Замок - Сторінка 49

Я не відповідатиму і ніколи не збирався відповідати на запитання просто тому, що хтось наділений якимись там службовими повноваженнями.

Момус запитав:

– А про кого ж нам думати, як не про себе? Хто тут іще? Ідіть!

У коридорі їх зустрів слуга і провів уже знайомим К. шляхом через двір, далі крізь браму і низький, злегка похилий вхід. На горішніх поверхах мешкали високі службовці, а секретарів селили в цьому проході, серед них і Ерланґера, хоча він належав до найголовніших. Слуга загасив свій ліхтар, у коридорі було яскраве електричне освітлення. Усе тут виглядало маленьким, але вишуканим. Простір був використаний надзвичайно раціонально. Коридор рівно настільки високий, що дозволяв пройти, не нахиляючи голови. Обабіч тісно наліплені одні біля одних двері. Бічні перепони не досягали стелі, мабуть, із вентиляційних міркувань, бо кімнати в цьому глибокому, схожому на підвал, проході, напевно позбавлені вікон. Недоліком цих неповних стін був шум у коридорі й, очевидно, в кімнатах. Складалося враження, що багато кімнат заселені, в них ще не спали, чулися голоси, стукіт молотків, дзеленчання бокалів. Але тутешня атмосфера не скидалася на веселу. Голоси були приглушеними, з розмов долітали лише окремі слова, які нагадували не стільки уривки діалогів, скільки диктанти або читання вголос, а з тих кімнат, де чувся дзенькіт склянок і тарілок, не долинало жодного слова. Стукіт молотка нагадав К. чиюсь розповідь про чиновників, які, аби відпочити від великого розумового навантаження, займаються у вільний час столяркою, складанням якихось тонких механізмів чи подібною діяльністю. Прохід був порожнім, тільки перед одними дверима сидів блідий і худорлявий чоловік у шубі, з-під якої визирала білизна, напевно, в кімнаті було надто важке повітря, тому він вийшов назовні і читав газету, хоча й не надто уважно. Час від часу він позіхав і кидав читання, нахилявся вперед та роздивлявся коридор, можливо, очікував відвідувачів, які запізнювалися. Коли вони пройшли повз, слуга кивнув Ґерштекерові на чоловіка в шубі: "Пінцґауер!" Герштекер кивнув.

– Він уже давно не був унизу, – сказав він.

– Уже дуже давно, – підтвердив слуга.

Урешті вони підійшли до дверей, які нічим не відрізнялися од решти, але за ними, як повідомив слуга, жив Ерланґер. Слуга став К. на плечі і зазирнув крізь щілину до кімнати.

– Він лежить, – повідомив слуга, зістрибнувши донизу, – вбраний лежить на ліжку, але, здається, дрімає.

Часом на нього нападає втома, особливо тут, у Селі, коли міняється звичний розпорядок. Мусимо зачекати. Коли він прокинеться, задзвонить. Хоча вже траплялося й таке, що він просипав увесь свій прийом у Селі, а відразу після пробудження змушений був їхати назад, до Замку. Робота, яку він тут виконує, суто добровільна.

– Краще вже спав би до ранку, – сказав Ґерштекер, – бо, коли після прокидання в нього залишається ще трохи часу для роботи, він дуже незадоволений тим, що заснув, намагається залагодити все якнайшвидше і не дає людині висловитися.

– Ви прийшли з приводу перевезень для будови? – запитав слуга.

Ґерштекер кивнув, відвів слугу убік і тихо заговорив до нього, але слуга майже не слухав, дивився кудись понад візником, бо був майже на голову вищий, і з серйозним виразом обличчя повільно гладив себе по волоссю.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Озираючись довкола, К. побачив у віддаленому кінці коридору Фріду, вона зробила вигляд, що не впізнала його, подивилася йому в обличчя застиглим поглядом, у неї в руках була таця із порожнім посудом. Він сказав слузі, що зараз повернеться, і поспішив до Фріди, слуга, щоправда, не відреагував. Він узагалі, здається, погано сприймав на слух, бо його обличчя набувало тим більш відсутнього виразу, чим частіше до нього зверталися. К. підійшов до Фріди, вхопив її за плече, ніби знову заволодів нею, сказав кілька дріб'язкових фраз і запитально подивився в очі. Але вона не стала від цього менш напруженою і, неуважно переставляючи місцями посуд на таці, сказала:

– Чого ти від мене хочеш? Іди до них, ти знаєш, як їх звати. Ти прийшов від них, я бачу це по тобі.

К. не хотілося виправдовуватися й починати розмову з найгіршої, найбільш невигідної для себе теми, тому він одразу ж почав про інше:

– Я думав, ти в шинку, – сказав він.

Фріда здивовано подивилася на нього й ніжно провела вільною рукою по його чолі та щоці. Здавалося, вона забула, як він виглядає, і тепер докладала неймовірних зусиль, щоб пригадати собі, її очі також набули відтінку цього старанного пригадування.

– Мене знову взяли на роботу в шинок, – повільно сказала вона, ніби те, що вона говорить, неважливо, але через несказане вона веде іншу розмову з К., і ця розмова значно важливіша.

– Ця робота не підходить мені, її може виконувати будь-яка дівчина, що вміє застеляти ліжка, мило посміхатися і не боїться залицянь пожильців, а ще й сама їх заохочуватиме до цього, кожна така дівчина може бути покоївкою. Але біля шинквасу – це зовсім інша справа. Мене відразу ж узяли назад до шинку, хоча я не надто гарно звідти пішла, зрештою, тепер у мене була протекція. Господар був щасливий, що я маю протекцію і що він без перешкод може знову взяти мене на роботу. Мене навіть попросили повернутися, а якщо ти пам'ятаєш, які спогади пов'язують мене з шинком, то розумієш, що я маю на увазі. І я погодилася. Тут я лише на заміні. Пепі попросила не виставляти її на посміховисько й не примушувати негайно забиратися з шинку, тому ми дали їй ще двадцять чотири години попрацювати, адже вона старалася й робила все що могла.

– Це все дуже добре придумано, – сказав К. – Але ж ти вже одного разу через мене пішла з цієї роботи, а тепер, незадовго до нашого весілля, знову туди повертаєшся?

– Не буде ніякого весілля, – сказала Фріда.

– Бо я зрадив тобі? – запитав К.

Фріда кивнула.

– Послухай-но, Фрідо, – сказав К. – Про цю нібито зраду ми вже не раз розмовляли, і кожного разу ти врешті змушена була погодитися, що твої підозри безпідставні. Відтоді з мого боку нічого не змінилося, все залишилося невинним, а інакше й не може бути. Отже, щось змінилося з твого боку, через чиїсь наклепи на мене або з інших причин. У кожному разі, ти кривдиш мене, бо подумай сама, як усе виглядає з цими двома дівчатами. Одна з них, темноволоса, – я майже соромлюся за те, що мушу виправдовуватися перед тобою за такі дрібниці, але ти вимагаєш цього, – ця темноволоса мені така ж неприємна, як і тобі, я тримаюся від неї подалі, наскільки це можливо, а вона полегшує це завдання, бо важко уявити собі когось більш замкнутого, ніж вона.

– Справді! – вигукнула Фріда, і ці слова вирвалися в неї ніби всупереч її бажанню. К. зрадів, що зміг подолати її байдужість, Фріда поводила себе зовсім не так, як хотіла. – Ти можеш вважати її замкнутою, але вона найвульгарніша з усіх, кого я знаю. Ти називаєш її замкнутою і щиро так вважаєш, хоча це звучить неймовірно, але я знаю – це не вдаване. Господиня заїзду "Біля мосту" казала про тебе: "Я ненавиджу його, але покинути його напризволяще теж не можу, як неможливо стриматися й не допомогти малій дитині, яка ще не вміє ходити, але хоче просунутися вперед".

– Цього разу послухайся її поради, – посміхнувся К. – Але ми можемо забути про цю дівчину, якою б вона не була – замкнутою чи вульгарною. Я не хочу чути про неї.

– Але чому ти називаєш її замкнутою? – наполягала Фріда. К. вирішив, що її зацікавленість свідчить на його користь. – Ти переконався в цьому чи просто хочеш принизити таким чином інших?

– Ні те, ні інше, – сказав К. – Я називаю її так із вдячності, бо вона полегшує мені завдання не помічати її, а якби вона частіше зверталася до мене, я не міг би примусити себе знову піти туди. А це було б великою втратою, адже я мушу ходити до них задля нашого з тобою спільного майбутнього, ти ж знаєш. І саме тому я повинен спілкуватися ще й з іншою дівчиною, яку ціную за її працьовитість, обережність і саможертовність, але про яку ніхто не може сказати, що вона спокуслива.

– Слуги думають інакше, – заперечила Фріда.

– Слуги багато про що думають інакше, ніж я, – сказав К. – Ти збираєшся робити висновки про мою невірність, посилаючись на хтивість слуг?

Фріда замовкла й дозволила К. забрати в себе з рук тацю та поставити на підлогу. К. взяв Фріду попід руку, і вони повільно ходили туди-сюди вздовж невеличкого коридора.

– Ти не знаєш, що таке вірність, – сказала вона, трохи опираючись його близькості. – Те, як ти ставишся до цих дівчат, не найважливіше, але те, що ти взагалі ходиш до цієї сім'ї, повертаєшся звідти із запахом їхньої домівки на одязі, для мене жахливе приниження. Ти ідеш зі школи, не сказавши мені ні слова, і проводиш там півночі. А коли за тобою питають, ти дозволяєш цим дівкам вибріхувати тебе, пристрасно вибріхувати, особливо тій, незрівнянно замкнутій. Вибираєшся з їхнього дому таємною стежкою, можливо, аби ще й не зіпсувати репутацію цих дівчат, репутацію таких дівчат! Ні, ні слова більше про це!

– Про це ні слова, – погодився К. – Але повернімося до іншого, Фрідо. Про це, зрештою, більше й немає що сказати. Чому я ходжу туди, ти знаєш. Це нелегко мені дається, але я змушую себе. Ти не повинна ще більше ускладнювати мені це. Сьогодні я просто хотів зазирнути на мить і запитати, чи Варнава, який повинен був передати важливе повідомлення і давно повернутися, вже прийшов. Його ще не було, але він мав незабаром надійти, як мене запевнили, і це виглядало досить переконливо. Я не хотів, щоб він з'являвся в школі й травмував тебе своєю присутністю. Години минали, але він, на жаль, так і не з'явився. Зате нагодився інший, ненависний мені чоловік. Я не хотів, щоб він шпигував за мною, тому скористався запасним ходом через сусідський сад, але я не мав наміру й ховатися, тому потім на вулиці підійшов до нього з міцною вербовою різкою в руках, у цьому зізнаюся чесно. Це все, що я можу про це сказати, зате є інші теми для розмови. Наприклад, мої помічники, згадувати яких мені так само гидко, як тобі одну відому сім'ю. Порівняй твої стосунки з ними із моїм ставленням до цієї родини. Я розумію твою відразу до сім'ї Варнави і поділяю її. Я ходжу до них тільки в справах, часом мені навіть здається, що це несправедливо, і я їх просто використовую.