Записки з мертвого дому - Сторінка 11

А саме: що всі неарештанти,'хоч би хто вони були, починаючи з тих, хто мав безпосередній зв'язок з арештантами, як-от: конвойних, караульних солдатів, і до всіх взагалі, хоч чимось причетних до каторжного побуту,— якось перебільшено дивляться на арештантів. Наче вони кожну мить стурбовано чекають, що арештант ні-ні та й кинеться на когось із них з ножем. Але що особливо варте уваги — самі арештанти усвідомлювали, що їх бояться, і це, видимо, надавало їм чогось подібного до куражу. А тим часом найкращий начальник для арештантів буває саме той, що їх не боїться. Та й взагалі, невважаючи на кураж, самим арештантам багато приємніше, коли до них мають довіру. Цим їх можна навіть привернути до себе. За моє острожне життя траплялося, хоч і надзвичайно рідко, що хтось із начальства заходив до острогу без конвою. Треба було бачити, як це вражало арештантів, і вражало з гарного боку. Такий безстрашний відвідувач усякчас викликав до себе повагу, і коли б навіть справді могло статися щось погане, то при ньому воно б не сталося. Страх перед арештантами існує всюди, де тільки є арештанти, і, далебі, не знаю, з чого власне він виникає. Деяка підстава для нього, звісно, є, починаючи від зовнішнього вигляду арештанта, визнаного розбійника; крім того, кр^кед,

хто підходить до каторги, почуває, що вся ця купа людей зібралася тут не своєю охотою та що ніякими заходами живої людини не можна 'Зробити трупом: вона лишиться з почуттями, з жадобою помсти й життя, з пристрастями й з потребами вдовольнити їх. Та все ж я цілком певен, що боятися арештантів нема чого. Не так легко й не так скоро кидається людина з ножем на іншу людину. Одно слово, якщо й можлива небезпека, якщо вона й буває коли, то такі нещасні випадки дуже нечасті, і можна просто зробити висновок, що вона незначна. Зрозуміло, я кажу тепер тільки про арештантів рішених, серед котрих є навіть багато таких, які раді, що добулися, нарешті, до острогу (таке гарне буває іноді життя нове!), отже, схильні жити спокійно й мирно; та, крім того, й справді неспокійним з-поміж своїх самі не дадуть багато куражитися. Кожен каторжний, хоч який сміливий та зухвалий, боїться всього на каторзі. А підсудний арештант — інша річ. Цей справді здатен кинутися на сторонню людину так, ні за що, єдино тому, скажімо, що він завтра мусить виходити на кару; а якщо затіється нова справа, то відсунеться, отже, й кара. Тут є причина, мета нападу: це — "змінити свою долю" за всяку ціну і якнайшвидше. Я навіть знаю один такий дивний психологічний випадок.

У нас в острозі, у військовому розряді, був один арештант, з солдатиків, не позбавлений громадянських прав, засуджений років на два в острог, страшенний фанфарон і неабиякий боягуз. Взагалі фанфаронство та боягузтво подивуються в російському солдаті надзвичайно рідко. Наш солдат виглядає завсіди таким занятим, що хоч би й хотів, то йому не було б часу фанфаронити. Але коли вже він фанфарон, то мало не завжди гультяй і боягуз. Дутов (прізвище арештанта) відбув, нарешті, свій коротенький строк і вийшов знову в лінійний батальйон. Та що всі подібні до нього, послані в острог на виправлення, в ньому остаточно розбещуються, то й трапляється звичайно так, що, побувши на волі щонайбільше два-три тижні, вони знов ідуть під суд і повертаються до острогу назад, тільки вже не на два чи на три роки, а в "постійний" розряд на п'ятнадцять або на двадцять років. Так і сталося. Тижнів за три по виході з острогу Дутов украв з-під замка; поверх того нагрубіянив і на-шурубурив. його віддали під суд і засудили до суворого покарання. Перелякавшись наступної кари до неможли-<вості, до останньої міри, як найжалюгідніший боягуз,

він напередодні того дня, коли мали прогнати його крізь стрій, кинувся з ножем на караульного офіцера, що увійшов до арештантської кімнати. Він, звісно, дуже добре розумів, що таким вчинком надзвичайно посилить свій вирок і строк каторжної роботи. Та розрахунок був саме той, що цим хоч на кілька днів, хоч на кілька годин віддалить страшну хвилину кари! Він такий був боягуз, що, кинувшись з ножем, навіть не поранив офіцера, а зробив усе для проформи, тільки на те, щоб виник новий •злочин, за який би його знову судили.

Хвилина перед карою, зрозуміло, жахлива для присудженого до кари, і мені за кілька років довелося бачити чимало підсудних напередодні фатального для них дня. Звичайно я зустрічався з підсудними арештантами в госпіталі, в арештантських палатах, коли лежав хворий, а це траплялося частенько. Всі арештанти по всій Росії знають, що найжалісливіші до них люди — лікарі. Вони ніколи не роблять між арештантами різниці, як мимохіть роблять майже всі сторонні, опріч хіба самого тільки простого народу. Той ніколи не корить арештанта за його злочин, хоч би який жахливий він був, і прощає йому все за кару, яку він витерпів, і взагалі за нещастя. Недурно ж весь народ по всій Росії називає злочин нещастям, а злочинців нещасними. Це глибоко знаменне визначення. Воно тим важливіше, що зроблено його несвідомо, інстинктивно. А лікарі — багато коли справжній захисток для арештантів, особливо для підсудних, яких тримають у тяжчих умовах, ніж рішених... І от підсудний, вирахувавши, коли ймовірно настане жахливий для нього день, часто йде до госпіталю, бажаючи хоч скіль-ки-будь віддалити тяжку хвилину. Коли ж він виписується назад, майже певно знаючи, що фатальний день завтра, то мало не завсіди буває сильно схвильований. Деякі намагаються з самолюбства приховати свої почуття, але невправний, напускний кураж не обдурює їхніх товаришів. Усі розуміють, що діється, і мовчать з людинолюбства. Я знав одного арештанта, молодого чоловіка, вбивцю, з солдатів, засудженого на повне число палок. Він так спав з духу, що напередодні кари вирішив випити кришку горілки, настоявши її на табаці. До речі: горілка усякчас буває в підсудного арештанта перед карою. її проносять ще задовго до строку, добувають за великі гроші, і підсудний швидше півроку відмовлятиме собі найнеобхіднішого, але збере потрібну суму на чверть штофа горілки, щоб випити її за чверть

години до кари. Між арештантами взагалі існує переконання, що захмелілий не так І боляче відчуває канчук чи палки. Але я відхилився від оповіді. Сердешний парубок, випивши свою кришку горілки, справді зробився одразу хворий; він почав блювати з 'кров'ю, і його відвезли до госпіталю майже непритомного. Це блювання так підірвало його груди, що за кілька днів у нього виявилися ознаки справжніх сухот, від яких він за півроку й помер. Лікарі, що лікували його від сухот, не знали, з чого вони сталися.

Та, розповідаючи про малодушність, яку часто виявляють злочинці перед карою, я мушу додати, що деякі з них, навпаки, вражають спостерігача незвичайною безстрашністю. Я пам'ятаю кілька прикладів відваги, що доходила до якоїсь нечутливості, і приклади ці були не такі вже й рідкісні. Особливо пам'ятаю я мою зустріч з одним страшним злочинцем. Одного літнього дня розійшлась в арештантських палатах чутка, що ввечері каратимуть відомого розбійника Орлова, з втікачів-солда-тів, а після покарання приведуть до палат. Хворі арештанти, дожидаючи Орлова, запевняли, що покарають його жорстоко. Всі були трохи схвильовані, та й я, признаюсь, чекав на появу лихозвісного розбійника теж із надзвичайною цікавістю. Давно вже я чув про нього чудеса. Це був лиходій, яких мало: він спокійно різав старих і дітей,— людина з страшною силою волі й з гордою свідомістю своєї сили. Він признався в багатьох убивствах і був засуджений на кару палками крізь стрій. Привели його аж увечері. В палаті було вже поночі, і засвітили свічки. Орлов був майже непритомний, страшенно блідий, з густим, скуйовдженим, чорним як смола волоссям. Спина його спухла й була криваво-синього кольору. Всю ніч поралися коло нього арештанти, міняли йому воду, перевертали його з боку на бік, давали ліки, так, наче вони доглядали своїх кревних чи якогось свого благодійника. Другого ж дня він цілком очутів, ще й пройшовся разів зо два по палаті! Це мене вразило: він же дістався до госпіталю надто кволий і змучений. Він відбув зараз цілу половину всього призначеного йому числа палок. Лікар зупинив екзекуцію тільки тоді, коли помітив, що дальше покарання загрожувало злочинцеві неминучою смертю. Опріч того, Орлов був малий на зріст і-кволої будови та ще й виснажений довгим перебуванням під судом. Кому доводилося зустрічати коли-небудь Підсудних арештантів, той, певно, надовго запам'ятав

їхні виснажені, худі й бліді обличчя, гарячковий погляд. І все ж Орлов поправлявся хутко. Очевидно, внутрішня, душевна його енергія дуже допомагала натурі. Справді, це була людина не зовсім звичайна. З цікавості я познайомився з Орловим ближче і цілий тиждень вивчав його. Рішуче можу сказати, що за все життя я ніколи не зустрічав людини з більш сильним, більш залізним характером, ніж він. Я бачив уже раз, у Тобольську, одну таку знаменитість, одного колишнього отамана розбійників. Той був цілком дикий звір, і ви, стоячи біля нього й ще "не знаючи, хто він, інстинктом уже відчували, що коло вас страшна істота. Але в тому жахало мене духовне отупіння. Плоть так заволоділа всіма його душевними властивостями, що ви з першого погляду на його обличчя бачили: тут лишилася сама тільки дика жадоба тілесних насолод, любострастя, плотолюбність. Я певен, що Коренєв — ім'я того розбійника — навіть занепав би духом і трепетав би від страху перед карою, дарма що здатний був різати навіть не поморщившись. Цілковита протилежність йому був Орлов. Тут була навіч повна перемога над плоттю. Видно було, що ця людина могла повелівати собою безмежно, зневажала всякі муки й кари і не боялася нічого в світі. В ній ви бачили саму безкраю енергію, жадобу діяльності, жадобу помсти, жадобу осягти намічену мету. Між іншим, мене вразила дивна пиха Орлова. Він на все дивився якось неймовірно спогорда, але зовсім не силкуючись звестися на ходулі, а так якось природно. Я гадаю, не було істоти в світі, що могла б вплинути на нього самим авторитетом. На все він дивився якось несподівано спокійно, мовби не було нічого на світі, що могло б його здивувати. І хоч він цілком розумів, що інші арештанти ставляться до нього з повагою, але нітрохи не хизувався перед ними.