Замкнена кімната - Сторінка 35

Правда, останній внесок датований шістнадцятим березня цього року.— Бухгалтер глянув на свій календарик.— Це був четвер. А в квітні вже грошей не надійшло.

— Дуже легко пояснити чому,— сказав Мартін Бек.— На той час Сверд помер.

— Он як. Нас ніхто не повідомив про це. В таких випадках, до нас звертаються претенденти на спадок.

— Виходить, претендентів не було. Бухгалтер вражено глянув на нього.

— А тепер будуть,— додав Мартін Бек.— До побачення. .

Краще не затримуватись тут, ану ж хтось надумає пограбувати цей банк. Якщо,напад станеться при ньому, тоді від спецгрупи не відкрутишся.

Перекинуть. Відрядять.

Справа постала в новому світлі. По сімсот п'ятдесят крон протягом шести років! Так би мовити, постійний прибуток. А що Сверд ніколи не брав грошей, на таємничому [363] рахунку наросла чимала сума. П'ятдесят чотири тисячі крон плюс відсотки.

Для Мартіна Бека це були великі гроші. А для Сверда, певне, ще більші — цілий маєток.

Отже, Рея була не дуже далеко від правди, коли казала про гроші в матраці. Різниця тільки в тому, що Сверд виявився розважніший, та й сучасніший також.

Ця нова ситуація вимагала додаткових досліджень.

Далі треба було порозмовляти з податковими органами і переглянути бланки перерахувань, якщо вони справді є в архіві.

Управління податків не мало ніяких відомостей про Сверда. Його зарахували до вбогих і обмежувалися ви-шуканішою формою визиску, яка втілюється в націнці на продукти і найбільше б'є по кишені тих, у кого вона й так майже порожня.

Мартінові Беку здалося, що він чує в трубці, як податковий інспектор облизується на думку про п'ятдесят чотири тисячі крон, що залишились без власника. Він уже знайде спосіб конфіскувати їх, навіть коли виявиться, що вони набуті, як колись казали, чесним шляхом, наприклад працею.

Так, але навряд чи Сверд— заробив ці гроші чесною працею, а заощадити, таку суму з пенсії, яку він отримував, також неможливо.

А про що свідчать бланки перерахувань?

У центральному відділенні Торговельного банку швидко знайшли останні двадцять чотири бланки — всіх, коли він добре порахував, було сімдесят два,— і того ж таки дня після обіду він уже тримав їх у руках. Бланки були оформлені в різних філіях, і кожен заповнений іншою рукою. Напевне, рукою працівника банку. Звичайно, за якийсь час можна було б знайти тих людей і розпитати, чи вони пам'ятають клієнта. Величезна праця, яка, мабуть, нічого не дасть.

Хто може згадати людину, що багато місяців тому вносила сімсот п'ятдесят крон на свій —чековий рахунок?

Відповідь: ніхто.

За якісь півгодини Мартін Бек сидів уже вдома й пив чай із ювілейної чашки. Він дивився на неї й думав, що якби таємничий вкладник був схожий на фельдмаршала Гейга, його, звичайно, запам'ятав би кожен.

Але хто схожий на Гейга? Ніхто, навіть у "всіх без винятку фільмах чи театральних виставах найшанолюбні-ших режисерів.

Увечері йому знов наліг камінь на душу. Він знов не [364] знаходив собі місця, але вже трохи й тому, що не міг викинути з думки службові справи Сверда.

Ту безглузду замкнену кімнату.

Таємничого вкладника.

Хто він? Невже все-таки Сверд?

Ні.

Важко повірити, що Сверд завдавав би собі стільки мороки.

А головне, важко собі уявити, щоб звичайний робітник складу додумався відкрити в банку чековий рахунок.

Ні, гроші перераховував хтось інший. Мабуть, чоловік, бо навряд, щоб до банку приходила жінка, називала себе Карлом Едвіном Свердом і переказувала по сімсот п'ятдесят крон на свій рахунок.

І взагалі, з якої речі хтось переказував Свердові гроші?

На це запитання поки що не було відповіді.

І з'явилась ще одна незрозуміла постать.

Загадковий небіж.

Але найважливіша загадка — людина, що якимось способом у квітні або на початку травня примудрилась застрілити Сверда, хоч той сидів, немов у фортеці, у своїй замкненій зсередини кімнаті.

А може, всі ці троє невідомих — насправді одна особа? Вкладник, небіж, убивця?

Так, над цим питанням доведеться добре помізкувати.

Мартін Бек відставив чашку і глянув на годинник. Час пролетів швидко. Вже пів на десяту. І вже пізно кудись іти.

Та й куди можна піти?

Мартін Бек наставив платівку Баха і ввімкнув програвач.

Потім ліг у ліжко.

Він думав далі. Коли поминути всі прогалини й знаки запитання, можна скласти версію з того, що вже було відоме. Небіж, вкладник і вбивця — та сама особа. Сверд був дрібним шантажистом і протягом шести років змушував ту особу платити йому по сімсот п'ятдесят крон на місяць. Але через свою хворобливу скупість не витрачав тих грошей, а його жертва платила рік у рік, поки їй не урвався терпець.

Мартінові Беку не важко було уявити собі Сверда в ролі шантажиста. Але шантажист повинен мати козирі проти того, в кого він вимагав гроші. [365]

У квартирі Сверда нічого такого не знайдено.

Звичайно, для своїх таємниць він міг мати абонементську скриньку в банку. Якщо мав, то поліція скоро знатиме про це.

У кожному разі шантажист повинен був мати якісь відомості.

А де міг здобути такі відомості робітник складу?

Там, де він працював.

Або там, де мешкав.

Крім цих двох місць, Сверд, здається, більше ніде не . бував.

Тільки вдома й на роботі.

Проте в червні тисяча дев'ятсот шістдесят шостого ро-ру Сверд кинув роботу, а за два місяці до цього на його чековий рахунок надійшов перший внесок.

Отже, те, чим він міг, шантажувати, сталося більше як шість років тому. А що.Сверд робив після цього?

Платівка все ще крутилася, коли Мартін Бек прокинувсь. Якщо йому й снився сон, то він його не запам'ятав.

Була середа, і він чітко собі уявив, із чого має початися його робочий день.

Із прогулянки.

Ні, не до метро. В кабінет на Вестберзі йому не хотілося, і він вважав, що має вагому причину не йти туди сьогодні.

Замість цього він надумав прогулятися по набережних — спершу по Шепсбрун, потім перейти міст і звернути на схід уздовж Стадсгорден.

Він завжди дуже любив цю частину Стокгольма. А надто як був малий,, коли біля пристаней стояли зі своїми вантажами кораблі з далеких країв. Тепер рідко побачиш справжній океанський корабель, їхній час минув, натомість з'явилися пороми для охочих випити з Аланд-ських островів. Кепська заміна. І вимирає стара гвардія докерів та моряків, що були свого часу найважливішою часткою порту.

Сам Мартін Бек сьогодні почувався краще. Хоч би тому, що йому подобалася прогулянка. Він ішов швидко, цілеспрямовано і думав про своє.

Вперті чутки про підвищення непокоїли його дужче, ніж досі. До тієї прикрої необачності, якої він допустився п'ятнадцять місяців тому, Мартін Бек найбільше боявся посади, яка б прикувала його до письмового столу. Він завжди волів працювати поза кабінетом або принаймні мати змогу приходити й виходити, коли схочеш.

Думка про великий кабінет — довгий стіл, дві картини [366] на стінах, обидві оригінали, обертове крісло, м'які фотелі для відвідувачів, фабричний килим, особистий секретар — ця думка тепер лякала його куди .більше, ніж тиждень тому. Не тому, що він повірив у ті чутки, а тому, що перестав бути байдужим до наслідків. Може, все-таки не однаково, як складеться його подальше життя.

Півгодини швидкої ходи, і він уже на місці.

Склад був старий, певне, його мали розвалити, він не годився для контейнерних вантажів і взагалі не відповідав сучасним вимогам.

Робота в ньому не кипіла. Будка для завідувача складу була порожня, шибки, крізь які він колись наглядав за своїми підлеглими,. запорошені, одна навіть розбита, Календар на стіні — дворічної давності.

Поряд із невеликою купою штучних вантажів стояв електронавантажувач, а за ним Мартін Бек помітив двох чоловіків — один був у жовтогарячому комбінезоні, а другий — у сірому халаті.

Вони сиділи на пластмасових каністрах, а між ними стояв перевернений ящик. Один із_ робітників був зовсім молодий, а другий на вигляд .мав років сімдесят, хоч навряд чи справді був такий старий. Молодий читав учорашню газету й курив цигарку, а його товариш просто сидів.

Робітники байдуже глянули на— Мартіна Бека, проте молодий усе-таки виплюнув з рота цигарку й погасив її підбором.

— Курити на складі,— похитав головою старий.— Знаєш, що тобі за це було б...

— ...колись,— байдуже докінчив за нього молодий.— Але ті часи давно вже минули, чи ти й досі не втямиш цього, старе одоробло?

Він обернувся до Мартіна Бека й сказав неприязно:

— А вам чого тут треба? Стороннім вхід заборонений. Он написано на дверях. Чи ви не вмієте читати?

Мартін Бек витяг посвідчення й показав його.

— Лягавий,— скривився молодий.

Старий нічого не сказав, але опустив очі й відхаркався, ніби хотів плюнути.

— Ви тут давно працюєте?

— Сім днів,— відповів молодий.— А завтра кінчаю. Краще знов повернусь на товарну станцію. А вам яке діло?

Мартін Бек промовчав, і хлопець повів далі:

— Тут скоро все стане. А от дід пам'ятає ту пору, коли в цій проклятій халабуді гнуло спину' двадцять п'ять чоловік і їх підганяли два наглядачі. Він мені [367] про це двісті разів розповідав за цей тиждень, правда, діду?

— То він, мабуть, пам'ятає вантажника на прізвище Сверд. Карл Едвін Сверд.

Старий підвів на Мартіна Бека тьмяні очі.

— А що сталося? Я нічого не знаю.

Все зрозуміло. Із контори вже повідомили, що поліція шукає когось, хто пам'ятає Сверда.

— Сверд помер і похований.

— Он як, помер... Тоді я його пам'ятаю.

— Не варнякай, діду,— сказав молодий.— Коли Юган-сон питав тебе недавно, ти нічого не пам'ятав. Ти зовсім здурів.

Видно, він вирішив, що Мартіна Бека можна не боятися, бо спокійно закурив нову цигарку й повів далі:

— Старий геть здитинів. Другого тижня його звільняють, а з нового р,оку він буде вже отримувати пенсію, коли доживе до того часу.

— З моїм глуздом усе гаразд,— ображено сказав старий.— Кого-кого, а Калле Сверда я добре пам'ятаю. Але мені не сказали, що він помер.

Мартін Бек слухав мовчки.

— З того світу ніякий біс тебе не дістане,— по-філософському докінчив старий.

Хлопець підвівся, взяв каністру й пішов до виходу.

— Хоч би та бісова машина вже приїхала,— буркнув він.— Щоб швидше вшитися з цієї дідорні.

Він примостився з каністрою на осонні.

— Що за людина був Калле Сверд? — спитав Мартін Бек.

Старий похитав головою, знов відхаркався і цього разу плюнув, мало не влучивши в черевик Мартіна Бека.

— Що за людина? Це все, що ви хочете знати?

— Так:

— А він справді помер?

— Помер.

— Тоді я скажу вам, що Калле Сверд був найгірше стерйо в цій плюгавій державі, принаймні я гіршого ні бачив.

— В якому розумінні?

Старий засміявся деренчливим сміхом.

— В усіх, які є.