Записки з мертвого дому - Сторінка 17

Попри всі тавра, кайдани й ненависні палі острогу, що заступають йому божий світ та обгороджують його як звіра в клітці,— він може добути горілку, тобто страшенно заборонену насолоду, поласувати коло "солодкого медку", навіть іноді (хоч і не завжди) підкупити найближчих своїх начальників, інвалідів та й унтер-офіцера, котрі крізь пальці дивитимуться на те, що він порушує закон і дисципліну; може навіть, поверх торгу, ще й позбиткуватися над ними, а позбиткуватися арештант страшенно любить, показати перед товаришами і впевнити навіть себе хоч на час, що в нього волі і влади незрівнянно більше, ніж здається,— одно слово, може наколобродити, набешкетувати, вкрай образити когось і довести йому, що він усе це може, що все це в "наших руках", тобто впевнити себе в тому, про що бідоласі й помислити неможливо. До речі: ось чому, може, в арештантах, навіть коли вони тверезі, помічається загальна схильність до куражу, до хвастощів, до комічного й пренаївного звеличування власної особи, бодай примарного. Нарешті, у всій цій гулятиці є свій ризик,— отже, є в ній хоч якась примара життя, хоч далека примара волі. А чого не віддаси за волю? Який мільйон щик, коли б йому здушили горло зашморгом, не віддав би всіх своїх мільйонів за один ковток повітря?

Дивуються часом начальники, що ось який-небудь арештант жив собі кілька років так смирно, зразково, навіть десяточним його зробили за похвальну поведінку, і раптом як є, ні сіло ні пало,— наче біс у нього вліз,— засваволив, наколобродив, набешкетував, а часом просто аж на карний злочин ризикнув: або на неприховану зневажливість перед вищим начальством, або вбив когось, або зґвалтував тощо. Дивляться на нього й дивуються. А може, вся й причина цього раптового вибуху в тій людині, від котрої найменше можна було сподіватися його,— це тоскний, судорожний вияв особистості, інстинктивна туга за самим собою, бажання заявити себе, свою принижену особистість, яке раптом виникає

й' доходить до злості, до шалу, до замороки розуму, до припадку, до судоми. Так, може, похований живцем у ямі, прокинувшись у ній, грюкає у віко труни й силкується скинути його, хоч розум, звичайно, міг би переконати його, що всі його зусилля підуть на марне. Та втому й річ, що тут уже не до розуму: тут судома. Візьмімо ще до уваги, що майже кожен свавільний вияв особистості в арештанті вважається за злочин, отже, природно, йому однаково що великий, що малий вияв. Гуляти — то вже гуляти, ризикнути — то вже ризикнути на все, хоч навіть і на вбивство. І тільки ж досить почати: сп'яніє потім людина, навіть не втримаєш! А тому всіляко б краще не доводити до цього. Всім було б спокійніше. Так; але як це зробити?

VI. ПЕРШИЙ МІСЯЦЬ

При вступі до острогу в мене було трохи грошей; на руках із собою було небагато, бо побоювався, щоб не відібрали, але про всяк випадок кілька карбованців було сховано, тобто заклеєно в оправі євангелія, яке можна було пронести в острог. Цю книгу, з заклеєними в ній грішми, подарували мені ще в Тобольську ті, хто теж герпів на засланні й лічив час його вже десятиріччями і хто в кожному нещасному давно вже звик бачити брата. Є в Сибіру, та майже ніколи й не переводяться, кілька осіб, котрі, здається, призначенням життя свого покладають собі — братерський догляд за "нещасними", жалість і співчуття до них, наче до рідних дітей, цілком безкорисливе, святе. Не можу не згадати тут коротко про одну зустріч. У місті, де був наш острог, жила одна дама, Настасія Іванівна, удова. Ніхто з нас, перебуваючи в острозі, не міг, звісно, познайомитися з нею особисто. Здавалося, за призначення свого життя вона обрала допомогу засланим, але найбільше дбала про нас. Чи було у неї в родині якесь подібне нещастя, а чи хтось із особливо дорогих і близьких її серцю людей потерпів за такий же злочин, тільки вона за особливе щастя мала зробити для нас усе, що тільки могла. Багато вона, звичайно, не могла; вона була дуже бідна. Та ми, сидячи в острозі, відчували, що там, за острогом, є в нас відданий друг. Між іншим, вона нам часто подавала звістки, яких ми дуже потребували. Вийшовши з острогу і вирушаючи до іншого міста, я встиг побувати в неї й познайомитися з нею особисто. Вона жила

десь у форштадті, в одного із своїх близьких родичів. Була вона не стара й не молода, не гарна й не погана; не можна було навіть дізнатися, чи розумна вона, чи освічена? Помічалася тільки в ній, на кожному кроці, сама безмежна доброта, непереможне бажання догодити, полегшити, зробити для вас неодмінно щось приємне. Все це так і прозирало в її тихому, доброму погляді, Я пробув у неї разом з іншим із острожних моїх товаришів майже цілий вечір. Вона так і дивилася нам у вічі, сміялася, коли ми сміялись, квапилася погодитися з'усім, що б ми не сказали; метушилася, щоб пригостити нас хоч чимось, чим тільки могла. Подано було чай, закуску, якісь солодощі, і якби в неї були тисячі, вона б, здається, їм зраділа тільки тому, що могла б краще нам догодити та полегшити наших товаришів, що залишились в острозі. Прощаючись, вона винесла нам по сигарниці на незабудь. Ці сигарниці вона склеїла для нас сама з картону (вже бозна як їх було склеєно), обклеїла їх кольоровим папірцем, точнісінько таким же, в який оправляють короткі арифметики для дитячих шкіл (а може, й справді на обклейку пішла яка-небудь арифметика). А кругом обидві сигарниці були, для краси, обклеєні тоненьким бордюрчиком з золотого папірця, по який вона, може, навмисне ходила до крамниць. "От ви курите ж цигарки, то, може, й здасться вам",— сказала вона, немов боязко перепрошуючи нас за свій подарунок... Каже дехто (я чув і читав це), що найвища любов до ближнього є водночас і найвищий егоїзм. В чому вже ось тут був егоїзм — ніяк не доберу.

Хоч при вступі до острогу в мене зовсім не було великих грошей, та я не міг якось тоді серйозно досадувати на тих із каторжних, котрі майже в перші ж години мого острожного життя, вже обдуривши мене раз, пре-наївно приходили вдруге, втретє і навіть уп'яте позичати в мене. Але в одному признаюсь одверто: мені було дуже досадно, що весь цей люд, із своїми наївними хитрощами, неодмінно мусив, як мені здавалося, вважати мене за телепня й дурника та сміятися з мене, саме тому, що я вп'яте давав їм гроші. їм неодмінно мало здаватися, що я піддаюсь на їхні обдурювання й хитрощі, і коли б, навпаки, я відмовляв їм та проганяв їх, то вони стали б незрівнянно більше шанувати мене. Проте хоч як я досадував, а відмовити все-таки не міг. Досадував же я тому, що серйозно й турботливо думав у ці перші дні, як і в які відносини поставлю я себе в острозі, або,

краще сказати, в яких відносинах я повинен бути з ними. Я відчував і розумів, шо все де середовище для мене цілком нове, що я в суцільних! потемках, а в потемках не можна прожити стільки років. Слід було приготуватися. Зрозуміло, я вирішив, щоі передусім треба поводитися прямо, як внутрішнє почуття й сумління велять. Та я знав також, що це ж самий афоризм, а перед мене все-таки постане найнесподіваніша практика.

І тому, попри всі дріб'язкові турботи за своє влаштування в казармі, що про них я вже згадував і що в них утягував мене переважно Яким Якимович, попри те, що вони трохи й розважали мене,— страшна, ядуча туга дедалі більше мене мучила. "Мертвий дім!" — казав я сам собі, приглядаючись іноді смерком, з ґанку нашої казарми, до арештантів, що вже посходилися з роботи й ліниво сновигали по площадці острожного двору, з казарми до кухні й назад. Приглядався до них і з облич їхніх та рухів намагався пізнавати, що вони за люди й які їхні вдачі? А вони вештались перед мене з насупленими лобами або через край веселі (ці два види найбільш подибуються і є майже характеристикою каторги), лаялись або просто розмовляли, або, нарешті, проходжувалися самотою, мовби в задумі, повагом, плавно, деякі з утомленим і апатичним виглядом, інші (навіть і тут!) — з виглядом чванливої вищості, з шапками набакир, з кожухами наопашки, з зухвалим, лукавим поглядом та з нахабними пересміхами. "Усе це моє середовище, мій теперішній світ,— думав я,— з котрим, хочу не хочу, а мушу жити..." Я пробував був розпитувати й розвідувати про них у Якима Якимовича, з котрим дуже любив пити чай, щоб не бути самому. Мимохідь сказати, чай, цей перший час, був майже єдиною моєю їжею. Від чаю Яким Якимович не відмовлявся і сам настановляв наш кумедний, саморобний, маленький самовар з бляхи, що його дав нам на тимчасове користування М. Яким Якимович випивав звичайно одну склянку (в нього були й склянки), випивав мовчки й статечно, повертав мені її, дякував і зараз же заходжувався коло мого укривала. Але того, що мені треба було знати,— розповісти не міг, ба навіть не міг втямки узяти, чого я так дуже цікавлюся вдачами навколишніх та найближчих до нас каторжних, і слухав мене навіть з якоюсь хитренькою усмішечкою, дуже мені пам'ятною. "Ні, мабуть, треба самому досвідчувати, а не розпитувати",— подумав я.

Четвертого дня, так само як і тоді, коли я ходив

перековуватися, арештанти ранком рано вишикувалися двома рядами на площадці перед кордегардією, біля острожної брами. Попереду, обличчям до них, і позаду — витяглись солдати, з зарядженими рушницями й з иримкнутими штиками. Солдат має право стріляти в арештанта, якщо той надумає тікати від нього; але одночасно він і відповідає за свій постріл, коли зробить його не при найпильнішій потребі; те саме і в разі відкритого бунту каторжників. Але хто ж би надумав тікати явно? Прибув інженерний офіцер, кондуктор, а також чінженерні унтер-офіцери й солдати, пристави над провадженими роботами. Зробили перекличку; частина арештантів, що ходила в швальні, вирушала раніш за всіх; до них інженерне начальство не мало відношення; вони працювали, власне, на острог і обшивали його. Далі вирушали в майстерні, а тоді вже й на звичайні чорні роботи. Разом із двадцятьма іншими арештантами пішов і я. За фортецею, на замерзлій річці, були дві казенні барки; їх, як непридатні, треба було розібрати, щоб принаймні старе дерево не змарнувалося. Втім, весь цей старий матеріал, здається, дуже мало коштував, майже нічого. Дрова в місті продавали по ціні мізерній, та й довкола лісу було дуже багато.