Замкнена кімната - Сторінка 34

Доведеться відкласти роботу й самому поїхати туди.

Мартін Бек узяв таксі і, поблукавши трохи по лікарні, знайшов потрібний коридор.

Ще через десять хвилин він опинився в кабінеті ліка-ряг, який повинен був знати все про стан здоров'я Карла Едвіна Сверда.

Це був чоловік років сорока, невисокий, волосся темне, очі непевного кольору — сіро-блакитні із зеленими і ясно-брунатними цяточками. Поки Мартін Бек шукав по кишенях сигарет, яких там не було, лікар надів окуляри в роговій оправі й заглибився в історію хвороби. Хвилин десять він читав мовчки, тоді зсунув окуляри на лоба, глянув на відвідувача й спитав:

— Ну, то що ви хотіли знати?

— Яка хвороба була в Сверда.

— Ніякої не було.

Хвилину Мартін Бек обмірковував цю трохи несподівану відповідь. Потім спитав:

— То чого він пролежав тут' майже два тижні?

— Одинадцять діб, якщо точно. Він пройшов усі обстеження. Були певні симптоми, а крім того, направлення від приватного лікаря.

— Від доктора Бергунда?

— Правильно. Пацієнт вважав, що він тяжко хворий. По-перше, тому, що мав на шиї дві гулі, а по-друге — що в животі в нього була пухлина. її можна було промацати пальцями, і, як часто буває в таких випадках, пацієнт вирішив, [358] що в нього рак. Він звернувся до приватного лікаря, а тому здалося, що це тривожні ознаки. Але приватні лікарі не мають відповідної апаратури, щоб у таких випадках поставити діагноз. Та й не завжди мають відповідну кваліфікацію. В цьому разі також поставлено хибний діагноз і послано пацієнта в онкологічну клініку. А там побачили, що він не пройшов ніяких обстежень, і перевели його до нас. Ну, й нам довелося грунтовно обстежити його, зробити багато аналізів.

— І висновок був який — що Сверд здоровий?

— Практично здоровий. Щодо ґуль на шиї, то ми його відразу заспокоїли. Бо то були звичайні, цілком £езпеч— . ні жировики. "Пухлина в животі вимагала докладнішої перевірки. Ми, між іншим, зробили загальну аортографію,ч рентген усіх органів травлення, біопсію печінки і...

— А що це таке?

— Біопсія печінки? Як просто сказати, то в бік пацієнта вводять трубочку і відділяють клаптик печінки. До речі, цей аналіз я сам робив. Потім той клаптик печінки посилають у лабораторію і там перевіряють на раков| клітини. Ну от, і в нього нічого не знайшли. Пухлина виявилась ізольованою кістою на колоні...

— Вибачте, на чому?

— На кишці. Одне слово, кіста. Нічого небезпечного, її можна було видалити хірургічним, способом, але ми вирішили, що немає потреби. Пацієнтові вона не заважала. Правда, він запевняв нас, що раніше йому часом дуже боліло, але ті болі мали явно психоматичний характер.

Лікар замовк, глянув на Мартіна Бека, як дивляться на дітей чи на безнадійно темних людей, і пояснив:

— Просто навіяні болі.

— Ви особисто спілкувалися з ним?

— Так. Кожного дня зустрічався, а коли він виписувався, в нас відбулася довга розмова.

— Як він поводився?

— Спершу на його поведінку впливала думка про тяжку хворобу. Він був переконаний, що в нього невилікований рак і що він скоро помре. Вважав, що проживе не більше як місяць.

— Власне, він не помилився,— сказав Мартін Бек.

— Справді? Потрапив під машину?

— Застрелений. А може, наклав на себе руки. Лікар скинув окуляри й задумливо протер їх полою халата.

— Друге припущення здається мені зовсім неймовірним,— сказав він. [359]

— Чому?

— Перед тим, як він виписався, я вже сказав, ми мали довгу розмову. У нього наче камінь з душі спав, коли він переконався, що здоровий. До того часу він ходив дуже пригнічений, а тоді зовсім змінився, повеселішав. Ми ще до кінця аналізів з'ясували, що біль його минає від легких ліків. Від таблеток, які, між нами кажучи, зовсім не заспокоюють болю.

— Отаке, вам здається, що він не зміг накласти на себе руки?

— Він не такої вдачі.

— А якої?

— Я не психіатр, проте мені він здався людиною суворою і замкнутою. Персонал скаржився на нього — мовляв, він усім невдоволений, завжди бурчить. Але ці риси виявилися в нього уже в останні дні, коли він переконався, що житиме далі.

Мартін Бек трохи подумав, тоді спитав:

— Ви не знаєте, до нього сюди хтось приходив?

— Ні, не знаю. Мені він, між іншим, сказав, що не має ніяких друзів.

Мартін Бек підвівся.

— Дякую вам. Здається, все. До побачення. Він був уже біля дверей, коли лікар мовив:

— До речі, щодо друзів і відвідувачів, то...

— Що?

— Бачите, якийсь родич Сверда, небіж, дзвонив одного разу, коли я чергував, і питав про дядькове здоров'я.

— І що ви йому сказали?

— Ми тоді вже закінчили обстеження. І я міг його втішити радісною звісткою, що Сверд здоровий і, видно з усього,-проживе ще багато років.

— Ну і як той небіж сприйняв ваші слова?

— Він наче здивувався. Певне, Сверд навіть його переконав, що він тяжко хворий і навряд чи вийде з лікарні.

— Той небіж якось назвався?

— Мабуть, але я не запам'ятав прізвища.

— Мені ось що спало на думку,— сказав Мартін Бек.— Здається, є такий порядок, що пацієнт повинен назвати прізвище й адресу когось із рідних чи знайомих на випадок...

Він не доказав.

— Так, це правда,— лікар надів окуляри.— Зараз подивимось... Тут повинно бути записано. Авжеж, є.

— Хто? [360]

— Рея Нільсен.

Мартін Бек у глибокій задумі йшов парком Тантулунден. Його ніхто не пограбував і не торохнув по голові, він тільки побачив багато п'яниць, які валялися попід кущами, видно, чекаючи, що ними хтось заопікується.

Йому було про що думати.

Карл Едвін Сверд не мав ні сестер, ні братів.

Звідки ж тоді взявся небіж?

Тепер у Мартіна Бека була причина навідатись на Тулегатан, і ввечері він поїхав туди. Та вже доїхавши до станції метро "Центральна", де треба було робити пересадку, передумав, вернувся на дві зупинки назад, зліз на станції "Слюссен" j пішо.в уздовж набережної Шепсбрун. Може, є якісь цікаві кораблі.

Але їх не було.

Раптом йому захотілося їсти. Крамниці були вже зачинені, і він зайшов до ресторану. Там він замовив шинку з гарніром і почав їсти. Його зацікавлено розглядали туристи, які весь час мучили офіціанток безглуздими запитаннями, хто з присутніх уславлений і чим. Рік тому про Мартіна Бека чимало писали, проте людям властиво швидко забувати, і його слава вже приблякла.

Оплачуючи рахунок, він зразу відчув, що давно не був у ресторані. За час його хвороби, коли він змушений був утримуватись від їжі, і так казкові ціни підскочили ще вище.

Вдома його опанував гнітючий настрій, і він довго тинявся по квартирі, поки нарешті взяв книжку й ліг. Книжка виявилася не такою нудною, щоб приспати його, але й не.такою цікавою,# щоб прогнати сон. Десь о третій годині Мартін Бек устав і ковтнув дві насонні таблетки, хоч звичайно не вживав їх. Ліки відразу звалили його, і навіть коли вже він прокинувся, то був немов п'яний. Але все-таки він проспав довше, ніж завжди, і не бачив ніяких снів.

На роботі він почав свій день з того, що ще раз уважно перечитав усі свої нотатки. Цього йому вистачило до другого сніданку — чашки чаю і двох сухарів.

Потім він пішов у туалет і вимив руки. А коли повернувся, задзвонив телефон.

— Комісар Бек? — спитав чоловічий голос.

— Так.

— Вам дзвонять із Торговельного банку.— Чоловік пояснив, з якої філії, і далі сказав:-Ми отримали запит про клієнта на прізвище Карл Едвін Сверд.

— Так, так слухаю. [361]

— Він має в нас рахунок.

— На рахунку є якісь гроші?

— Є, і пристойна сума.

— Скільки?

— Близько шістдесяти тисяч. А взагалі...

Чоловік замовк.

— Що ви хотіли сказати? — спитав Мартін Бек.

— А взагалі я б сказав, що рахунок досить дивний.

— Папери у вас під рукою?

— Звичайно.

— Мені можна зараз приїхати і глянути на них?

— Певне що можна. Спитайте головного бухгалтера Бенгтсона.

Мартін Бек радий був трохи пройтися. Філія банку містилась на розі Оденгатан і Свеявеген, і, хоч рух у місті був великий, він дістався туди менше як за півгодини.

Головний бухгалтер банку мав слушність: рахунок справді виявився незвичайним.

Мартінові Беку дали окремий столик за прилавком. Переглядаючи папери, він подумав, що в цьому разі можна бути вдячним державі за порядки, які дозволяють поліції та іншим урядовцям безцеремонно длубатися в особистих справах громадян.

— Дивне вже те, що клієнт вибрав чековий рахунок,— сказав бухгалтер.— Було б природніше спинитись на такій формі вкладу, яка дає вищий відсоток.

Слушне зауваження, але Мартіна Бека більше зацікавила регулярність внесків. Щомісяця на рахунок надходило сімсот п'ятдесят крон, і завжди між п'ятнадцятим і двадцятим.

— Наскільки я розумію,— мовив Мартін Бек,— гроші вносили не безпосередньо у вас.

— Так, жодного внеску не зроблено в нас. Ось бачите, кожен оформлений в іншій філії, часто навіть не нашого банку. Технічно це не мало ніякого значення, однаково гроші йшли до нас, на Свердів рахунок. Та постійна зміна кас, мабуть, не випадкова.

— Ви хочете сказати, що Сверд вносив гроші сам, але не хотів, щоб хтось знав про це?

— Мабуть... Таке припущення найперше спадає на думку. Коли переказуєш гроші на свій рахунок, прізвища того, хто кладе їх, не конче називати.

— Але ж бланк переказу однаково треба заповнювати самому?

— Не обов'язково. Дуже часто клієнт просто дає грв-ші касирові і просить переказати їх на свій рахунок. Адже [362] не всі вміють заповнювати бланки, тоді касир сам пише прізвище, номер рахунку й номер банківське! контори. Це передбачено правилами обслуговування.

— А тоді що?

— Клієнт отримує копію бланка як квитанцію. Коли хтось переказує гроші на свій рахунок, банк потім не шле йому повідомлення. Ми взагалі шлемо їх тільки на вимогу клієнта.

— А де зберігаються самі бланки?

— У нашому центральному архіві.

Мартін Бек провів пальцем по стовпчику цифр.

— Що, Сверд жодного разу не брав грошей з рахунку? — спитав він.

— Не брав, і, на мою думку, це найдивніше. Жодного чека не виписав. А коли я .почав перевіряти, то з'ясувалося, що він навіть не брав чекової книжки. Принаймні кілька останніх років.

Мартін Бек потер перенісся. На квартирі у Сверда не знайдено ні чекової книжки, ні копій бланків, ні повідомлень.

— Хтось із ваших службовців знає, Сверда в обличчя?

— Ні, жоден з них не бачив.

— Коли відкрито рахунок?

— Мабуть, десь у квітні тисяча дев'ятсот шістдесят шостого року.

— І відтоді щомісяця надходило по сімсот п'ятдесят крон?

— Так.