Замок - Сторінка 48

Справа тільки розглядається, і я ще не втручався в її хід, але неодмінно це зроблю. І якщо все вирішиться не на твою користь, це означатиме, що ти недостатньо працював, аби твій пан був задоволений твоєю службою, і тоді, можливо, я поспішив зламати різку. Звичайно, Фріду ти відбив, і це окрилило тебе, але при всій моїй повазі до тебе, навіть якщо ти мене більше й не поважаєш, достатньо буде кількох моїх слів до Фріди, щоб розвіяти всю ту брехню, за допомогою якої ти її переконав. А тільки брехня могла примусити Фріду відвернутися від мене.

– Ці погрози мене не лякають, – сказав Єремія. – Ти ж зовсім не хочеш мати мене своїм помічником, боїшся мене як помічника, ти взагалі боїшся помічників, бо тільки зі страху вдарив бідного Артура.

– Мабуть, – сказав К. – Але хіба від цього йому менше боліло? Можливо, в такий спосіб я тобі ще не раз покажу свій страх. І оскільки я бачу, що тобі робота помічника не подобається, то для мене, попри весь страх, найбільшим задоволенням буде змушувати тебе до цього. І тому цього разу я поставлю собі за мету, щоб мені призначили лише тебе самого, без Артура, тоді я зможу приділити тобі більше уваги.

– Ти думаєш, – сказав Єремія, – що я хоча б трохи боюся цього всього?

– Саме так я й думаю, – відповів К. – Трохи ти боїшся в кожному разі, а якщо ти розумний, то боїшся сильно. Бо чого ж ти тоді досі не пішов до Фріди? Скажи, ти кохаєш її?

– Кохаю? – сказав Єремія. – Вона хороша розумна дівчина, колишня коханка Кламма, отже, в будь-якому випадку вигідна партія. І якщо вона мене попросила звільнити її від тебе, чому б мені не зробити цього, тим більше, що тобі це не принесе ніякої шкоди, бо ти вже втішився із клятими сестрами Варнави.

– Тепер я бачу твій страх, – сказав К. – Панічний страх, ти намагаєшся обдурити мене. Фріда просила тільки про одне: звільнити її від здичавілих і по-тваринному хтивих помічників. Я, на жаль, не мав часу належно виконати її прохання, і ось наслідки моєї легковажності.

– Пане землемір, пане землемір! – закричав хтось із вулиці.

Це був Варнава. Він прибіг задиханий, але не забув уклонитися К.

– Мені вдалося, – сказав він.

– Що вдалося? – запитав К. – Ти передав моє прохання Кламмові?

– Це було неможливо, – відповів Варнава. – Я дуже старався, але це було неможливо, я пропхався наперед і простояв цілий день перед самим пультом, хоча мене й не викликали, я стояв так близько, що одного разу мене навіть відсунув убік писар, якому я заступав світло. Я навіть звертав на себе увагу задертою вгору рукою, коли Кламм піднімав очі, що загалом заборонено, найдовше пробув у канцелярії, залишився там наодинці зі слугами, мав щастя ще раз побачити Кламма, який повернувся, але не через мене, він просто хотів щось уточнити у своїй книзі і незабаром знову пішов геть, врешті служка майже вимів мене мітлою, бо я не рухався з місця. Я розповідаю це все, щоб ти знову не казав, ніби незадоволений моєю службою.

– Чим же мені допоможуть всі твої старання, Варна-во, – запитав К., – якщо всі вони були марні?

– Але вони не були марні, – заперечив Варнава. – Коли я виходив зі своєї канцелярії, – я називаю її своєю, – то побачив, як із глибших коридорів повільно бреде якийсь пан. На цю мить усюди було вже порожньо, такої пізньої години всі розійшлися. Я вирішив почекати на нього, бо це була хороша нагода ще трохи затриматися. Я б залюбки взагалі не виходив звідти, щоб не передавати тобі погані новини. Та й завжди варто зачекати на когось із урядників. Це був Ерланґер. Ти не знаєш його? Він один із найголовніших секретарів Кламма. Невисокий кволий чоловік, злегка накульгує. Він одразу ж мене впізнав, бо має неймовірну пам'ять і добре знає людей, це всім відомо. Йому достатньо насупити брови, і він миттєво впізнає кожного, навіть тих, кого ніколи не бачив, про кого тільки чув або читав. Наприклад, мене він навряд чи коли-небудь бачив. Але хоча він одразу впізнає, питає так, ніби не зовсім певен:

– Ти часом не Варнава? – сказав він мені.

А потім запитав:

– Ти повинен знати землеміра, хіба не так? – і продовжив. – Це дуже добре, я зараз їду до "Панського двору". Нехай землемір зайде до мене. Я живу в п'ятнадцятій кімнаті. Але він мусить прийти вже, бо я маю лише кілька зустрічей і о п'ятій вранці їду назад. Скажи йому, що для мене дуже важливо з ним поговорити.

І тут Єремія раптом кинувся бігти. Варнава, який досі майже не помічав його у своєму збудженні, запитав:

– Що хоче Єремія?

– Випередити мене в Ерланґера, – сказав К., наздогнав Єремію, вхопив його за рукав і промовив: – Тебе так раптово охопило бажання побачитися з Фрідою? Мене також, тому ходімо разом.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Перед заїздом у темряві стояла групка чоловіків, двоє чи троє з них мали в руках кишенькові ліхтарі, тому можна було роздивитися деякі обличчя. К. впізнав тільки одного – візника Герштекера. Той привітався з ним питанням:

– Ти все ще в Селі?

– Так, – відповів К. – Я прибув надовго.

– Мене це не обходить, – сказав Ґерштекер, голосно закашлявся й повернувся до інших.

Виявилося, що всі чекають на Ерланґера. Той уже прибув, але перед тим, як почати прийом, розмовляв із Момусом. Прохачі обговорювали те, що всередині чекати заборонено, тому доводиться мерзнути тут, на вулиці, в снігу. І хоча не було аж надто холодно, але примушувати людей годинами стояти серед ночі на вулиці жорстоко. Ясна річ, Ерланґер у цьому не винен, навпаки, він дуже приязний і, напевно, взагалі нічого про це не знає, а якби довідався, то, безумовно, був би обурений. Винна у всьому господиня, прагнення якої підтримувати в заїзді ідеальний порядок уже стало майже хворобливим, вона не хоче, щоб у будинку одночасно перебували багато прохачів.

– Якщо вже так необхідно, щоб вони прийшли, – говорила вона, – тоді, на Бога, нехай заходять, але тільки один за одним.

І вона домоглася, щоб прохачі, які спочатку чекали просто в коридорі, перемістилися на сходи, далі – до шинку, пізніше – до передпокою, і врешті опинилися на вулиці. Але й цього їй виявилося замало. Вона не могла стерпіти відчуття, що у власному домі почувається "як в облозі", так вона це називала. Вона не могла збагнути, навіщо взагалі потрібно приймати прохачів. "Щоб розводити бруд на сходах", – сказав їй одного разу хтось із урядників, напевно, розізлившись через таке питання, але для неї це все прояснило, і відтоді вона часто повторювала цей вислів. Вона хотіла, і тут її прагнення вже збігалися з побажаннями прохачів, щоб навпроти заїзду поставили спеціальну прибудову, де можна було б чекати на прийом. її б найбільше влаштовувало, якби прийоми і допити відбувалися поза її заїздом, але службовці були проти, а якщо службовці з чимось не погоджувалися, шинкарка, ясна річ, не мала шансів досягнути свого, хоча у всіх дрібніших питаннях вона встановила справжню маленьку диктатуру, по-жіночому ніжну й наполегливу. Що ж стосується допитів, то їхній господині й надалі доведеться терпіти в "Панському дворі", бо урядники із Замку не мають бажання залагоджувати свої службові справи поза межами заїзду. Вони завжди поспішають, дуже неохоче бувають у Селі і не мають ні найменшого бажання затримуватися тут ні на мить довше, ніж необхідно, тому тільки задля збереження домашнього миру і спокою в заїзді аж ніяк не можна вимагати, щоб вони з усіма своїми паперами ходили до якогось іншого будинку, витрачаючи дорогоцінний час. Найбільше чиновникам подобається залагоджувати всі справи в шинку, або ж у своїх кімнатах за їжею, чи вже в ліжку, перед тим як заснути, чи вранці, коли вони бувають надто втомлені для того, щоб піднятися з ліжка, і хочуть ще трохи поніжитися. Таким чином, спорудження приймальні виявилось оптимальним вирішенням проблеми, хоча воно водночас стало й своєрідним покаранням для господині, над чим у Селі часто підсміювалися, адже таке будівництво вимагало численних нарад, тож коридори заїзду ніколи не порожніли.

Про все це неголосно спілкувалися між собою прохачі, і К. впало в око, що, незважаючи на багатьох незадоволених, ніхто не скаржився на те, що Ерланґер скликав людей посеред ночі. Він запитав про це й почув, що Ерланґеру ще й потрібно бути дуже вдячним. Те, що він взагалі приїхав до Села, свідчило про його добру волю й високу свідомість власного службового обов'язку. Якби він захотів, то міг би просто прислати когось зі своїх секретарів записати протоколи, і це б навіть більше відповідало правилам. Та він переважно не робить такого, хоче все почути та побачити сам, тому змушений жертвувати власними ночами, бо вдень у його службовому розпорядку немає місця для візитів до Села. На це К. зауважив, що навіть Кламм знаходить можливість приїхати до Села вдень чи й залишитися на кілька днів, хіба ж може бути так, що його секретар більш незамінний там, нагорі? Дехто доброзичливо посміхнувся на це, інші знічено мовчали, останніх було значно більше, тож К. не отримав відповіді. Тільки хтось один обурено зауважив, що, ясна річ, Кламм незамінний, як нагорі, так і в Селі.

Тут відчинилися двері, і з них вийшов Момус у супроводі двох слуг із лампами.

– Першими до пана секретаря Ерланґера потраплять, – сказав він, – Ґерштекер і К. Обидва присутні?

Вони зголосилися, але ще перед ними до будинку прослизнув Єремія зі словами: "Я тут коридорний". Момус із посмішкою поплескав його по плечі. "Треба бути обережнішим із Єремією", – сказав собі К., хоча й усвідомлював, що Єремія був значно менш небезпечним, ніж Артур, який працював проти К. в Замку. Можливо, було б навіть розважливіше й далі давати їм мучити себе в ролі помічників, аніж відпустити безконтрольно розгулювати довкола й плести інтриги, до чого в них, здається, була неабияка схильність.

Коли К. проходив повз Момуса, той зробив вигляд, ніби щойно зараз упізнав у ньому землеміра.

– О, пане землемір, – сказав він. – Той, що так неохоче дає себе допитувати, тепер сам рветься на допит.

Тоді, зі мною, це було б простіше. Але, ясна річ, нелегко вибрати кращий допит.

Коли К. зібрався зупинитися після цих слів, Момус додав:

– Ідіть, ідіть! Тоді мені потрібні були ваші відповіді, а зараз уже ні.

Але К. таки відповів, обурений поведінкою Момуса:

– Ви думаєте тільки про себе.