Залізна п'ята - Сторінка 38

Того дня мені ще довелося побачити багато вбитих, але вся різанина не так мене вразила, як те перше покинуте мертве тіло, що лежало посеред вулиці. "Пострілом у груди", — сказав Гартмен. У руках, притуливши до грудей, мов дитину, жінка тримала жмут друкованого паперу, ніби й мертва не хотіла розлучитися з тим, що принесло їй смерть. Коли Гартмен вийняв з її задубілих рук цей жмут, ми побачили, що то прокламації революціонерів.

— Наша товаришка, — сказала я.

Гартмен тільки люто вилаяв Залізну П'яту. Ми пішли далі. Нас часто спиняли поліцаї та патрулі, але наш пароль відкривав нам дорогу. З вікон: більше не кидали бомб, останні перехожі позникали з вулиць, і тиша навколо нас дедалі глибшала, хоч величезний казан усе кипів десь далеко; глухий гуркіт вибухів чути було звідусіль, і стовпи диму ще зловісніше здіймалися до неба.

Розділ XXIII

НА ДНІ ПРІРВИ

Раптом усе якось змінилося. Повітря ніби тривожно затремтіло. Промайнули автомобілі,— два, три, цілий десяток, — і з них до нас застережливо гукали. Одна з машин на повному ходу раптом звернула вбік, і в ту ж мить позад неї брук злетів угору від вибуху бомби. Ми бачили, як поліцаї порозбігалися в перехресні вулиці, і зрозуміли, що насувається щось страшне.

— Наші товариші йдуть, — сказав Гартмен. Ми побачили колону людей, передні лави якої зразу затопили всю вулицю. Промчав останній військовий автомобіль. Машина на хвилину спинилась коло нас, і з неї вискочив солдат, що обережно ніс у руках якусь річ. Так само обережно поклавши її в риштак понад тротуаром, він знову сів на своє місце; машина рвонулася, завернула за ріг і зникла нам з очей.

Гартмен побіг до риштака й схилився над тим, що поклав там солдат.

— Не підходьте, — гукнув він до мене.

Я побачила, що він хапливо порається біля того предмета. Коли він повернувся, його чоло було рясно зрошене потом.

— Я вийняв капсуля, — сказав він, — ледь-ледь устиг. Солдат — йолоп. Він заклав бомбу проти наших, але не розрахував, і вона все одно мала б вибухнути передчасно. Тепер уже не вибухне.

Далі все пішло дуже швидко. Я побачила, як з високого будинку по той бік вулиці висунулося кілька голів. Щойно я встигла показати на них Гартменові, як полум'я й дим укрили чоло будинку в тому місці й повітря струсонулося від вибуху. Подекуди з стін повипадала цегла, відкривши залізні балки каркаса. Ту ж мить полум'я й дим жахнули й з другого будинку, вже по наш бік вулиці. Між вибухами ми чули стрілянину з пістолетів та рушниць. Кілька хвилин точився цей бій, потім стих. Ясно було, що в одному будинку наші товариші, а в другому — найманці, і що це вони перестрілюються через вулицю. Але ми не могли зрозуміти, де саме паші, а де найманці.

А колона підійшла вже близько. Коли передні її лави увійшли між ті два будинки, стрілянина знялася знову. З одного дому почали кидати бомби на вулицю. З будинку навпроти обстрілювали той дім, а з нього відстрілювалися. Тоді ми вже побачили, в якому будинку сиділи наші, що рятували від ворожих бомб колону на вулиці.

Гартмен схопив мене за руку і втяг у широкий під'їзд.

— Це не наші! — гукнув він мені на вухо.

Ворота у двір були замкнені. Тікати було нікуди. В ту ж мить голова колоші порівнялася з нами. Це була не колона, а просто юрба, страшний потік, що затопив усю вулицю, п'яні від горілки й від кривди люди з дна прірви, що нарешті повстали й прагнули крові своїх гнобителів. Я бачила цих людей і раніше, ходячи по робітничих гетто, і думала, що знаю їх, але тепер мені здалося, що я бачу їх уперше. їхня тупа й німа апатія зникла. Тепер цей натовп увесь був повний руху — величне й жахливе видовище. Переді мною ніби пропливали хвилі втіленого гніву, рику, гарчання, п'яні від віскі з пограбованих льохів, від ненависті, від жадоби крові. Чоловіки, жінки, діти, всі в лахмітті, понурі, люті істоти, що з облич їм стерто все богоподібне й натомість відбито на них усе диявольське, люди-мавпи й люди-тигри, то анемічні й сухотні, то дебелі в'ючні тварини, бліді лиця, з яких упир суспільства спив усі життєві соки, обрезклі, бридкі, знівечені розпустою тіла, висхлі відьми й сивобороді лисі діди-патріархи, гнила юнь і гнила старість, криві, покорчені, покалічені, потворні виродки, виснажені від тяжких хвороб і хронічного недоїдання, покидьки й шумовиння життя — шалена, ревуча, пекельна орда.

Як же їм було не повстати? Воші, люди з дна прірви, не мали чого втрачати, крім злиднів та мук. А що могли вони здобути? Теж нічого, крім останньої страшної насолоди дикої помсти. Дивлячись на них, я подумала, що серед цього навального потоку людської лави є й наші товариші, герої, кому ми доручили збудити звіра з дна прірви, щоб відтягти ворожі сили на боротьбу з ним.

І тоді я відчула в собі якусь дивну зміну. Страх смерті страх за себе, за інших — зник. Мене пойняв якийсь дивний, незвичайний захват, я відчула себе іншою істотою в іншому світі. Ніщо мене вже не тривожило. Нехай цього разу нас розіб'ють — однаково наша справа повстане завтра, ясна, чиста і переможна. І від тої хвилини я могла зі спокійною цікавістю стежити за оргією страхіть, що розбуялася далі. Смерть і життя втратили вагу для мене. Я стала ніби цікавим глядачем подій, що часом захоплюють у свій потік і його самого — однак лише як глядача. Мій дух піднявся до тих висот, з яких байдуже дивляться на землю холодні зірки, і був готовий зважити та переоцінити все заново. Якби не це, я б не витримала.

Повз нас пропливло вже з півмилі того людського потоку, коли нас викрили. Якась жінка в химерному дранті, з запалими щоками і з вузькими чорними очима, наче вогняні свердла, загледіла Гартмена й мене. Вона пронизливо закричала й кинулась на нас. Частина юрби відірвалася від решти й посунула за нею. І зараз, пишучи ці рядки, я бачу, як вона стрибає вперед, бачу розмаяні пасма рідких сивих кіс, і кров, що капає в неї з рани на голові, і сікач у правій руці, й худу, зморщену ліву руку, що конвульсійно хапає повітря, немов великими жовтими пазурами. Гартмен вискочив наперед і закрив мене. Тут ніколи було пояснювати. Ми добре вдягнені — цього було досить. Він ударив жінку кулаком межи очі. Удар відкинув її назад, але вона, продершись крізь юрбу своїх товаришів, знову скочила наперед, засліплена й безпорадна, і, кволо замахнувшись, опустила сікач на Гартменове плече.

Що сталося далі, я вже не знаю. Юрба ринулась на мене і збила з ніг. Наш невеличкий захисток сповнився криком, голосінням, лайкою. Удари так і сипались на мене. Чиїсь руки рвали на мені одежу, роздирали тіло. Я відчувала, що мене розірвуть на шматки. Під тиском тіл я почала задихатися. Та раптом чиясь дужа рука вхопила мене серед тієї тисняви за плече і шалено смикнула до себе. З болю й тиску я зомліла. Гартмен так і не вийшов з того під їзду. Обороняючи мене, він прийняв на себе перший удар. Це врятувало мені життя, бо натовп скоро став такий тісний, що люди нічого не могли вже зробити і тільки хапали та дряпали мене.

Я прийшла до тями вже на ногах і побачила, що рухаюсь. Але рухалась не я сама. Неосяжний потік захопив мене й ніс невідомо куди. Свіже повітря війнуло мені в обличчя й солодко залоскотало в легенях. Квола, млосна, я невиразно почувала, що чиясь дужа рука обіймає мій стан і майже тягне мене вулицею. Ноги ледве слухались мене. Переді мною рухалась чоловіча спина в пальті. Воно посередині було розпороте з верху до низу й то розтулялось, то стулялось за кожним кроком людини. Ніби зачарована, якусь хвилину я тупо дивилась на те. Свідомість потроху поверталась до мене. Спершу я зрозуміла, що мені щемлять щоки і ніс і відчула, що по обличчі тече кров. Капелюшок мій зник, зачіска розкуйовдилася, шкіра на голові щеміла, і я згадала руку, що вчепилася мені в коси у під'їзді. Огруддя й руки мої були потовчені й боліли в багатьох місцях.

Коли мені в голові трохи проясніло, я обернулась подивитися на чоловіка, що мене підтримував. Це він витяг і врятував мене. Він помітив той мій рух.

— Усе гаразд, — хрипко промовив він, — я відразу вас упізнав.

Я, одначе, ніяк не могла пізнати його. І перше ніж устигла сказати слово, я відчула, як ступила на щось живе, що ворушилося під моїми ногами. Мене штовхали задні, і я не могла приглядатись, а тільки помітила, що то якась жінка. Вона впала, і її топтали тисячі ніг.

— Усе гаразд, — ще раз сказав він. — Я — Гартвейт.

Він заріс бородою, схуд і був страшенно брудний, але я врешті впізнала у ньому того дужого юнака, що перебув кілька місяців у нашій глен-еленській криївці три роки тому. Він показав мені умовний знак таємної служби Залізної П'яти, даючи наздогад, що він теж служить серед її агентів.

Я виведу вас звідси, тільки-но зможу, — запевнив він. Ступайте обережно. Глядіть, не спіткніться і не впадіть, бо тоді ви пропали.

Того дня все відбувалось якось раптово. Так само раптово аж похолола — юрба спинилася. Мене сильно здушило між високою жінкою попереду (чоловік у розірваному пальті кудись зник) і тими, що напирали ззаду. Знявся пекельний гвалт — крики, прокльони, передсмертні зойки, а над усім цим розглягалося невгавне торохтіння кулеметів та уривчасте бахкання рушниць. Спочатку я нічого не могла зрозуміти. Люди падали біля мене з усіх боків. Жінка переді мною раптом зігнулася, схопившись руками за живіт, і повалилась додолу. Якийсь чоловік, конаючи, корчився в мене коло ніг.

Я помітила, що ми опинились на чолі колони. Люди, що розтягліїся на півмилі попереду нас, зникли, але яким чином і куди — я не знала. Я й досі не уявляю, що сталося з тією силою людей. Чи їх було знищено, стерто з лиця землі якимсь страшним знаряддям війни, чи, може, їм пощастило втекти? Так чи сяк, а ми опинились на чолі колони, замість бути всередині, і тепер страшна злива куль нищила нас.

Коли смерть розрідила тисняву, Гартвейт схопив мене за руку й кинувся разом з рештками натовпу в широкий під'їзд якогось урядового будинку. Ззаду на нас напирала двигка, захекана маса людей. Нас притисло до воріт так, що ми не могли й поворухнутися.

— Та й знайшов же я, куди вивести вас! — розпачливо прокричав Гартвейт. — Завів просто в пастку. На вулиці ми мали хоч якийсь шанс, а тут шкода й гадки. Тільки й лишається, що кричати "Vive la Revolution!"{110}.

І почалося те, чого він боявся.