Записки з мертвого дому - Сторінка 38

Втім, не всі розповіді були цілком уже спокійні й байдужі. Про поручика Жеребятникова, наприклад, розповідали навіть з деяким відтінком обурення, проте не дуже великого. З цим поручиком Жеребятни-

ковим я познайомився ще в перші часи мого лежання в лікарні, звичайно з арештантських розповідей. Згодом я побачив його якось і в натурі, коли він стояв у караулі в нас. Це був чолов'яга років під тридцять, високий на зріст, товстий, жирний, з рум'яними щоками, що позапливали жиром, з білими зубами й з ноздрьовським розкотистим сміхом. По обличчю його було видно, що ця людина задумується менш за всіх на світі. Він жагуче любив сікти й карати палками, коли, бувало, призначали його за екзекутора. Спішу додати, що на поручика Же-ребятникова я вже й тоді дивився як на потвору між своїми ж, та так дивилися на нього й самі арештанти. Були й крім нього, в старовину звичайно, в ту недавню старовину, про яку "перекази недавні, та віри їм не ймуть", були виконавці, що любили робити своє діло ретельно і старанно. Але здебільшого робилося це наївно й без особливого захоплення. А поручик був чимсь подібним до витонченого гастронома у виконавчій справі. Він любив, він пристрасно любив виконавчу майстерність і любив єдино для майстерності. Він зазнавав насолоди від неї і, як потріпаний у насолодах, злинялий патрицій часів Римської імперії, винаходив собі різні витонченості, різні протиприродності, щоб скільки-будь розворушити й приємно полоскотати свою заплилу жиром душу. Ось виводять арештанта карати. Жеребятников екзекутором; самий погляд на довгий вишикуваний ряд людей з товстими палками вже запалює його. Він самовдоволено обходить ряди й посилено підтверджує, щоб кожен виконував своє діло ретельно, сумлінно, а то... Та солдатики вже знали, що значить це а то. Аж ось приводять самого злочинця, і якщо він досі ще не знав Жеребятникова, якщо не чув ще про нього всіх тайнощів, то ось яку, наприклад, штуку той утинав із ним. (Звісно, це одна з сотні штучок; поручик був невичерпний у винаходах). Кожен арештант тієї хвилини, коли його оголяють, а руки прив'язують до прикладів рушниць, на яких таким чином тягнуть його потім унтер-офіцери через усю зелену вулицю,— кожен арештант, за загальним звичаєм, починає завжди в цю хвилину слізливим, жалібним голосом благати екзекутора, щоб карав легше і не посилював кару надмірною суворістю: "Ваше благородіє,— кричить нещасний,— помилуйте, будьте батьком рідним, заставте за себе вік бога благати, не згубіть, пожальтеся!" Жеребятников тільки, бувало, того й жде; зараз зупинить

кару і теж з чутливим виглядом починає розмову з арештантом: ,

— Друже ти мій,— каже він,-}— та що ж мені робити з тобою? Не я караю, закон!

— Ваше благородіє, все в ваших руках, пожальтеся!

— А ти гадаєш, мені не жаль тебе? Ти гадаєш, мені утіха дивитися, як тебе битимуть? Я ж бо теж людина! Людина я чи ні, по-твоєму?

— Звісно, ваше благородіє, аякже; ви батьки, ми діти. Будьте батьком рідним! — кричить арештант, починаючи вже надіятися.

— Та, друже ти мій, розміркуй сам: розум же в тебе є, щоб розміркувати: адже я й сам знаю, що, як людина, мушу й на тебе, грішника, дивитися вибачливо й милостиво...

— Істинну правду зволите, ваше благородіє, казати!

— Так, милостиво дивитися, хоч би який ти був грішний. Але ж тут не я, а закон! Подумай! Адже я богові служу й батьківщині; я ж тяжкий гріх візьму на себе, коли послаблю закон, подумай про це!

— Ваше благородіє!

— Ну, та що вже! Нехай уже й так, для тебе! Знаю, що грішу* та нехай уже... Помилую я тебе цим разом, покараю легко. Ну, а що, як я тобі тим самим шкоди завдам? Я тебе ось тепер помилую, покараю легко, а ти сподіватимешся, що й іншим разом так само буде, та й знову злочин учиниш, що тоді? Адже на,моїй же душі...

. — Ваше благородіє! Другові, недругові закажу! Ось як перед престолом небесного створителя...

— Ну, та вже добре, добре! А заприсягнеш мені, що надалі добре поводитимешся?

— Та покарай мене, господи, та щоб мені на тому світі...

— Не присягайся, гріх. Я й слову твоєму повірю, даєш слово?

— Ваше благородіє!!!

— Ну, слухай же, милую я тебе тільки заради сирітських сліз твоїх; ти сирота?

— Сирота, ваше благородіє, як перст один, ні батька, ні матері...

— Ну, то заради сирітських сліз твоїх; але гляди ж, востаннє... ведіть його,—додає він таким м'якосердим голосом, що арештант уже й не знає, якими молитвами бога молити за такого милостивця. Аж ось грізна процесія рушила, повели; загримів барабан, замахали перші палки... "Катай його! — зіпає на всю свою горлянку Же-ребятников.— Печи його! Лупи, лупи! Обпікай! Ще йому,

ще йому! Шкулькіше сироту, шкулькіше шахрая! Сади йому, сади!" І солдати луплять з усього розмаху, іскри сиплються з очей бідолахи, він починає кричати, а Жере-бятников біжить за ним по фрунту і регоче, регоче, сміхом заходиться, боки руками підпирає зо сміху, розпрямитися не може, аж жаль його під кінець стане, сердешного. І радий ото він, і смішно ото йому, і тільки хіба зрідка урветься його лункий, здоровий, розкотистий сміх, і чується знову: "Лупи його, лупи! Обпікай його, шахрая, ^Обпікай сироту!.."

А ось іще які він винаходив варіації: виведуть на кару: арештант знову починає благати. Жеребятников цим разом не ламається, не кривляється, а каже відверто:

— Бачиш що, голубе,— говорить він,— покараю я тебе як слід, бо ти й вартий того. Але ось що я для тебе, коли хоч, зроблю: до прикладів я тебе не прив'яжу. Сам підеш, тільки по-новому: біжи щосили через увесь фрунт! Тут хоч і кожна палка вдарить, та діло ж буде коротше, як гадаєш? Хочеш спробувати?

Арештант слухає непорозуміло, недовірливо і замислюється. "Що ж,— думає він сам собі,— а може, воно й справді легше буде; пробіжу що є духу, то мука вп'ятеро коротша буде, а може, й не кожна палка вдарить".

— Добре, ваше благородіє, згоден.

— Ну, я й згоден, шквар! Глядіть же, гав не ловити! — кричить він солдатам, знаючи, проте, наперед, що жодна палка не мине винуватої спини; солдат, який промахнеться, теж дуже добре знає, чому підлягає. Арештант пускається бігти чимдуж "зеленою вулицею", але, зрозуміло, не пробігає й п'ятнадцяти рядів; палки, наче барабанний дріб, наче блискавка, разом падають раптом на його спину, і бідолаха з криком валиться, як підтятий, як влучений кулею. "Ні, ваше благородіє, краще вже по закону",— каже він, повільно підводячись з землі, блідий і переляканий, а Жеребятников, який заздалегідь знав усю цю штуку та що з неї вийде, регоче, заливається. Але й не описати всіх його розваг та всього, що про нього в нас розповідали!

Трохи інакше, в іншому тоні й дусі, розповідали в нас про одного поручика Смекалова, що був на посаді командира при нашому острозі, перше ще ніж призначили на цю посаду нашого плац-майора. Про Жеребятникова хоч і розповідали досить байдужно, без особливої злості, але все-таки не милувалися його подвигами, не хвалили його, а видимо ним гидували. Навіть якось звисока

гордували ним. Але про поручика Смекалова згадували у нас з радістю й утіхою. Річ у тому, що він зовсім не був якось особливо охочий висікти; в ньому зовсім не було суто жеребятницького елементу. Але він аж ніяк не був і від того, щоб висікти; в'тому й річ, що самі різки його згадувалося в нас з якоюсь солодкою любов'ю,— так уміла догодити ця людина арештантам! Та чим же? Чим заслужила вона таку популярність? Правда, наш люд, як, може, й весь народ російський, ладен забути цілі муки за одне ласкаве слово; кажу про це як про факт, не розглядаючи його ні з того, ні з того боку. Не важко було догодити цьому людові та набути в нього популярності. Але поручик Смекалов набув особливої популярності — навіть про те, як він сік, пригадувалося мало не з розчуленням. "Батька не треба",— кажуть, бувало, арештанти і навіть зітхають, порівнюючи, за спогадами, їхнього колишнього тимчасового начальника, Смекалова, з теперішнім плац-майором. "Душа людина!" Був він людина проста, може навіть і добра по-своєму. Але трапляється: буває за начальника людина не тільки добра, ба навіть великодушна; і що ж? — усі не люблять її, а як з якої, то, гляди, й просто сміються. Сила в тому, що Смекалов умів якось так зробити, що всі його в нас визнавали за свою людину, а це велике уміння або, точніше сказати, природжена здібність, над якою навіть і не задумуються ті, хто її має. Дивна річ: бувають із таких навіть і зовсім недобрі люди, а тим часом заживають іноді великої популярності. Не бридливі вони, не гидливі до підлеглого люду,— ось де, здається мені, причина! Паничика-білоручки в них не видно, духу панського не чути, а є в них якийсь особливий простонародний запах, природжений їм, і, боже мій, який чуйний народ до цього запаху! Чого він не віддасть за нього! Наймилосерднішу людину ладен проміняти на найсуворішу, якщо ця відгонить їхнім власним плоскінним запахом. А що, як ця людина з запахом ще й справді добродушна, хоч би й по-своєму? Тут уже їй і ціни нема! Поручик Смекалов, як я вже й сказав, карав часом і боляче, але він якось так умів зробити, що на нього не тільки не злостилися, але, навпаки, навіть тепер, за мого часу, як усе вже давно минуло, згадували про його штучки при січенні зо сміхом і втіхою. Та в нього й небагато було штук: фантазії художньої бракувало. Направду, була всього одна штучка, одна-однісінька, з якою він мало не цілий рік у нас перебувався; а може, вона й мила була саме тим, що

була однісінька. Наївності в цьому було багато. Приведуть, наприклад, винного арештанта. Смекалов сам вийде на покарання, вийде з посмішкою, з жартом, про що-небудь тут же розпитає винного, про що-небудь стороннє, про його особисті, домашні, арештантські справи, і зовсім не з якоюсь метою, не з заграванням якимсь, а так просто — бо йому справді знати хочеться про ці справи. Принесуть різки, а Смекалову стілець; він сяде на нього, люльку навіть закурить. Довга в нього така люлька була. ^Арештант починає благати... "Ні вже, брат, лягай, чого вже тут..." — мовить Смекалов; арештант зітхне й ляже/ "Ну лишень, голубе, вмієш ось такий стих напам'ять?"— "Як не знати, ваше благородіє, ми хрещені, змалку вчилися".— "Ну, то читай". І вже арештант знає, що читати, і знає заздалегідь, що буде при цьому читанні, бо цю штуку вже й перше разів тридцять з іншими пророблялося.