Замок - Сторінка 28

Але це триватиме недовго, я обіцяю!

Після цих слів він зачинив двері.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Щойно всі вийшли з кімнати, К. сказав помічникам:

– Геть звідси!

Спантеличені цим несподіваним наказом, вони послухалися, але коли К. зачинив за ними двері, відразу ж спробували повернутися, скиглили під дверима й стукали.

– Ви звільнені! – крикнув К. – Я більше ніколи не візьму вас на службу.

Але помічники не збиралися так просто з цим змиритися і гримали у двері руками та ногами.

– Упусти нас, володарю! – кричали вони, ніби К. був сушею, а їм загрожувало загинути від повені. Але К. не відчував співчуття, він нетерпляче чекав, поки жахливий галас змусить учителя втрутитися. Так воно й трапилося.

– Упустіть своїх клятих помічників! – прокричав учитель.

– Я їх звільнив! – прокричав К. у відповідь.

Так він мимоволі продемонстрував учителеві, як виглядає, коли хтось має достатньо твердості не лише оголосити про звільнення, але й наполягти на своєму. Учитель спробував заспокоїти помічників, сказав, що їм треба просто зачекати, рано чи пізно К. змушений буде впустити їх назад. Після цього вчитель пішов. І можливо, далі було б тихо, якби К. не почав вигукувати помічникам через двері, що вони звільнені остаточно і немає ні найменшої надії на те, що вони зможуть коли-небудь повернутися. Помічники знову почали галасувати. Учитель повернувся, але більше не говорив з ними, а просто вигнав різками на вулицю.

Помічники стояли під вікнами гімнастичного класу, тарабанили в шиби й кричали, хоча окремі слова неможливо було розібрати. Але й там вони пробули недовго, бо в глибокому снігу важко було скакати, а цього вимагав їхній схвильований стан. Тому побігли до загорожі в садку, вилізли на кам'яний фундамент, звідки могли краще бачити кімнату, хоча й здалеку. Там вони бігали туди-сюди, тримаючись за загорожу, зупинялися й благально простягали до К. складені руки. Так продовжувалося досить довго, вони не зважали на марність своїх зусиль, були немов сліпі, здається, не припинили своїх спроб навіть після того, як К. закрив штори, щоб не бачити їх більше.

У кімнаті, де тепер запанувала напівтемрява, К. підійшов до брусів і подивився на Фріду. Вона піднялася, поправила зачіску, витерла сльози і мовчки заходилася варити каву. Хоча вона про все знала, К. поставив її довідома про звільнення помічників. Фріда кивнула. К. сидів за партою і спостерігав за її втомленими рухами. її непомітне тіло завжди прикрашала свіжість і рішучість, а тепер ця краса зникла. Кілька днів життя з К. вистачило, щоб цього досягнути. Робота в кнайпі не була легкою, але, мабуть, більше підходила Фріді. Чи причиною цієї зміни був розрив із Кламмом? Близькість до Кламма робила її неймовірно спокусливою для К., він вирвав її собі, підкоряючись цій спокусі, а тепер вона зів'яла в його обіймах.

– Фрідо, – сказав К., і вона відставила вбік млинок для кави і сіла поряд за парту.

– Ти ображаєшся на мене? – запитала вона.

– Ні, – сказав К. – Мені здається, що ти не можеш інакше. Ти була задоволена життям у "Панському дворі". Мені треба було залишити тебе там.

– Так, – сказала Фріда. – Тобі треба було залишити мене там. Я не варта того, щоб жити з тобою. Звільнившись від мене, ти, напевно, зможеш досягнути всього, чого захочеш. Через мене ти мусиш коритися тиранові-вчителю, погоджуватися на цю ганебну посаду, принижуватися і проситися на прийом у Кламма. Усе це для мене, але я тобі за це нічим не віддячую.

– Ні, – сказав К. і обняв її, щоб утішити. – Усе це дрібниці, які не принижують мене, та й зустрітися з Кламмом я хочу не лише через тебе. А скільки ти зробила для мене! Поки я не знав тебе, я блукав тут, мов сліпий. Ніхто не звертав на мене уваги, ті, до кого я звертався, намагалися якомога швидше від мене відкараскатися. А від людей, які пропонували мені притулок, я сам тікав, як від сімейства Варнави.

– Ти тікав від них? Це правда, коханий? – жваво вигукнула Фріда, а коли К. після паузи невпевнено промимрив "Так", знову поринула у втому. Але і в К. не було більше аргументів на користь того, що стосунки з Фрідою змінили його життя на краще. Він забрав руку з її плеча і трохи посидів мовчки поряд із нею, аж поки Фріда не заговорила; здавалося, його рука давала їй тепло, без якого тепер не обійтися.

– Я не витримаю тутешнього життя. Якщо ти хочеш бути зі мною, нам доведеться кудись виїхати, на південь Франції, до Іспанії.

– Я не можу виїхати, – сказав К. – Я прибув сюди, щоб тут залишитися. Я залишуся тут.

І продовжив, не помічаючи суперечливості власних слів:

– Що могло б мене примусити приїхати в цю нудну місцевість, окрім бажання залишитися тут? Але й ти хочеш тут залишитися, це ж твоя батьківщина, тобі не вистачає тільки Кламма, і це викликає в тебе відчай.

– Мені бракує Кламма? Та тут усе переповнено Кламмом, його забагато всюди, я хочу втекти звідси, щоб утекти від Кламма. Не Кламма мені бракує, а тебе, з тобою я хочу поїхати звідси, бо тут не можу насититися тобою, тут усі нам заважають. Краще б із мене злетіла красива маска, і моє тіло стало потворним, щоб я могла спокійно жити біля тебе.

К. зрозумів із цього тільки одне.

– Ти ще досі підтримуєш стосунки з Кламмом? – запитав він. – Він кличе тебе?

– Я не знаю нічого про Кламма, я говорю зараз про інших, наприклад про помічників.

– А, помічники! – здивовано сказав К. – Вони тебе переслідують?

– Ти не помітив? – запитала Фріда.

– Ні, – сказав К. і марно намагався пригадати якісь подробиці. – Це правда, що ці хлопці нав'язливі та хтиві, але я не зауважив, щоб вони насмілювалися чіплятися до тебе.

– Ні? – здивувалася Фріда. – Ти не помітив, що їх неможливо було вигнати з нашої кімнати в заїзді "Біля мосту", не помітив, як вони заздрили нашим стосункам, як один із них ліг на моє місце на сіннику і як вони свідчили вчителеві проти тебе, щоб позбутися тебе і залишитися зі мною? Усього цього ти не помітив?

К. мовчки подивився на Фріду й не відповів. її скарги на помічників були справедливими, але все це можна було потрактувати й набагато невинніше, враховуючи, як смішно, по-дитинному, легковажно й невиважено вони себе поводили. А хіба не суперечило цьому звинуваченню їхнє постійне намагання супроводжувати К. всюди замість того, щоб залишатися з Фрідою? К. сказав про свої думки Фріді.

– Облуда, – сказала Фріда. – Ти не збагнув? Тоді чому ти їх вигнав, якщо не через це?

Вона підійшла до вікна, відсунула штору, визирнула й покликала до себе К. Помічники й далі були на вулиці, біля загорожі саду, і хоча вони виглядали вже дуже втомленими, все одно продовжували час від часу благально піднімати руки догори, збираючи всі сили і дивлячись на шкільні вікна. Один із них навіть зачепився плащем за гострий виступ загорожі, щоб не напружувати постійно руки, тримаючись.

– Бідні вони, бідні! – сказала Фріда.

– Чому я вигнав їх геть? – вигукнув К. – Насамперед через тебе.

– Через мене? – запитала Фріда, не відриваючи погляду від видовища за вікном.

– Через твоє надто поблажливе ставлення до них, – сказав К. – Ти пробачала їм усі витівки, сміялася над ними, гладила їх по голові, постійно їх жаліла. І зараз ти також кажеш: "Бідні вони, бідні!" Та й останній випадок, коли тобі не шкода було пожертвувати мною тільки для того, щоб урятувати їх від різок.

– Саме про це я й говорю. Це робить мене такою нещасною, стоїть між нами. Я не уявляю собі більшого щастя, ніж бути з тобою завжди і всюди, вічно бути з тобою. Я мрію тільки про те, щоб на землі знайшовся спокійний куточок для нашого кохання, але його не існує, ні в Селі, ні десь в іншому місці, тому я уявляю собі могилу, глибоку й тісну, в якій ми міцно обіймаємо одне одного, стискаємо до болю, я ховаю своє обличчя в тебе на грудях, ти своє – у мене, і ніхто нас більше не побачить. А тут – ти тільки поглянь на помічників! Вони не до тебе складають так благально руки, а до мене.

– Але не я, – сказав К, – визираю до них із вікна, а ти.

– Так, звичайно, я, – майже люто промовила Фріда. – Саме про це я й говорю. Якби не це, то чому б мене мало обходити, що вони за мною бігають, навіть якщо їх підіслав сам Кламм?

– Підіслані Кламмом? – повторив К., це припущення здивувало його, хоча й виглядало переконливо.

– Звичайно, підіслані Кламмом, – відповіла Фріда. – Навіть якщо це справді так, вони все одно ще пустотливі діти, і їх потрібно вчити різками. Які вони гидкі й чорнопикі! Як жахливо виглядає їхня дитинна і блазенська поведінка, тоді як обличчя в них дорослі, вони навіть можуть здатися студентами! Ти думаєш, я не бачу цього всього? Я соромлюся їх. Але в цьому й полягає проблема: вони мене не відштовхують, я соромлюся їх. Мені хочеться постійно дивитися на них. Коли треба ображатися на них, я сміюся. А коли їх варто відшмагати, я гладжу їх по головах. І коли я лежу поряд із тобою вночі, не можу спати й дивлюся через тебе в їхній куток, як один загорнувся в ковдру й спить, а інший стоїть на колінах перед пічкою й розпалює вогонь, я нахиляюся, ризикуючи розбудити тебе. 1 злякалась я зовсім не кішки, я знаю котів, а поки працювала в шинку, звикла спати на ходу, коли мене постійно смикають, не кішка мене злякала, я сама себе злякала. І для цього не потрібно кішки, найменший звук примушує мене здригатися. У якийсь момент я просто злякалася, що ти прокинешся і все закінчиться, тоді я підскочила, запалила свічку, щоб ти швидше прокинувся і захистив мене.

– Я нічого не знав про все це, – сказав К. – Тільки підозрював щось і тому вигнав їх, але нарешті їх більше немає, і, можливо, тепер усе буде добре.

– Так, нарешті їх більше немає, – повторила Фріда, але її обличчя виражало муку, а не радість. – Тільки ми не знаємо, хто вони такі. Я жартома придумала собі, що їх підіслав Кламм, але, можливо, вони справді звідти. їхні тупуваті, але з блиском очі нагадують мені очі Кламма, саме так, це погляд Кламма, який дивиться часом на мене з їхніх очей. А недобре це тому, що я соромлюся їх, як я вже сказала. І це ще не найгірше. Я знаю, що таку поведінку інших людей я вважала б дурнуватою, і вона відштовхувала б мене, але з ними все інакше. На їхні дурощі я дивлюся з повагою й захопленням. Але якщо їх підіслав Кламм, то хто зможе нас від них звільнити; і чи це було б добре для нас, позбутися їх? У такому випадку хіба не було б краще, якби ти швиденько покликав їх назад і був би щасливий, що вони погодилися повернутися?

– Ти хочеш, щоб я пустив їх назад? – запитав К.

– Ні, ні, – відповіла Фріда.