Залізна п'ята - Сторінка 39

Найманці вбивали всіх, нікого не милуючи. Спочатку людська хвиля мало не задушила нас, та як нищення тривало, тиск слабшав. Мертві й поранені падали, звільняючи місце для живих. Гартвейт щось крикнув мені на вухо, але через страшенний галас я нічого не розчула. Не довго думаючи, він схопив мене і повалив додолу. Потім накинув на мене якусь поранену жінку і серед дикої колотнечі, розштовхуючи людей, ліг на землю поруч зі мною, прикриваючи мене і своїм тілом.

Гора мертвяків виростала над нами, а зверху, стогнучи, корчилися ще живі. Але скоро й вони стихли, і запанувала напівтиша, порушувана стогоном, хлипанням та харчанням напівзадушених людей.

Мене б таки роздушили, якби не Гартвейт. Я й досі не розумію, як могла витримати ту вагу і залишитися жива. Та, крім фізичного болю, я відчувала тільки цікавість. Який буде мій кінець? На що схожа смерть? У чікагській різанині я пройшла своє бойове хрещення. Раніше смерть була для мене просто абстракція. Тепер вона стала буденним фактом, зовсім не страшним і не тяжким.

Але найманці не задовольнилися тим, що зробили. Воші прийшли у під'їзд, убиваючи поранених і вишукуючи тих, хто ховався, як і ми, вдаючи з себе мертвих. Пригадую, як один чоловік, якого найманці витягли з купи, принижено благав не вбивати його, поки постріл з револьвера не урвав йому життя. А одна жінка сама вилізла з купи і кинулася на солдатів з револьвером. Вона вистрілила шість разів, поки найманці рішили її. Чи влучила вона в кого, ми так і не дізналися. До нас доходили тільки звуки тих трагедій. Раз по раз зчинялась коротка шамотня, що закінчувалась револьверним пострілом. А в проміжках ми чули мову й лайку солдатів, що порпалися в трупах, та покрики офіцерів, що підганяли солдатів.

Нарешті вони дійшли й до нашої купи, і ми відчули, як тиск мертвих тіл став легшати. Солдати розтягали мертвих і поранених. Гартвейт почав вигукувати пароль, але зразу його не почуто, і він став кричати щосили.

— Слухайте! — почули ми вигук якогось солдата, а потім владний голос офіцера:

— Стривайте! Обережніше там!

Як добре було дихнути на повні груди, коли нас витягли! Гартвейт, вигукнувши пароль, відразу переконав найманців, що він агент таємної служби, мені ж довелося витримати коротенький допит, поки я довела, що теж служу там.

— Усе гаразд, — нарешті сказав офіцер, — це наші агенти.

Вій був ще зовсім юнак, видно, син якогось впливового олігарха.

— Пекельна робота, — почав нарікати Гартвейт. — Треба буде попроситися, щоб перевели до війська. Ваша служба проти нашої забавка.

— Ви справді заслужили, щоб вас перевели до війська, відповів молодий офіцер. — Спробую вам допомогти. У мене є впливові родичі. Я розповім, як знайшов вас.

Він записав Гартвейтове прізвище й номер, а потім звернувся до мене.

— А ви?

— О, я скоро вийду заміж, і буде по всьому, — недбало відповіла я.

Поки ми розмовляли, солдати все добивали поранених. Тепер, як я пригадую, мені це здається страшним сном, але тоді воно сприймалось як найзвичайніша річ. Гартвейт і молодий офіцер заходилися жваво розмовляти про різницю між тактикою сучасної війни та вуличними боями поміж хмарочосів, що саме в той час відбувалися по всьому місті. Я уважно слухала їх, причепурюючи своє волосся й зашпилюючи розірвану сукню. А солдати все добивали поранених. Тріскотнява револьверних пострілів заглушувала голоси Гартвейта і офіцера, і їм доводилося по двічі казати те саме.

Три дні я була у повсталому Чікаго. Ви зможете уявити, яка то була величезна різанина, коли я скажу, що за весь час нічого не бачила, крім масового винищення людей з дна прірви та боїв поміж хмарочосів. Мені не довелося бути свідком героїчної боротьби наших товаришів, я тільки чула вибухи їхніх мін та бомб і бачила заграви величезних пожеж. Більш нічого. Один лише подвиг наших товаришів мені вдалося побачити — напад аеростатів на фортецю.

Це сталося другого дня. Три збунтовані полки найманців було вже знищено в фортеці до останньої людини. Фортеця була вщерть набита найманцями. Коли повіяв ходовий вітер, наші випустили аеростати з даху одного хмарочоса.

Біденбах, уже після того як залишив глен-еленську криївку, винайшов вибухову речовину надзвичайної сили, що їй він дав назву "експедит". Нею й були озброєні аеростати. Це були примітивні, нашвидку зроблені балони, наповнені нагрітим повітрям, але своє вони зробили. Стоячи на даху одного урядового будинку, я бачила, як вони знялися в повітря. Перший аеростат пролетів мимо фортеці і зник десь за містом. Пізніше ми довідались про його дальшу долю. на ньому були Бертон і О'Салівен. Уже спускаючись на землю, вони перелетіли залізничну колію, по якій повним ходом йшов до Чікаго ешелон із найманцями. Бертон із Салівеном скинули на локомотив увесь свій експедит. Вибух так зруйнував колію, що рух по ній припинився на кілька днів. Цим двом героям дуже пощастило звільнившись від бомби, аеростат підскочив угору, пролетів ще шість миль, і обидва вони опинились у безпечному місці.

Другому аеростатові не повелося. Він летів надто низько, і поки вітер доніс його до фортеці, його всього подірявило кулями. На тому аеростаті летіли Герфорд і Гвінеє. Обох їх розірвало на шматки, коли аеростат упав на полі й експедит вибухнув. Біденбах у відчаї — ми вже згодом довідались про все те — сам полетів на третьому аеростаті. Він теж летів дуже низько, але йому пощастило більше — кулі не дуже пошкодили оболонку. Перед моїми очима і досі стоїть ця картина — надутий мішок повільно пливе в повітрі й несе під собою людину, що здається тільки маленькою цяточкою. Я не могла бачити фортеці, але ті, хто стояв поряд мене на даху, казали, що він саме над нею. Як Біденбах кинув бомбу, я не помітила, але побачила, що аеростат раптом підскочив угору. А за якусь хвилину в повітря знявся величезний стовп диму, і зараз же я почула гуркіт вибуху. Лагідний, тендітний Біденбах ущент зруйнував половину фортеці. Зразу після цього вилетіли ще два аеростати. Один з них загинув у повітрі через вибух бомби; цей вибух, струсонувши повітря, пошкодив другий аеростат, який, падаючи, потрапив на вцілілі рештки фортеці. Напад був успішний, хоча коштував життя кільком нашим.

Але, опріч того повітряного нападу, я бачила в Чікаго тільки бунт людей з дна прірви. Вони лютували, вбивали, нищили й гинули тільки в самому місті: їм ні разу не вдалося пробитися в район олігархів на західній околиці Чікаго. Олігархи охороняли себе добре. Дарма що центр міста зазнав страшної руйнації, їхні жінки й діти, їхні будинки були в безпеці. На власні очі я бачила, як їхні діти в ті страшні дні гралися собі в парках. Улюблена їхня гра стала удавати розправу з пролетаріатом, що її чинили їхні батьки.

Але найманцям не легко виявилося поборювати водночас і юрми людей із дна прірви, і наших товаришів. Чікаго залишилося вірне своїм традиціям — хоч під час боїв у місті загинула сила революціонерів, наших ворогів полягло не менше. Звичайно, Залізна П'ята ніколи не називала справжньої цифри, але навіть обережні підрахунки показують, що в тих боях убито не менше ста тридцяти тисяч найманців. І все ж наші були приречені на поразку. Повстання в Чікаго залишилося ізольоване, і тому Олігархія змогла кинути сюди всі свої резерви. Щодня й щогодини до Чікаго прибували ешелони з сотнями тисяч найманців.

Але як же багато було в місті людей з дна прірви! Втомившись убивати, найманці почали заганяти цілі юрми, як худобу, в озеро Мічіган. Якраз тоді ми з Гартвейтом і спіткалися з молодим офіцером. Тільки паші товариші фактично поламали той план. Найманці спромоглися загнати в воду лише сорок тисяч нещасних. Щоразу, як вони, збивши докупи величезний натовп, гнали його вулицями до озера, наші нападали на них, проривали їхні лави, і юрба діставала змогу втікати крізь той вилам.

Одну таку сцену ми з Гартвейтом спостерігали невдовзі після зустрічі з молодим офіцером. Тій юрбі, серед якої ми були, сильні загони війська загородили вихід на південь га на схід. Загін, куди потрапили ми, не давав їй прорватись на захід. Залишався тільки шлях на північ, що вів якраз до озера: туди юрбу й гнали зі сходу, з заходу і з півдня вогнем кулеметів та автоматичних рушниць. Не знаю, чи юрба збагнула, що її женуть в озеро, чи, може, це був тільки несвідомий рух, але вона посунула перехресною вулицею на захід і завернула дальшою вулицею назад, туди, звідки її гнали, простуючи на південь до великого гетто.

Намагаючись пройти на захід, аби вибратися з терену вуличних боїв, ми з Гартвейтом знову потрапили в саму гущу. Вийшовши на перехрестя, ми побачили, що на пас знов суне ревуча юрба. Гартвейт схопив мене за руку, і ми кинулись бігти, та нараз він потяг мене назад, бо просто перед нами з'явилося з півдесятка військових автомобілів, озброєних кулеметами; вони мчали назустріч юрбі, а за ними бігли солдати з автоматичними рушницями. Поки вони займали позицію, юрба вже добігла до них, і здавалося, що їх розтопчуть, перше ніж вони відкриють вогонь.

То той, то другий солдат починав, стріляти з рушниці, але ті рідкі постріли не могли спішити юрби. Вона пасувала, дико, по-звірячому ревучи. А кулемети не стріляли — наче позатикались. Автомобілі перегородили вулицю. Солдати стояли в них, між ними і на тротуарах. Найманців прибувало щораз більше, і вибратися з тієї тисняви ми вже не могли. Гартвейт тримав мене за руку, і ми щільно притулились до стіни.

Юрба була не далі як за двадцять п'ять футів від найманців, коли кулемети застрочили. Під тією зливою смертельного вогню ніщо не встояло б. Юрба прибувала, але далі просуватись не могла. Купа вбитих і поранених, спершу невелика, дедалі більшала і нарешті перетворилась у височенну гору. Ззаду напирали; лави людей, що заповнили всю вулицю, підіймалися по трупах і падали. Хвилі все нових людей, чоловіків і жінок, переливалися через верх тієї жахливої греблі, й убиті та поранені скочувались униз, аж під колеса автомобілям та під ноги солдатам. А ті багнетами добивали нещасних. Я бачила, як один з них таки схопився на ноги й зубами вп'явся солдатові в горло. І обидва вони — солдат і раб — зникли у вирі.

Стрілянина затихла. Справу було зроблено. Розпачливу спробу юрби пробитись ліквідували.