Записки з мертвого дому - Сторінка 12

А тим часом пиха й зарозумілість властиві майже всім арештантам без винятку. Був він дуже недурний і якось дивно відвертий, хоч зовсім не балакливий. На мої запитання він просто відповідав мені, що жде одужання, щоб швидше відбути кару до краю, та що спочатку, перед карою, він боявся, що не знесе її. "А тепер,— додав він, підморгнувши мені оком,— справа вирішена. Відбуду ті удари, що лишилися, і зараз же мене вирядять з партією до Нерчинська, а я з дороги втечу! Неодмінно втечу! От коли б тільки мерщій спина зажила!" — І всі ці п'ять днів жадібно ждав, коли можна буде проситися на виписку. А дожидаючи, бував часом дуже сміхотливий і веселий.

Я пробував заходити з ним у розмову про його пригоди. Він трохи хмурився при цихі розпитуваннях, проте відповідав завсіди одверто. Коли ж збагнув, що я добираюся до його сумління та добиваюсь у ньому хоч сякого-такого каяття, то глянув на мене з такою зневагою й пихою, ніби я раптом став у його очах якимсь маленьким, дурненьким хлопчиком, що з ним не можна й розмовляти, як з дорослими. Аж наче жалість до мене відбилася на обличчі його. За хвилину він зареготав з мене най-простодушнішим сміхом, без найменшої іронії, і, я певен, лишившися наодинці та згадуючи мої слова, він, можли-. во, не раз заходжувався сам собі сміятися. Нарешті, він виписався, хоч спина ще й не зовсім піджила; я теж того разу пішов на виписку, і з госпіталю нам довелося повертатись разом: мені в острог, а йому в кордегардію біля нашого острогу, де його держали й перше. Прощаючись, він потис мені руку, і це було знаком його високої довіри. Я думаю, він зробив це тому, що був вельми вдоволений із себе й з даної хвилини. По суті, він не міг не зневажати мене і неодмінно мусив дивитися на мене, як на істоту покірливу, слабку, жалюгідну і з усякого погляду перед ним нижчу. А ранком його вивели на кару вдруге...

Коли замкнули нашу казарму, вона раптом набрала якогось особливого вигляду — вигляду справжнього житла, домашнього вогнища. Тільки тепер я міг бачити арештантів, моїх товаришів, зовсім як дома. Вдень унтер-офіцери, караульні та взагалі начальство можуть щохвилини прибути до острогу, а тому всі мешканці острогу якось і поводяться інакше, мовби не цілком заспокоївшись, мовби щомить чекаючи чогось, перебуваючи в якійсь тривозі. А тільки-но замкнули казарму, всі зараз же спокійно розташувалися, кожен на своєму місці, і майже кожен узявся до якогось рукоділля. Казарма раптом освітилася. Кожен мав свою свічку й свій свічник, здебільшого дерев'яний. Хто сів тачати чоботи, хто шити якусь одежину. Мефітичне повітря казарми з години на годину густішало. Купка гуляк навпочіпки засіла за карти в куточку перед розстеленим килимом. Майже в кожній казармі був такий арештант, який тримав у себе аршинний благенький килимок, свічку й неймовірно засмальцьовані, масні карти. Все це разом називалося: майдан. Власник одержував плату з гравців, копійок п'ятнадцять за ніч; тим він і промишляв. Гравці грали звичайно в .три листи, в гірку тощо. Всі ігри були азартні. Кожен

гравець висипав перед себе купу мідних грошей — усе, що в нього було в кишені, і вставав з почіпок, тільки програвшись до решти або обігравши товаришів. Гра кінчалася пізно вночі, а іноді тривала до світу, до самої тієї хвилини, коли відчиняли казарму. В нашій кімнаті, так само як і по всіх інших казармах острогу, повсякчас бували злидарі, байгуші, ті, що попрогравалися та попропивалися, або так просто, з натури злидарі. Я кажу "з натури" і особливо натискую на цей вираз. Справді, скрізь у народі нашому, за будь-якої обстановки, за будь-яких умов, завсіди є й існуватимуть деякі дивовижні особи, смирні й часто дуже неліниві, але такі, кому вже доля призначила на віки вічні залишатися злидарями. Вони завсіди бурлаки, вони завсіди нечупари, вони завсіди виглядають якимись забитими й чимось пригніченими і завсіди перебувають у когось за попихачів, у когось на побігеньках, звичайно в гуляк або в таких, що раптом розбагатіли чи піднеслися. Кожен почин, кожна ініціатива — для них горе й тягар. Вони немовби й народилися з тією умовою, щоб нічого не починати самим і тільки слугувати, жити не своєю волею, танцювати під чужу дудку; їхнє призначення — виконувати саме чуже. На додаток до всього жодні обставини, жодні перевороти не можуть їх збагатити. Вони завсіди злидарі. Я помітив, що такі особи є й не в самому тільки народі, а й у всіх товариствах, станах, партіях, журналах і асоціаціях. Отак бувало і в кожній казармі, в кожному острозі, і щойно тільки збирався майдан, як один із таких негайно підходив прислуговувати. Та й взагалі жоден майдан не міг обійтися без прислужника. Звичайно його наймали гравці всі гуртом, на всю ніч, копійок за п'ять сріблом, а головним його обов'язком було стояти всю ніч на варті. Здебільшого він мерз годин шість або сім поночі, в сінях, на тридцятиградусному морозі, прислухаючись до кожного стуку, до кожного дзвону, до кожного кроку надворі. Плац-майор або караульні іноді досить пізно вночі з'являлися в острог, входили тихо і застуку-вали й гравців, і працюючих, і зайві свічки, котрі можна було бачити ще знадвору. Принаймні коли раптом починав брязкати замок на дверях із сіней надвір, було вже запізно ховатися, гасити свічки й лягати на нари. Та що вартовому прислужникові боляче перепадало після того від майдану, то такі промахи траплялися надзвичайно рідко. П'ять копійок, звісно, смішно-мізерна плата, навіть і для острогу; але мене завсіди вражала

в острозі суворість та безжалісність наймачів, і в цьому, і в усіх інших випадках. "Гроші взяв, то й слугуй!" Це був аргумент, що не припускав жодних заперечень. За виданий гріш наймач брав усеі що міг брати, брав, коли змога, зайве та ще вважав, що він робить ласку найнятому. Гуляка, п'яний, який без ліку кидає гроші праворуч і ліворуч, неодмінно обдурював у рахунках свого прислужника, і це я помітив не в одному острозі, не в одного майдану.

Я сказав уже, що в казармі майже всі посідали щось робити: крім гравців, було щонайбільше п'ять чоловік зовсім гулящих; вони зараз же полягали спати. Моє місце на нарах було біля самих дверей. По другий бік нар, голова до голови зо мною, містився Яким Якимович. Години до десятої чи до одинадцятої він працював, клеїв якийсь різнокольоровий китайський ліхтарик, замовлений йому в місті, за досить добру плату. Ліхтарик він робив майстерно, працював методично, не відриваючись; скінчивши роботу, він старанно поприбирав усе, розіслав свій сінничок, помолився богу і благонравно улігся на свою постіль. Благонравність та порядок він доводив, видимо, до найдріб'язковішого педантизму; очевидно, він мусив вважати себе за надзвичайно розумну людину, як і взагалі всі тупі й обмежені люди. Не сподобався він мені з першого ж дня, хоч, пам'ятаю, того першого дня я про нього багато думав і все дужче дивувався, що така особа, замість робити успіхи в житті, опинилася в острозі. Далі мені не раз доведеться говорити про Якима Якимовича.

Але опишу коротко весь склад нашої казарми. В ній доводилося мені жити багато років, і це все були мої майбутні співмешканці й товариші. Зрозуміло, що я вдивлявся в них з жадібною цікавістю. Ліворуч від мого місця на нарах містилася купка кавказьких горців, присланих здебільшого за грабунки і на різні строки. їх було: двоє лезгинів, один чеченець та троє дагестанських татар. Чеченець був похмура й понура істота; майже ні з ким не розмовляв і все позирав круг себе з ненавистю, спідлоба й з ущипливою злісно-глузливою усмішкою. Один з лезгинів був уже старий, з довгим, тонким, горбатим носом, неприторенний розбійник на вигляд. Зате другий, Нурра, справив на мене з першого ж дня пре-втішне, премиле враження. Він був ще нестарий, на зріст невисокий, збудований, як геркулес, цілковитий блондин з-ясно-голубими очима, кирпатий, з обличчям чухонки й з кривими, ногами від постійної колись їзди верхи. Все тіло Нурри було порубане, поранене штиками й кулями. На Кавказі він був мирний, але раз у раз їздив нишком до немирних горців і звідти разом із ними робив набіги на росіян. На каторзі його всі любили. Він був завсіди веселий, привітний до всіх, працював без ремства, був спокійний і ясний, хоч часто з обуренням дивився на гидотність і бруд арештантського життя й обурювався до шалу з усякого злодійства, шахрайства, пиятики й узагалі всього, що було нечесне; проте сварок не затівав і тільки відвертався з обуренням. Сам він за всю свою каторгу не вкрав нічого, не зробив жодного негарного вчинку. Був він надзвичайно богомільний. Молитви виконував ретельно; перед магометанськими святами постив як фанатик і цілі ночі вистоював на молитві. Його всі любили і в чесність його вірили. "Нурра — лев",— казали арештанти; так за ним і лишилася назва лева. Він був цілком певен, що, коли скінчить визначений строк на каторзі, його повернуть додому на Кавказ, і жив тільки цією надією. Мені здається, він би вмер, коли б її втратив. Першого ж мого дня в острозі я виразно помітив його. Не можна було не помітити його доброго, сповненого симпатії обличчя серед злих, похмурих та глузливих облич інших каторжних. У перші ж півгодини, як я прийшов на каторгу, він, проходячи повз мене, поплескав по плечу, добродушно сміючись мені в очі. Я не міг спершу збагнути, що це значило. А розмовляв він по-російському дуже погано. Незабаром після того він знову підійшов до мене і знову, усміхаючись, приязно вдарив мене по плечу. Потім знову й знову, і так тривало три дні. Це значило з його боку, як догадався я та й довідався потім, що йому шкода мене, що він відчуває, як мені важко знайомитися з острогом, хоче виявити мені свою дружбу, підбадьорити мене й упевнити в своєму заступництві. Добрий і наївний Нурра!

Дагестанських татар було троє, і всі вони були рідні брати. Два з них були вже літні, але третій, Алей, мав не більше як двадцять два роки, а на вигляд, то й ще менше. Його місце на нарах було поряд зо мною. Його прекрасне, відкрите, розумне і водночас добродушно-наївне обличчя з першого погляду привернуло до нього моє серце, і я дуже радий був, що доля послала мені його, а не кого іншого за сусіду.