Залізна п'ята - Сторінка 22

Настав черговий термін виплати квартальних дивідендів компанії Сьєррських заводів. Але нам нічого не прислали. Зачекавши кілька днів, тато написав листа до секретаря компанії. Йому негайно відповіли, що в списках акціонерів його прізвища немає. Ще й увічливо попросили дати пояснення.

— Ну, я їм поясню, грім їх побий! — пообіцяв тато і пішов до банку взяти акції зі свого сейфа.

— Ернест дуже розумний хлопець, — знову сказав він, повернувшись, коли я допомагала йому скинути пальто. Можеш мені повірити, дочко, що твій наречений — дуже розумний хлопець.

Я вже знала: коли він так хвалить Ернеста, то треба сподіватись якоїсь нової біди.

— Мені вже наступили на обличчя, — пояснив тато. — Я не знайшов своїх акцій. Мій сейф у банку стоїть порожній. Тобі з Ернестом справді слід одружитись якнайскоріш.

Але й тоді тато не покинув звичного йому стилю дослідження. Вій заклав позов до суду на компанію Сьєррських заводів. Але він не міг принести в суд рахівничі книги компанії. Він не мав влади над судом, а компанія мала. Це й вирішило все. Закон обернувсь проти нього, й зухвалі грабіжники взяли гору.

Тепер, оглядаючись на минуле, мені аж смішно стає, коли я згадаю, як добивали мого батька. Він випадково спіткав на вулиці містера Віксона і назвав його мерзотником. Батька тоді, заарештували за образу й оштрафували. Все це було так смішно, що, повернувшись додому, він і сам реготав. Але який галас зняли місцеві газети з цього приводу! Цілком серйозно вони писали про бацилу насильства, що заражає всіх людей, які пристають до соціалізму. Тата, його довге й спокійне доти життя виставляли за яскравий приклад дії цієї заразної бацили. Деякі газети твердили, що надмірне напруження в науковій праці виснажило йому розум. Ще й налякалося, що його б треба помістити до психіатричної лікарні. І то не були тільки балачки. Небезпека загрожувала цілком справжня, і тато мав досить розуму, щоб збагнути це. Досвід епіскопа став йому за добру науку. Тому тато сидів тихо, не огризаючись на всі ті образи, що посипались на нього, і, гадаю, дуже дивуючи тим своїх ворогів.

Далі надійшла черга нашого будинку. Звідкись з'явився прострочений заставний лист, і нам було запропоновано негайно звільнити будинок. Звичайно, заставний лист був фальшивий. За землю ми давно сплатили всі гроші, будинок також повністю належав нам, і разом з землею був вільний від будь-яких боргів. Проте той заставний лист виглядав як цілком справжній. На ньому стояли підписи, печатки й навіть було записано стовпчик цифр про виплату відсотків за кілька років уряд. Тато й тут стримав себе і не зняв галасу. Отже, як заграбували в нас гроші, так само заграбували й дах над головою. Сила була в руках у тих, хто поставив собі на меті знищити нас. Але тато, як філософ, уже навіть не сердився.

Мене покладено роздушити, — сказав він мені,— але це не рація, що я повинен сам пертися під гніт. Мої старі кістки багато не витримають, і я вже добре затямив собі науку. Бог свідок, що я не хочу останні свої дні прожити в божевільні.

Уже як спала на мову божевільня, розповім про епіскопа Моргауза, якого я давно не згадую; але спочатку дозвольте спинитися коротко на нашому з Ернестом одруженні. Я знаю, що то була дрібничка серед величних подій, отож довго не розводитимуся.

— Тепер ми будемо справжні пролетарі,— сказав мені тато, коли пас випхали з нашого дому. — Я. раніше часто заздрив твоєму Ернестові, що він знає життя пролетарів з власного досвіду. Тепер мені й самому доведеться зазнати його.

В татових жилах, мабуть, текла кров шукача пригод, бо_ він і на нашу катастрофу дивився як на пригоду. Ані гніву, ані прикрості він не відчував. Він мав занадто філософський розум, аби жадати помсти, й був занадто заглиблений у інтереси духовні, аби шкодувати за втраченими матеріальними вигодами. Тому, коли ми перебрались до поганенького помешкання у пролетарському районі Сан-Франціско, на південь від Маркіт-стріт, він сприйняв ту пригоду радісно й захоплено, як дитина, і водночас тонко й глибоко, як мудрець. Справді, розум його не міг застигнути, скостеніти. І ніяких фальшивих уявлень про цінності він не мав. Загальновизнані чи звичні цінності нічого не важили для нього. Єдині цінності, які він визнавав, були наукові факти. Батько був велика людина, і він мав розум і душу, властиву великим людям. Де в чому він переважав навіть Ернеста, а людини, вищої за Ернеста, я не знала.

Треба сказати, що і я зітхнула полегшено, коли змінився лад нашого життя. Принаймні я втекла від того організованого бойкоту, що дедалі тяжче переслідував нас в університетському місті, відколи ми накликали на себе гнів новонародженої Олігархії. Для мене то була теж ніби пригода, та ще й найцікавіша — бо то була пригода любовна. Те, що скоїлося з нами, прискорило мій шлюб з Ернестом. У нову хату на Пел-стріт у бідняцькому районі Сан-Франціско я ввійшла вже як Ернестова дружина.

І ось чого ніхто в мене не відбере: я зробила Ернеста щасливим. Я ввійшла в його бурхливе життя не як нова бентежна сила, а навпаки — я принесла йому мир і спокій, дала йому спочинок. Це був найкращий дарунок мого кохання і неомильна ознака того, що ми обоє не помилились у своєму виборі. Якої ще більшої втіхи могла я хотіти, ніж дати йому хвилину забуття, засвітити радість у його стомлених очах!

Ох, ті любі стомлені очі! Ернест працював як мало хто. Все своє життя він працював для інших людей. То була міра його мужності. Він був гуманіст, людинолюбець. Цей втілений дух битви з статурою гладіатора і душею орла був воднораз ласкавий і ніжний зі мною, як поет. Він і справді був поет, тільки не в словах, а у вчинках. Ціле своє життя він співав гімн людині — співав зі щирої любові до людей, і за них він віддав життя, пішов на хрест.

І все це він робив без надії на якусь майбутню винагороду. Він не вірив у вічне життя. Він, що сам палав безсмертним вогнем, не визнавав безсмертя. Вогненний дух, він скував себе холодною, аскетичною філософією — матеріалістичним монізмом. Я часто сперечалася з ним, кажучи, що я міряю його безсмертя крилами його душі і що мені треба прожити нескінченні віки, щоб виміряти її до кінця. А він лише сміявся, простягав до мене руки, називав мене своїм любим метафізиком, і я бачила, як утома зникає з його очей: їх заливало щасливе сяйво кохання — новий і достатній для мене доказ його безсмертя.

Іще він часто називав мене своєю любою дуалісткою та пояснював, як Кант за допомогою чистого розуму знищував цей самий розум, щоб поклонятися богу. Тоді порівнював мене з Кантом і закидав мені той самий гріх. А коли я, визнавши свою провину, захищалася тим, що, мовляв, такий погляд доцільний, Ернест ще міцніше пригортав мене до себе і сміявся, як може сміятись тільки улюбленець богів. Я не могла погодитися, що його своєрідність і блискучий розум можна пояснити спадковістю та впливом оточення — так само як холодні пальці науки не можуть намацати незбагненної сили, що криється в основі життя.

Я вважала, що простір — це вияв божества, а душа людська — відбиток божественної сили. Коли Ернест називав мене своїм любим метафізиком, я називала його своїм безсмертним матеріалістом. І ми були щасливі: я прощала йому його матеріалізм, бачивши, яку величезну роботу він провадить для людства, не сподіваючись ніякої винагороди на тім світі. Йому можна було простити все за ту надзвичайну скромність духу, що не дозволяла йому гордитись та величатися своїми здібностями.

Але гордість у нього була. Як вій, цей орел серед людей, міг не мати гордості? Ернест уважав, що людині більше, ніж самому божеству, слід почувати себе божественною саме тому, що вона — маленьке й смертне створіння. Він дуже любив декламувати уривки з однієї поеми. Всієї поеми він ніколи не читав і даремно намагався дізнатись, хто її автор{70}. Я наводжу тут цей уривок не лише тому, що Ернест його любив, але й тому, що ці рядки відбивають оту суперечність між безсмертим вогнем його духу і Ернестовою невірою в безсмертя. Прочитайте ці вірші. Хіба могла бути лише смертним порохом земним, нетривкою, скоро-минущою подобою людина, що так схвильовано, палко, піднесено декламувала їх, як Ернест? Ось вони:

Знати щастя судилось мені,

Хай цвітуть мої радісні дні,—

Я співаю, хвалу їм складаю!

Грай же, земле, від краю до краю!

Хоч зазнаю я муку і смерть,

Але випив налитий ущерть

Келих пристрастей, сили і слави

Та солодкої вроди жінок.

Я до дна вже його допиваю,

З решти квітів звиваю вінок,—

Тост за смерть, за життя підіймаю!

А як зникну я в темній імлі,

Як вернусь до старої землі,—

Інший "я" буде пити цей трунок,

Пишний трунок, краси поцілунок!

Я в ньому відроджусь, оновлюсь —

І маленьким дитям пригорнусь

До гарячого ніжного лона.

Це ж мій світ, і страждання, й любов,

Це ж людська тут струмує червона

І солона, освячена кров!

О життя, що в безмірності тоне!

Цілий всесвіт живе у мені,

Всі поріддя, всі раси земні…

Я людина, людина, людина!..

Все, що любить, що родиться й гине,—

Стогін матері, співи ясні,

Крик агонії, шепіт кохання,

Перші ранки і ночі останні,—

Все росте й умирає в мені.

Світ увесь моїй волі кориться!

Коли кубок до дна спорожниться,

Все погасне навік і навік!

Але поки я, боже, не зник —

Я жагою своєю сповняю

Твою землю од краю до краю!

Той, кого ти з едему прогнав,—

Я був, господи! З заходу й сходу

Це мій світ, де я щастя зазнав,

Де я вирвав квітки насолоди!

Все моє: од арктичних країв

До дитинства зелених садів,

До ночей молодої любові!..

Слава ж полум'ю юної крові!

Слава кубку, що я не допив!

Ернест завжди працював дуже багато. Чудове здоров'я Ернеста багато дозволяло йому, але він не міг приховати втоми, ідо проглядала в його очах. О, ті любі втомлені очі! Він ніколи не спав більше чотирьох з половиною годин на добу, і все ж йому не вистачало часу зробити все, що він хотів. Він ніколи не припиняв своєї діяльності пропагандиста і завжди бував ангажований далеко наперед на лекції в робітничих організаціях. Далі, треба було вести передвиборну кампанію, і майже всю цю роботу він виконував сам. Коли було закрито соціалістичні видавництва, його мізерні гонорари припинилися, і Ернест мусив працювати ще більше, бо, крім усієї іншої роботи, доводилося ще заробляти на життя.