Записки з мертвого дому - Сторінка 20

А втім, незабаром знайшлися ліки. Яким Якимович по-"казав мені одного арештанта, військового розряду, який за копійку голив власною бритвою кого завгодно і тим промишляв. Багато хто з каторжних ходив до нього, щоб •уникнути казенних цирульників, а тим часом люди були не пестунчики. Нашого арештанта-цирульника звали майором,— чому — не знаю, і чим він міг нагадувати майора — теж не можу сказати. Тепер, коли пишу це, так і уявляється мені цей майор, високий, сухорлявий і мовчазний, досить дурнуватий, повсякчас заглиблений у своє заняття і неодмінно з ременем у руці, на якому він день і ніч направляв свою до неможливого сточену бритву і, здається, весь поринав у це заняття, вважаючи його, очевидно, за призначення всього свого життя. Справді, він був до краю вдоволений, коли бритва була хороша й коли хтось приходив поголитися: мило було в нього тепле, рука легка, гоління бархатне. Він, видимо, тішився й пишався своєю майстерністю і недбало приймав зароблену копійку, мовби й справді сила була в майстерності, а не в копійці. Боляче перепало А—ву від нашого плац-майора, коли він, фіскалячи тому на острог, згадав якось ім'я нашого острожного цирульника І необережно назвав його майором. Плац-майор розлютився й образився вкрай. "Та чи знаєш ти, падлюко, що таке майор! —— кричав він з піною на губах, по-свійському розправляючись з А—вим.— Тямиш ти, що таке майор! І раптом якась падлюка каторжний, і сміти звати його майором, мені в очі, в моїй присутності!.." Тільки А—в міг уживатися з такою людиною.

З самого першого дня мого життя в острозі я вже почав мріяти про волю. Вираховувати на тисячу ладів і способів, коли скінчаться мої острожні роки, стало моїм улюбленим заняттям. Я навіть і думати ні про що не міг інакше і певен, що так робить і кожен позбавлений на строк волі. Не знаю, чи думали, чи вираховували каторжні так, як я, але дивовижна легковажність їхніх на-

дій вразила мене з першого кроку. Надія в'язня, позбавленого волі — зовсім інша, ніж людини, що живе звичайним життям. Вільна людина, звісно, плекає надію (наприклад, на зміну долі, на здійснення якого-небудь заходу), але вона живе, вона ідіє; звичайне життя цілком захоплює її своїм коловоротом. Не те у в'язня. Тут, правда, теж життя — острожне, каторжне; та хоч би хто був каторжник, хоч би на який строк було його заслано, він рішуче, інстинктивно не може сприйняти своєї долі як чогось позитивного, остаточного, як частини справжнього життя. Кожен каторжник відчуває, що він не в себе дома, а. мовби в гостях. На двадцять років він дивиться, наче на два роки, і цілком певен, що й у п'ятдесят п'ять років, коли вийде з острогу, він буде такий самий молодець, як і тепер, у тридцять п'ять. "Поживемо ще!" — думає він і вперто жене від себе всі сумніви й інші досадні думки. Навіть заслані без строку, з особливого відділення, й ті розраховували іноді, що ось нема-нема, а раптом і прийде дозвіл із Пітера: "Переслати в Нерчинськ, в рудники, і призначити строки". Тоді гарно: по-перше, в Нерчинськ мало не півроку йти, а йти в партії куди краще, ніж бути в острозі. А потім кінчити в Нерчинську строк і тоді... І розраховує ж так часом сива людина!

У Тобольську бачив я прикутих до стіни. Він сидить на ланцюгу, так із сажень завдовжки; тут у нього койка. Прикували його за щось надзвичайно страшне, вчинене вже в Сибіру. Сидять по п'ять років, сидять і по десять. Здебільшого з розбійників. Одного тільки бачив я серед них мовби з панів; десь він колись служив. Говорив він смирнесенько, злегка шепелявлячи; усмішечка солоденька. Він показував нам свій ланцюг, показував, як треба лягати вигідніше на койку. Ото, мабуть, була цяця! Всі вони взагалі поводяться смирно і здаються вдоволеними, а тим часом кожен надзвичайно хоче швидше висидіти свій строк. Чого б, здається? А ось чого: вийде він тоді із задушної гнилої кімнати з низьким цегляним склепінням і пройдеться двором острогу, та й... та й годі. За острог його вже не випустять ніколи. Він сам знає, що спущені з ланцюга довіку вже утримуються при острозі, до самої смерті своєї, і в кайданах. Він це знає, і все-гаки йому страшенно хочеться швидше скінчити свій ланцюговий строк. Адже без цього бажання чи ж міг би він просидіти п'ять або шість років на ланцюгу, не вмерти або не збожеволіти? Та чи й став би ще як який і сидіти? Я почував, що робота може врятувати мене, зміцнити

моє здоров'я, тіло. Повсякчасний душевний неспокій, нер-вічне подразнення, задушливе повітря казарми могли б зовсім зруйнувати мене. "Частіше бути на повітрі, кожного дня втомлюватися, привчатися носити тягарі — і я принаймні врятую себе,— думав я,— зміцню себе, вийду здоровий, бадьорий, дужий, нестарий". Я не помилився: робота й рух були мені дуже корисні. Я з жахом дивився на одного з моїх товаришів (із Дворян), як він згасав ув острозі, мов свічка. Увійшов він до острогу разом зо мною, ще молодий, вродливий, бадьорий, а вийшов "напівзруйнований, сивий, без ніг, із задишкою. "Ні,— думав я, на нього дивлячись,— я хочу жити й буду жити". Зате й перепадало ж мені спочатку від каторжних за любов до роботи, і довго вони дошкуляли мені зневагою й глузуванням. Та я не зважав ні на кого й бадьоро йшов куди-небудь, хоча б, приміром, випалюйати й товкти алебастр,— одна з перших робіт, якої я навчився. Це була робота легка. Інженерне начальство лаДне було, По змозі, полегшувати роботу дворянам, що, проте, зовсім не було потуранням, а тільки справедливістю. Дивно було б вимагати від людини, що наполовину слабша силою й ніколи не працювала, виконувати той же загад, який давали, згідно з положенням, справжньому роботязі. Та це "баловство" не завжди допускалося, навіть допускалося ніби покрадьки: за цим суворо наглядали. Частенько доводилося робити роботу важку, і тоді, зрозуміло, дворяне несли подвійний тягар супроти інших роботяг. Звичайно на алебастр призначали чоловік три-чотири, старих або слабосилих, ну, серед них і нас, звісно; та поверх того прикомандировували одного справжнього роботягу, який знав діло. Ходив звичайно, кілька років поспіль, усе той самий, Алмазов, людина сувора, смуглява й сухорлява, вже літня, нетовариська й гидлива. Він глибоко нас зневажав. А втім, був дуже неговіркий, такий, що навіть лінувався бурчати на нас. Сарай, де випалювали й товкли алебастр, стояв теж на пустинному й крутому березі річки. Взимку, особливо похмурого дня, нудно було дивитися на річку й на протилежний дикий берег. Щось тужливе, що надривало серце, було в цьому дикому й пустинному пейзажі. Та чи не тяжче ще було, коли над безкрайою білою пеленою снігу яскраво сяяло сонце; так би й полетів кудись у той степ, що починався на другому березі й стелився на південь одною суцільною скатертиною тисячі на півтори верст. Алмазов звичайно мовчки й суворо брався до роботи;

ми немов соромилися, що не можемо як слід допомагати йому, а він навмисне управлявся сам-один, навмисне не вимагав від нас ніякої допомоги, начеб на те, щоб ми відчували всю провину нащу перед ним і каялись за нашу некорисність. А всього й діла; було витопити піч, щоб випалити накладений у неї алебастр, який, бувало, ми ж таки й натаскаємо йому. А другого дня, коли алебастр бував уже зовсім випалений, починалося вивантаження його з печі. Кожен із нас брав важку колотушку, накладав собі особливий ящик алебастром і заходжувався розбивати його. Це була премила робота. Крихкий алебастр хутко обертався на білий блискучий порох, так ловко, так гарно кришився. Ми змахували важкими молотами й здіймали таку тріскотняву, що аж самим було любо. І стомлювалися ми, нарешті, і водночас легко ставало; щоки червоніли, кров оберталася швидше. Тут уже й Алмазов починав дивитися на нас поблажливо, як дивляться на малолітніх дітей; поблажливо покурював свою люлечку і все-таки не міг не бурчати, коли доводилося йому говорити. Втім, він і з усіма був такий самий, а по суті, здається, добра людина.

Інша робота, на яку мене посилали,— в майстерні крутити точильне колесо. Колесо було велике, важке. Потрібні були чималі зусилля, щоб крутити його, особливо коли токар (з інженерних майстрових) точив щось таке як сходова балясина або ніжки від великого столу, для казенних меблів якому-небудь чиновникові, на що потрібна була мало не ціла колода. Крутити тоді одному несила була, й посилали звичайно двох — мене та ще одного з дворян, Б. Так ця робота протягом кількох років лишалася за нами, якщо тільки доводилося щось точити. Б. був слабосила, квола людина, ще молодий, хворий на груди. Він прибув до острогу з рік передо мною разом з двома іншими із своїх товаришів — одним дідом, що весь час острожного життя день і ніч молився богу (за це його дуже поважали арештанти) і вмер при мені, й другим, ще дуже молодим чоловіком, свіжим, рум'яним, сильним, сміливим, котрий дорогою ніс Б., який стомлювався з пів-етапу, і це тривало сімсот верст поспіль. Треба було бачити їхню обопільну дружбу. Б. був людина.з прекрасною освітою, благородна, з характером великодушним, але зіпсованим і роздратованим хворобою. З колесом ми справлялися вдвох, і це навіть обох нас забавляло. Мені ця робота давала чудовий моціон.

Особливо також любив я розгрібати сніг. Це.бувало

звичайно після буранів і траплялося не раз за зиму. Після добового бурану який дім замітало до половини вікон, а який мало не зовсім заносило. Тоді, коли вже переставав буран і виступало сонце, виганяли нас великими купами, а то й усім острогом — відгрібати кучугури снігу від казенних будівель. Кожному давалося лопату, усім разом загад, часом такий, що треба було дивуватися, як можна впоратися з ним, і всі дружно бралися до діла. Пухкий, щойно злеглий і злегка приморожений зверху с^ніг спритно брали лопатою, величезними грудками, й розкидали кругом, причому сніг ще в повітрі обертався на блискучий пил. Лопата так і врізалася в білу, виблискуючу на сонці масу. Арештанти майже завсіди робили цю роботу весело. Свіжий зимовий вітер, рух розгарячали їх. Усі ставали веселіші: лунали регіт, вигуки, дотепи. Починали гратися в сніжки, не без того, звісно, щоб за хвилину не закричали розсудливі та обурені на сміх і веселощі, і загальне захоплення кінчалося звичайно лайкою.

Помалу-малу я став поширювати й коло мого знайомства.