Записки з мертвого дому - Сторінка 33

Ледве тільки писар устиг вийти на середину сцени, як застукали ще: господиня знову переполошилась. Куди подіти писаря? В скриню, добре, що відімкнена. Писар лізе в скриню, а молодичка накриває його віком. Цим разом з'являється гість особливий, теж закоханий, але незвичайний. Це брамін і навіть у костюмі. Нестримний регіт вибухає серед глядачів. Браміна грає арештант Кошкін, і грає прекрасно. В нього постать брамінська. Жестами пояснює він всю міру кохання свого. Він підносить руки до неба, потім прикладає їх до грудей, до серця; та щойно тільки він устигає розніжитися,— чути дужий удар у двері. З удару чути, що це господар. Перелякана дружина не тямить себе, брамін бігає, як очманілий, і благає, щоб його сховали. Нашвидку вона становить його за шафу, а сама, забувши відімкнути, кидається до своєї пряжі й пряде, пряде, не чуючи, як стукає в двері її чоловік, з переляку сукає нитку, якої в неї нема в руках, і вертить веретено, забувши підняти його з підлоги. Сироткін дуже гарно й удало зобразив цей переляк. Але господар вибиває двері ногою і з батогом у руці підходить до дружини. Він усе помітив і підстеріг і просто показує їй пальцями, що в неї сховані троє. Потім шукає захованих. Першого знаходить сусіду і випроваджує його з кімнати стусанами. Переляканий писар хотів був тікати, підняв головою віко і тим сам себе зрадив. Господар підстьобує його батогом, і цим разом закоханий писар пристрибує зовсім не по-класичному. Лишається брамін; господар довго шукає його, нарешті знаходить у кутку за шафою, ввічливо кланяється йому і за бороду витягає на середину сцени. Брамін пробує захищатися, кричить: "Окаянний, окаянний!" (єдині слова, сказані в пантомімі), але чоловік не слухає й розправляється по-своєму. Дружина, бачачи, що тепер уже доходить до неї, кидає пряжу, веретено й тікає з кімнати; денце падає на землю, арештанти регочуть. Алей, не дивлячись на мене, смикає мене за руку й кричить мені: "Дивись! Брамін, брамін!" — а сам устояти не може зо сміху. Завіса падає. Починається інша сцена.

Та нема навіщо описувати всі сцени. їх було ще дві чи три. Всі вони смішні й невдавано веселі. Якщо склали їх не самі арештанти, то принаймні в кожну з них додали свого. Майже кожен актор імпровізував від себе, отже, наступних вечорів той самий актор і ту саму роль грав дещо інакше. Остання пантоміма, фантастична змістом, закінчилася балетом. Ховали мерця. Брамін з численними слугами робить над домовиною різні заклинання, але ніщо не допомагає. Нарешті лу-

нає: "Сонце на заході", мрець оживає, і всі раді, починають танцювати. Брамін танцює разом із мерцем, і танцює зовсім особливим І способом, по-брамінському. Тим і закінчується театр до наступного вечора. Наші всі розходяться веселі, вдоволені, хвалять акторів, дякують унтер-офіцерові. Сварок не чути. Всі якось незвично вдоволені, аж ніби щасливі, і засинають не як завжди, а майже з спокійним духом,— а чого б, здається? А тим часом це не мрія моєї уяви. Це правда, істина. Тільки трохи дозволили цим сердешним людям пожити по-своєму, повеселитися по-людському, прожити хоч годину не по-острожному — і людина морально змінюється, бодай би те було на кілька лише хвилин... Аж ось уже глибока ніч. Я здригаюся і прокидаюсь випадково: старий усе ще молиться на печі і промоли-ться там до самого світу; Алей тихо спить біля мене. Я пригадую, що й засинаючи він іще сміявся, розмовляв разом із братами про театр, і мимохіть задивляюся на його спокійне дитяче обличчя. Поволі-волі я пригадую все: останній день, свято, весь цей місяць... злякано підводжу голову й оглядаю сонних моїх товаришів при тьмяному світлі шестерикової казенної свічки. Я дивлюся на їхні бліді обличчя, на їхні бідні постелі, на всі ці безпросвітні злидні й убогісгь,— удивляюся — і наче мені хочеться впевнитися, що все це не продовження бридкого сну, а щира правда. Та це правда: ось чути чийсь стогін; хтось важко відкинув руку і брязнув ланцюгами, інший здригнувся вві сні й почав щось казати, а дідусь на печі молиться за всіх "православних християн", і чути його мірне, тихе, протягле: "Господи Ісусе Христе, помилуй нас!.."

"Не навіки ж я тут, а тільки ж на кілька років!" — думаю я і схиляю знов голову на подушку.

Кінець першої частини

ЧАСТИНА ДРУГА

І. ГОСПІТАЛЬ

Незабаром після свят я захворів і пішов до нашого військового госпіталю. Він стояв окремо, за півверсти в,ід фортеці. Це була довга одноповерхова будівля, пофарбована жовтою фарбою. Влітку, коли відбувалися ремонтні роботи, на неї витрачали дуже багато вохри. На величезному подвір'ї госпіталю містилися службові приміщення, будинки для медичного начальства та інші придатні будівлі. А в головному корпусі були самі палати. Палат було багато, проте арештантських всього тільки дві, завжди переповнених, а особливо влітку, так що доводилося часто зсувати ліжка. Наповнювалися наші палати всіляким "нещасним людом". Ходили туди наші, ходили різні військові підсудні, яких тримали на різних абвахтах, рішені, нерішені й пересильні; ходили й з виправної роти — чудної установи, куди відсилали провинних та малонадійних солдатиків із батальйонів на виправлення їхньої поведінки й звідки років через два й більше вони звичайно виходили такими мерзотниками, які рідко й трапляються. Арештанти у нас, захворівши, звичайно ранком заявляли про свою хворість унтер-офіцерові. їх зараз же записували в книгу і з цією книгою відсилали хворого з конвойним до батальйонного лазарету. Там лікар спочатку оглядав усіх хворих з усіх військових команд, розміщених у фортеці, і хто був справді хворий, тих записував до госпіталю. Мене відзначили в книзі, і в другій годині, коли вже всі наші вирушили з острогу на пообідню роботу, я пішов до госпіталю. Хворий арештант звичайно брав із собою скільки спромога грошей, хліба, бо не міг сподіватися собі того дня в госпіталі порцій, манюсіньку люлечку та кисет з тютюном, кременем і кресалом. Ці останні речі старанно ховалися в чоботи. Я ступив ув огорожу госпіталю не без певної цікавості до цієї нової, ще. не знаної мені варіації нашого арештантського життя-Оуття.

День був теплий, хмурний і сумний — один із тих днів, коли такі установи, як госпіталь, набирають особливо ділового, тоскного й кислого вигляду. Ми з когівоЙ-ним увійшли до приймальні, де стояли дві мідні ванни

ї де вже чекали двоє хворих, з підсудних, теж із конвойними. Увійшов фельдшер, ліниво і владно оглянув нас і ще лінивіше пішов доповісти черговому лікареві. Той з'явився незабаром; оглянув, обійшовся з нами дуже ласкаво і видав нам лікарняні листи, де були зазначені наші імена. Подальше ж визначення хвороби, призначення ліків, порції тощо мав робити вже той з ординаторів, що завідував арештантськими палатами. Я вже й перше чув, що арештанти не нахваляться своїми лікарями. "Батьків не треба!" — відповідали вони мені на мої розпити, коли я йшов до лікарні. Тим часом ми пере-одяглися. Одяг та білизну, в яких ми поприходили, від нас відібрали і вдягли нас у білизну госпітальну та до того видали нам довгі панчохи, пантофлі, ковпаки й товсті сукняні бурого кольору халати, підшиті чи то полотном, чи то якимсь пластирем. Одно слово, халат був до останньої міри брудний; але оцінив я його як слід уже на місці. Потім нас повели в арештантські палати, що містилися в кінці довжелезного коридора, високого й чистого. Зовнішня чистота всюди була дуже задовільна; все, що з першого погляду впадало в око, так і лисніло. А втім, це могло мені так здатися після нашого острогу. Двоє підсудних пішли в палату ліворуч, я праворуч. Біля дверей, замкнених залізним болтом, стояв вартовий з рушницею, біля нього підвартовий. Молодший унтер-офіцер (з госпітального караулу) звелів пропустити мене, і я опинився в довгій і вузькій кімнаті, попід обома поздовжніми стінами якої стояли ліжка, всього близько двадцяти двох, і між ними троє-четверо ще були вільні. Ліжка були дерев'яні, пофарбовані зеленою фарбою, надто знані всім і кожному у нас на Русі,— ті самі ліжка, що, з якогось приречення, ніяк не можуть бути без блощиць. Я помістився в кутку, на тому боці, де були вікна.

Як я вже сказав, тут були й наші арештанти, з острогу. Дехто з них уже знав мене або принаймні бачив перше. Багато більше було з підсудних та з виправної роти. Важко хворих, тобто таких, що не підводилися з постелі, було не дуже багато. Інші ж, легко хворі чи одужуючі, або сиділи на койках, або ходили туди й сюди по кімнаті, де поміж двома рядами ліжок лишалося ще досить місця для прогулянок. У палаті був надзвичайно задушний, лікарняний запах. Повітря було заражене різним^ неприємними випарами й запахом ліків, дарма що майже весь день в кутку топилася грубка. На моїй

койці був надітий смугастий чохол. Я зняв його. Під чохлом було сукняне укривало, підшите полотном, і груба білизна дуже сумнівної чистоти. Біля койки стояв столик, на ньому був кухоль та олов'яна миска. Все це для пристойності прикривалося виданим мені маленьким рушничком. Унизу столика була ще поличка: ті, що пили чай, зберігали там чайники, дзбани з квасом тощо; проте таких, що пили чай, між хворими було дуже небагато. А люльки та кисети, котрі були майже в кожного, не виключаючи навіть і сухотних, ховали під койки. Лікар та й інші з начальників майже ніколи їх не оглядали, а як і заставали кого з люлькою, то удавали, що не помічають. Втім, і хворі були майже повсякчас обережні і ходили курити до грубки. Хіба вже вночі курили просто на ліжках; та вночі ніхто не обходив палат, крім хіба іноді офіцера, начальника госпітального караулу.

До того часу я ніколи не лежав у жодній лікарні; все оточення тому було для мене зовсім нове. Я помітив, що викликаю певну цікавість. Про мене вже чули і оглядали мене дуже безцеремонно, навіть з відтінком деякої вищості, як оглядають у школах новачка або в присутствених місцях прохача. Праворуч біля мене лежав один підсудний, писар, незаконний син одного відставного капітана. Він судився за фальшиві гроші і лежав уже з рік, здається ні на що не хворий, але він упевнив лікарів, що в нього аневризм. Він досяг мети: каторга й покарання на тілі обминули його, і, ще рік згодом, його відіслали в Т—к для утримування десь при лікарні.