Замах на бродягу - Сторінка 10

А втім, він майже ніколи не обговорював їх зі своїми найближчими помічниками і обмежувався тим, до давав їм вказівки. Такий уже був метод його роботи: поступово дійти до суті самому, проникаючи в життя людей, про існування яких він ще напередодні не мав жодної гадки.

— Що ви про це думаєте, комісаре? — нерідко запитував його судовий слідчий на тому чи тому етапі розслідування.

Потім у Палаці правосуддя любили цитувати його незмінну відповідь:

— Пане судовий слідчий, я нічого не думаю.

Хтось із дотепників якось зауважив:

— Мегре перевтілюється…

Певною мірою він мав рацію. Мегре надто шанував слова, щоб розкидатися ними без потреби.: Цього разу все склалося інакше, в усякому разі щодо пані Мегре — завдяки сестрі, що жила в Мюлузі, вона, вже стала йому в пригоді. Саме тому, сідаючи обідати, він промовив:

— Я щойно познайомився з Келлером.

Вона була вкрай здивована — і не тільки тому, що чоловік сам перший заговорив про справу. Її вразив той безтурботно-веселий, майже грайливий тон, яким він до неї звернувся, лукаві іскорки в його очах.

Цього разу газети не набридали Мегре, а помічник прокурора та судовий слідчий дали йому спокій. Врешті, замір невідомого нападника зазнав невдачі, бродяга залишився живий, і на диво швидко наганяв здоров'я, так що це навіть вражало доктора Маньєна. Отже, це був злочин без жертви, тобто і без убивці, і, крім гладкої Леа та двох-трьох бродяг, ніхто вже не цікавився долею Професора.

Що ж до Мегре, то навіть коли б ця справа хвилювала всю країну, він не міг би віддати їй більше часу та уваги. Якось непомітно для нього самого розслідування загадкового замаху перестало бути звичайним службовим обов'язком, воно цілком заполонило комісара як щось дороге і необхідне йому особисто.

Судячи з тону, яким він повідомив дружину про своє знайомство з бродягою, можна було подумати, що йшлося про людину, котру вони обоє давно мріяли зустріти.

— Він уже опритомнів? — обережно запитала паї Мегре, намагаючись не виявляти надмірної зацікавленості.

— І так, і ні… Досі він не промовив жодного слова. Він лише дивився на мене, але я певен, що він усе зрозумів… Щоправда, старша медсестра іншої думки… Вона гадає, що він ще не отямився після ін'єкцій, і його стан подібний станові боксера після нокауту…

За вікном їдальні пронизливо торохтіли горобці.

— Ти думаєш, він знає, хто на нього напав?

Комісар зітхнув і відсунув порожню тарілку. Пані Мегре здалася незвичною та іронічна посмішка, що раптом з'явилася на обличчі чоловіка. В неї чомусь склалося враження, що він глузує з самого себе.

— Не можу сказати нічого певного… Мені дуже важко пояснити своє враження.

Він ще ніколи не відчував такого збентеження і такого бажання розгадати цю таємницю, як того ранку в лікарні під час відвідин бродяги.

Важко було уявити більш несприятливі умови для та кого візиту. Ніхто з хворих не спав, у палаті стояв глухий гомін, який переривався зойками та стогоном тих, кому робили перев'язки чи ін'єкції. Декому з них і справді було дуже зле. По вузькому проходу між ліжками бігала чергова сестра, нахиляючись то над тим, то над іншим.

Коли Мегре зайшов, усі погляди зупинилися на ньому і всі напружили слух, як тільки він підсів до свого клієнта.

На порозі раз по раз з'являлася старша сестра, в її поглядах він читав невдоволення і тривогу.

— Прошу вас не залишатися тут довго, — промовила вона. — Не треба його втомлювати.

Мегре говорив майже пошепки, нахилившись над самісіньким обличчям бродяги.

— Ви чуєте мене, месьє Келлер?.. Ви пам'ятаєте, що з вами сталося минулого понеділка, увечері, коли ви спали під мостом Марі?

Але його погляд, як і досі, залишався байдужим. У цих блідо-сірих, немов вилинялих очах, очах людини, що багато бачила і багато страждала, комісар не міг помітити ні болю, ні тривоги.

— Цей напад на вас стався, коли ви вже спали?

Професор навіть не намагався відвести очей, і дивна річ: здавалося не Мегре вивчав бродягу, а бродяга вивчав Мегре.

Це так бентежило комісара, що він відчув необхідність відрекомендуватися.

— Моє прізвище Мегре… Комісар з Управління карного розшуку… Я намагаюся з'ясувати, що з вами сталося… Я розмовляв із річниками, які вас врятували, а також бачився з вашою дочкою та дружиною….

Його обличчя залишалося незворушним, але в очах майнула ледве вловима тінь іронії.

— Вам важко розмовляти?

Комісар марно чекав, що він зараз кивне головою чи примружить повіки. Здавалось, бродяга навіть не чув запитання.

— Ви усвідомлюєте, що з вами розмовляють?

Ще б пак! Мегре був певний, що він не помиляється. Келлер не тільки усвідомлював, що з ним розмовляють, а й розумів кожен нюанс того, що говорив комісар.

— Вам неприємно, що я допитую вас у присутності стількох свідків?

І, немов виправдовуючись, почав пояснювати:

— Звичайно, я б теж не заперечував проти окремої палати… Та, на жаль, це пов'язано з великими адміністративними труднощами… Ми не маємо змоги оплатити окрему палату…

Як не дивно, але все було б значно простіше, коли б Професор був убивцею чи хоча б запідозреним у вбивстві.

Тоді б йому не відмовили в окремій палаті. Кошторис не передбачав нічого подібного лише для жертви.

— Я буду змушений запросити сюди вашу дружину… для офіційного встановлення вашої особи… Звичайно, це лише формальності… Ви не заперечуєте проти зустрічі з нею.

Губи ледь здригнулися, але він не зронив жодного звука. На обличчі не було ні гримаси, ні усмішки.

— З вашого дозволу вона відвідає вас сьогодні.

Професор не заперечував, і Мегре міг дозволити собі перепочинок. Він мало не задихався в палаті, просякнутій запахом медикаментів та хвороб.

— Я можу подзвонити? — звернувся він згодом до старшої медсестри.

— Ви ще довго збираєтесь його мучити?

— Його повинна опізнати дружина… Це займе всього кілька хвилин…

Ось про що, в загальних рисах, він розповів пані Мегре під час обіду, сидячи біля відчиненого вікна.

— Мадам Келлер якраз була вдома і пообіцяла прийти негайно. Я домовився, щоб її не затримували внизу, і ви йшов до коридора покурити… Тут до мене підійшов Маньєн.

Вони зупинилися біля вікна, що виходило на подвір'я і комісар запитав:

. — Отже, ви теж гадаєте, що зараз він уже при свідомості?

— Цілком можливо… Допіру, під час огляду, мені здалося, що він усе розуміє… Та як лікар я ще не можу заявити, про це категорично… Дехто гадає, що ми не можемо помилятися і повинні на все дати відповідь. Але ж насправді ми найчастіше просуваємося навпомацки… Я просив невропатолога оглянути його сьогодні.

— А чи не важко було б перевести його до окремої палати?

— Не тільки важко, а неможливо… Всюди переповнено. На кількох поверхах ліжка стоять просто в коридорах. Хіба що перевести його до приватної клініки…

— Треба буде запропонувати це його дружині…

— Ви гадаєте, що він на це погодився б?

Це було малоймовірно. Келлер відмовився від затишної домівки і пішов жити під мостами не для того, щоб потім у безпорадному стані перейти на утримання дружини.

Немов у відповідь на його думку з ліфта вийшла сама пані Келлер і почала спантеличено озиратися навкруги. Комісар поспішив їй назустріч.

— Ну, як він?

В її голосі не можна було вловити ні занепокоєння, ні хвилювання. Відчувалося, що вона почувала себе тут не на місці і хотіла якнайшвидше опинитися знову в своїх апартаментах на острові Сен-Луї, серед своїх папуг.

— Мовчить.

— Він опритомнів?

— Думаю, що так, але в мене немає доказів…

— Я мушу з ним говорити?

Мегре пропустив її вперед — всі хворі витріщилися на неї, поки вона ступала по начищеному паркету. А пані Келлер шукала очима чоловіка, потім рішуче попрямувала до п'ятого ліжка і зупинилася за два кроки від хворого, неначе ще не вирішила, як їй краще триматися.

Келлер дивився на неї усе тим же байдужим поглядом.

Вона була в елегантному бежевому костюмі й модному капелюшку, і тонкий аромат парфумів дивно контрастував з терпкими запахами палати.

— Ви його впізнаєте?

— Так, це він… Він дуже змінився, але це він…

Настала ще одна болісна для всіх пауза. Пані Келлер нарешті наважилася ступити кілька кроків, що відділяли ї від хворого, і, знервовано клацаючи замком сумочки, промовила:

— Це я, Франсуа… Я завжди знала, що рано чи пізно мені доведеться побачити тебе в такому сумному становищі… Сподіваюсь, ти незабаром одужаєш… Я хотіла б тобі допомогти…

Про що він зараз думав, так незворушно дивлячись на неї? Вже цілих вісімнадцять років він жив у іншому світі, намагаючись втекти й сховатися від свого минулого. І от воно знову постало перед ним.

На його обличчі марно було шукати слідів гіркоти. Він раптом одірвав погляд від своєї колишньої дружини і трохи повернув голову, щоб упевнитися, що комісар ще тут.

— Я міг би заприсягтися, що він просив мене скінчити цю очну ставку.

— Ти говориш так, неначе давно його знаєш, — спробувала заперечити пані Мегре.

Та чи було це далеким від істини? Звичайно, Мегре ніколи раніше не зустрічав Франсуа Келлера особисто, але скільки подібних на нього людей встигли висповідатися за ці тридцять років у тиші його кабінету? Певна річ, точнісінько такого випадку в нього не було, та людські проблеми залишалися сталими й загалом однаковими.

— Пані Келлер не дуже наполягала, щоб їй дозволили залишитися, — зауважив комісар. — Перед тим, як піти, вона вже хотіла відкрити сумку і дістати гроші. На щастя, вона вчасно передумала… Вже в коридорі вона запитала в мене: "Ви гадаєте, що йому нічого не потрібно?" Я відповів, що ні, та вона не заспокоїлася.

"Може, я все-таки залишила б певну суму директорові лікарні? Франсуа було б краще в окремій палаті". "Вільних палат немає…" Та вона не йшла. "Що я маю робити далі?"

"Поки що нічого… Пізніше я пришлю до вас інспектора… Вам доведеться підписати акт про опізнання вашого чоловіка…"

"Навіщо? Хіба ви ще не переконалися?.." Тільки тоді вона пішла…

Вони вже скінчили обід, і пані Мегре почала наливати каву. Комісар запалив люльку.

— А ти повернувся до палати?

— Так… Незважаючи на докірливі погляди старшої сестри.

Стосунки з нею вже межували з відкритою ворожнечею.

— І він знову нічого не сказав?

— Нічого… Говорив я сам, майже пошепки… Поряд санітари поралися з якимось хворим.

— І що ти йому сказав?

Для пані Мегре ця ділова розмова за чашкою кави була майже чудом.