залізничники припинили роботу разом з усіма іншими.

Те саме, що в Німеччині, робилось і в Сполучених Штатах. Організовані в профспілки робітники нарешті зрозуміли, як треба боротись. Жорстоко розбиті на своєму власному бойовищі — в царині чисто економічної боротьби, — вони приєднались до політичної боротьби соціалістів, бо загальний страйк був страйком політичним. Зрештою, профспілчани були вже такі розгромлені, що не мали чого втрачати, і до загального страйку приєднувались часом просто з розпачу.