Замах на бродягу - Сторінка 9

- Жорж Сіменон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

— І він каже, що знає мене?

— Що ви робили увечері минулого понеділка?

— Я вже пояснив вашому інспекторові… Ми не знали, що це заборонено…

— Розкажіть докладно, що ви робили?

— Близько восьмої я повернувся додому, бо затримався, обходячи клієнтів… Мій район у західному передмісті… Не встиг я переступити поріг, як жінка одізвала мене в куток і тихо, щоб не почули діти, повідомила, що наш Нестор…

— Хто такий Нестор?

— Наш собака датської породи… Йому вже минуло дванадцять років… Він був найкращим другом наших дітей… Можна сказати, вони зросли в нього на очах… Коли вони були маленькі, він, бувало, ляже біля їхніх колисочок, і хай хто спробує підійти… Навіть мене не підпускав…

— Отож ваша жінка сказала вам…

Та Гійо провадив своє.

— Не знаю, чи ви коли тримали собак датської породи… На жаль, вони не такі живучі, як інші… Я навіть не знаю чому… І хвороби в них майже як у людини. Кілька тижнів тому Нестора розбив параліч, і я запропонував одвезти його до ветеринара й усипити… Жінка заперечувала… І от у понеділок, повернувшись додому, я довідався, що недавно у собаки почалася агонія і що його перенесли до Люсьєна… Жінка не хотіла, щоб діти бачили, як він конає…

Мегре глянув на Ляпуента. Той весело підморгнув йому.

— Коли я піднявся до Люсьєна, бідолашний Нестор уже конав… Я одразу подзвонив ветеринарові, але мені відповіли, що він у театрі і повернеться не раніше дванадцятої… Я сів на підлогу й поклав голову Нестора собі на коліна. Собака конвульсивно здригався.

Під час цієї розповіді Ардуен раз по раз кивав головою, аж поки спромігся й собі встромити слово:

— В-він по-по-помер…

— Нестор помер о пів на одинадцяту, — вів далі страховий агент.

— Коли я пішов сказати про це жінці, діти вже спали. Я щось проковтнув наспіх, бо того дня навіть не встиг пообідати. Признаюся, потім ще випив дві чарки коньяку, щоб трохи одлягло… Потім узяв пляшку і піднявся до Люсьєна — він був схвильований не менше за, мене. Усім було тяжко. Ми з жінкою навіть заплакали.

Словом, маленька трагедія поряд із великою.

— От тоді ми й замислилися, що робити з трупом… Звичайно, ми могли перечекати ніч і одвезти його на собачий цвинтар… Я десь чув, що є такий… Та місце там, напевне, дорого коштує, і, крім того, я не міг марнувати на неї весь день… Адже я на роботі… У жінки теж обмаль часу.

— Одне слово…

— Одне слово…

Гійо затнувся, впустивши нитку розповіді.

— Ми… ми… ми… — знову втрутився Ардуен.

— Нам не хотілося лишати Нестора десь на пустирі. Ви уявляєте собі дога? А там, на підлозі в Люсьєновій їдальні, він здавався ще більшим. Одне слово…

Месьє Гійо явно зрадів, пригадавши, на чому зупинився.

— Одне слово, ми вирішили кинути його в Сену. Я пішов додому і приніс лантух з-під картоплі. Але він виявився замалим — звисали лапи. Ми насилу знесли труп по сходах і поклали його в багажник машини.

— Котра була година?

— Десять хвилин на дванадцяту.

— Звідки вам відомо, що було саме десять хвилин на дванадцяту?

— Річ у тім, що консьєржка ще не спала і запитала в нас, що сталося. Я їй усе розповів. Двері її комірчини були відчинені, і я машинально глянув на годинника: він показував десять хвилин на дванадцяту.

— Ви їй сказали, що хочете кинути собаку в Сену?

— Так, і поїхали до моста Селестен… Це найближчий.

— Щоб доїхати туди, вам потрібно було кілька хвилин. Ви не зупинялися по дорозі?

— Коли їхали до Сени? Ні. Ми поїхали найкоротшим шляхом, і були там хвилин за п'ять — не більше. Спочатку я не наважувався спускатися машиною до води. Та переконавшись, що на березі нікого немає…

— Отже, тоді ще не було пів на дванадцяту?

— Певно, що ні… Ви зараз зрозумієте чому. Ми з Люсьєном розгойдали його і кинули в воду.

— І нікого не побачили?

— Нікого…

— Але ж поблизу стояла баржа.

— Цілком вірно… На ній навіть світилося.

— А на палубі нікого не було?

— Здається, ні…

— Отже, до моста Марі ви не доїздили?

— Чого б ми туди їхали? Ми кинули Нестора біля того місця, де стояла машина…

Ардуен весь час кивав головою. Інколи він поривався щось сказати, але тут же змушений був затуляти рота.

— Ну, а потім?

— Потім ми від'їхали… Коли ми вже були нагорі…

— Цебто на набережній Селестен?

— Еге ж… Мені чомусь стало так тяжко, неначе я допіру поховав дорогу мені людину… Дома коньяку вже не було, і я запропонував Люсьєнові зайти на хвилинку до кафе… На розі вулиці Тюрен та Фран-Буржуа поблизу площі Вогезів…

— І ви знову пили коньяк?

— Еге ж… Там на стіні годинник… Коли ми зайшли, він показував за двадцять дванадцяту, але хазяїн сказав, що він іде на п'ять хвилин вперед…

І з розпачем у голосі Гійо повторив:

— Клянусь вам, я не знав, що це заборонено… Уявіть себе на моєму місці… Це все заради дітей… Я навіть не уявляю, що б із ними було, коли б вони побачили мертвого Нестора… Вони навіть досі цього не знають… Ми їм сказали, що Нестор утік і що, можливо, його скоро знайдуть…

Мегре, сам не знаючи чому, дістав із кишені кульку і почав крутити її в руці.

— Можна сподіватися, що ви сказали правду?

— Навіщо б я брехав? Якщо треба сплатити штраф, я…

— О котрій годині ви повернулися додому?

Приятелі збентежено перезирнулися. Ардуен уже відкрив був рота, щоб відповісти, але його знову випередив Гійо:

— Пізно… Коло першої години ночі.

— Ви весь час сиділи в кафе?

Мегре добре знав той район. Там усе зачинялося о дванадцятій ночі — або й раніше.

— Ні, кафе зачинили, і ми ще хильнули по останній чарці на площі Республіки…

— І ви не були п'яні?

— Знаєте, як це буває… Вип'єш одну, щоб заспокоїтися… Потім другу…

— Ви не поверталися знову до Сени?

Гійо здивовано глянув на комісара, а потім перевів погляд на свого друга, немов запрошував його у свідки.

— Звичайно ж, ні, що б ми мали там робити?

— Дякую, панове, — мовив комісар. — Інспектор Ляпуент зараз запише ваші свідчення.

І вже вслід їм додав:

— Тільки майте на увазі, що все сказане вами буде перевірено…

— Клянусь, що я сказав правду…

— Я… я… т-теж…

Це вже скидалось на комедію.

Мегре залишився в кабінеті сам і підійшов до вікна, не випускаючи кульки з рук. За деревами блищала на сонці брунатна стрічка Сени, по якій туди й назад пропливали буксири, баржі, невеличкі пароплави. На мосту Сен-Мішель яскріли сукні жінок.

Потім він повернувся до столу і зателефонував до лікарні.

— Мені потрібна старша сестра хірургічного відділу.

Могло здатися, що її підмінили — тепер це була сама чемність. Відчувалося, що шеф мав із нею відповідну розмову.

— А я саме збиралася вам подзвонити, пане комісар… Його допіру оглянув головний лікар… Він вважає, що хворий незабаром видужає… Жодних ускладнень… Це справжнє чудо…

— Він уже опритомнів?

— Ще не зовсім, але часом здається, що він дивиться цілком свідомо.

— Обличчя в нього досі забинтоване?

— Уже ні.

— Ви гадаєте, що сьогодні він прийде до тями?

— Це може статися щохвилини… Якщо хочете, я вам подзвоню, як тільки він заговорить.

— Не треба… Я незабаром буду у вас.

— Зараз?

— Так, зараз.

Йому не терпілося скоріше познайомитися з Професором, якого він, власне кажучи, досі ще не бачив в обличчя.

В інспекторській Ляпуент вистукував на машинці свідчення страхового агента та його заїкуватого друга.

— Я йду до лікарні… Не знаю, коли повернуся…

Лікарня була за два кроки. Мегре подався туди, як до сусідів у гості — неквапливо, з люлькою в зубах, заклавши руки за спину. В голові йому блукали якісь невиразні думки.

В приймальні назустріч комісарові кинулася гладка Леа у тій самій рожевій блузці.

— Що тут робиться, пане комісар?! — заторохтіла вона. — Мало того, що мене не пускають до нього… Вони навіть не хочуть сказати, як він себе почуває… Ще й загрожують покликати поліцая!.. Ну, а вам що відомо?

— Допіру мені сказали, що йому вже значно краще…

— Можна сподіватися, що він оклигає?

— Можна сподіватися.

— Йому дуже боляче?

— Не думаю… Очевидно, йому роблять уколи.

— Учора якісь молодики в цивільному забрали його речі… Це ваші люди?

Він ствердно кивнув і посміхаючись додав:

— Не турбуйтеся, нічого не пропаде…

— Ви досі не знаєте, хто це зробив?

— А ви?

— За п'ятнадцять років, відколи я живу під мостами, ще не було такого, щоб хтось нападав на бродягу… Кому ми заважаємо? Адже немає людей смирніших за нас…

Слово, як видно, сподобалося їй, і вона повторила:

— Немає смирніших… Та ви й самі це добре знаєте, пане комісар… Між нами ніколи не буває жодних сварок… Кожен робить, що хоче, і поважає свободу іншого. Бо коли не шанувати свободу, то на біса ж тоді ночувати під мостами?

Придивившись пильніше, Мегре помітив, що очі в неї посоловіли, та й обличчя було червоніше, ніж напередодні.

— Ви сьогодні пили?

— Промочила горлянку…

— А що кажуть ваші друзі?

— Що вони мають казати? Кожен на своєму віку бачив і не таке.

Побачивши, що Мегре прямує до сходів, Леа запитала:

— Може, я вас почекаю?.. Я хочу знати, як він там.

— Я можу затриматись…

— Байдуже… Я нікуди не поспішаю…

До старої повертався добрий настрій. В її беззубій посмішці було щось дитяче.

— У вас сигарети не знайдеться?

Мегре показав на люльку.

— Тоді дайте пучку тютюну… Я хоч пожую…

В ліфті разом із ним підіймалися двоє санітарів з хворим на носилках. На четвертому поверсі він одразу побачив старшу сестру, що виходила із якоїсь палати.

— Ви самі знаєте, де він лежить… Я незабаром прийду: мене викликають до операційної…

Як і напередодні, погляди хворих звернулися до Мегре: певно, його впізнали. З капелюхом у руці комісар попрямував до ліжка доктора Келлера. Замість учорашніх бинтів на його обличчі було кілька смужок клейкого пластиря.

Келлера напередодні поголили, і він був мало схожий па свою фотографію. Обличчя землисте, змарніле, гострі вилиці, тонкі бліді губи. Мегре здригнувся, зненацька зустрівшись із поглядом хворого.

Бродяга, безперечно, дивився на нього — і дивився цілком свідомо.

Мегре. відчув, що потрібно щось сказати, та нараз йому забракло слів. Біля ліжка стояв стілець, і комісар сів.

— Вам уже краще? — нарешті зніяковіло спромігся він притишивши голос.

Він був певний, що його слова не потонули в тумані, ще Келлер почув їх і зрозумів. Але в спрямованому на нього погляді була цілковита байдужість.

— Ви мене чуєте, докторе Келлер?

Так почався цей довгий і сповнений несподіванок двобій.

5

Мегре дуже рідко говорив з дружиною про справи, які розслідував.