Записки з мертвого дому - Сторінка 36

Неначе він "засихав" ув острозі. Так принаймні про нього згодом висловлювались арештанти, між якими він залишив по собі добру пам'ять. Згадую тільки, що в нього були чудові очі, і, далебі, не знаю, чому він мені так виразно згадується. Він умер годині о третій пополудні, морозного й ясного дня. Пам'ятаю, сонце так і пронизувало міцним, скісним промінням зелені злегка підмерзлі шибки у вікнах нашої палати. Цілий потік його лився на нещасного. Вмер він не при пам'яті і важко, довго відходив, кілька годин поспіль. Ще від ранку очі його вже починали не впізнавати тих, що до нього підходили. Його хотіли якось полегшити, бачили, що йому дуже важко, дихав він трудно, глибоко, з хрипінням; груди його високо здіймалися, наче йому повітря було замало. Він збив із себе укривало, весь одяг і, нарешті, почав зривати з себе сорочку: навіть і вона здавалася йому важкою. Йому допомогли і зняли з нього й сорочку. Страшно було дивитися на це довге-довге тіло, з висхлими до кісток ногами й руками, з запалим животом, з піднятими грудьми, з ребрами, чітко випнутими, наче в кістяка. На всьому його тілі лишилися .тільки дерев'яний хрест з ладанкою та кайдани, в які, здається, він би міг тепер просунути висхлу ногу. За півгодини до його смерті всі у нас немовби принишкли, стали розмовляти трохи не пошептом. Хто ходив — ступав якось нечутно. Розмовляли один з одним мало, про речі ртфронні, зрідка тільки поглядали на вмирущого, який хрипів усе більше. Нарешті, він блукаючою й нетвердою

рукою намацав на грудях свою ладанку й почав рватн її з себе, наче й та була йому важка, непокоїла, давила його. Зняли й ладанку. Хвилин за десять він помер. Стукнули в двері до караульного, дали знати. Увійшов сторож, тупо подивився на мерця й пішов до фельдшера. Фельдшер, молодий і добрий хлопець, трохи забагато зайнятий своєю зовнішністю, досить, проте, щасливою, з'явився скоро; швидкими кроками, ступаючи гучно по принишклій палаті, підійшов до покійного і з якимсь особливо розв'язним виглядом, ніби умисне вигаданим для цього випадку, узяв його за пульс, помацав, махнув рукою й вийшов. Зараз же пішли дати знати караулові: злочинець був важливий, з особливого відділення; його й за мертвого визнати треба було з особливими церемоніями. Поки чекали караульних, хтось із арештантів тихим голосом подав думку, що не погано було б закрити покійникові очі. Інший уважно його вислухав, мовчки підійшов до мерця і закрив очі. Побачивши хреста, що лежав тут же на подушці, узяв його, обдивився й надів його знову Михайлову на шию; надів і перехрестився. Тим часом мертве обличчя костеніло; промінь світла грав на ньому; рот був напіврозтулений, два ряди білих, молодих зубів блищали з-під тонких, прилиплих до ясен губ. Нарешті ввійшов караульний унтер-офіцер при тесаку і в касці, за ним двоє сторожів. Він підходив, усе більше вповільнюючи ходу, непорозуміло позираючи на затихлих арештантів, що звідусюди суворо дивилися на нього. Підійшовши на крок до мерця, він став як укопаний, наче сторопів. Зовсім оголений, висхлий труп, у самих кайданах, вразив його, і він раптом відстебнув підборідник, зняв каску, чого зовсім не вимагалося, і широко перехрестився. Це була сувора, сива, служила людина. Пам'ятаю, ту саму мить тут же стояв Чекунов, теж сивий старик. Весь час він мовчки й уважно дивився в обличчя унтер-офіцера, просто в упор, і з якоюсь дивною увагою пильнував кожен жест його. Але очі їх зустрілися, і в Чекунова раптом здригнулась чомусь спідня губа. Він якось чудно скривив її, вискалив зуби і хутко, мов несподівано кивнувши унтер-офіцерові на мерця, промовив: — Адже теж мати була! — і відійшов геть. , Пам'ятаю, ці слова наче пронизали мене... І навіщо він їх промовив, і як навернулися вони йому на думку? Але ось труп стали підіймати, підняли разом із койкою; солома захрустіла, кайдани лунко, серед загальноЬ<т-чті, брязнули об підлогу... їх підняли. Тіло понесли. Раптом усі голосно загомоніли. Чути було, як унтер-офіцер, уже в коридорі, посилав когось по коваля. Треба було розкувати МерЦЯ... ; Але я відійшов від оповіді...

II. ПРОДОВЖЕННЯ

Лікарі обходили палати ранком; годині об одинадцятій вони входили до нас усі разом, супроводжуючи головного лікаря, а попереду їх, години за півтори, відвідував палату наш ординатор. Тоді саме ординатором у нас був один молоденький лікар, знавець справи, ласкавий, привітний, якого дуже любили арештанти і помічали в ньому тільки одну ваду: "занадто вже смирний". Справді, він був якийсь неговіркий, мовби навіть конфузився нас, мало не червонів, змінював порції трохи не на першу ж просьбу хворих і навіть, здається, ладен був призначати їм і ліки на їхнє ж прохання. А втім, був він славний молодий чоловік. Треба признатися, багатьох лікарів на Русі любить і шанує простий люд, і це, скільки я помітив, цілковита правда. Знаю, що мої слова здадуться парадоксом, особливо коли взяти до уваги загальне недовір'я всього російського простого люду до медицини й до заморських ліків. Справді, проста людина, недугуючи на найтяжчу хворобу, швидше лікуватиметься, кілька років поспіль, у знахарки або своїми домашніми, простонародними ліками (яких аж ніяк не треба нехтувати), ніж піде до лікаря чи лежати в госпіталь. Крім того, що тут є один надзвичайно важливий момент, цілком сторонній медицині, а саме: загальне недовір'я всього простолюду до всього, що має на собі печать адміністративного, форменого; крім цього, люд заляканий і упереджений проти госпіталів різними страхами, байками, не раз безглуздими, проте часом небезпідставними. А головне, його лякають німецькі порядки госпіталю, чужі люди кругом за весь час хвороби, суворі правила щодо їжі, розповіді про наполегливу суворість фельдшерів та лікарів, про різання та потрошіння трупів тощо. До того ж, міркують люди, лікуватимуть пани, бо лікарі все-таки пани. Однак при ближчому знайомстві з лікарями (хоч і не без винятків, але здебільшого) всі ці страхи зйййають дуже швидко, що, на мою думку, просто робить честь лікарям нашим, переважно молодим. Більша

частина їх уміють заслужити повагу й навіть любов простолюду. Принаймні я пишу про те, що сам бачив і перевірив не раз і в багатьох місцях, га й не маю підстав думати, щоб в інших місцях дуже часто робилося інакше. Звичайно, в деяких закутках лікарі не гребують хабарами, багато чим користуються від своїх лікарень, майже нехтують хворих, навіть зовсім забувають медицину. Це ще є; та я кажу про більшість або, краще, про той дух, про той напрямок, який здійснюється тепер, в наші дні, в медицині. А ті відступники від справи, вовки в овечій отарі, хоч би що висували на своє виправдання, хоч би чим виправдувались, приміром, хоча б середовищем, котре заїло й їх у свою чергу, завжди будуть неправі, особливо коли при цьому втратили й людинолюбство. А людинолюбство, ласкавість, братнє співчуття до хворого іноді потрібніші йому за всі ліки. Час би нам перестати апатично скаржитися на середовище, що воно нас заїло. Це, скажімо, правда, що воно багато що в нас заїдає, та не все ж, і часто якийсь хитрий і тямущий шахрай пре-спритно приховує й виправдує впливом цього середовища не саму свою слабість, а не раз і просто підлоту, особливо коли вміє красно говорити або писати. Втім, я знову відбився від теми; я хотів тільки сказати, що простий люд недовірливий і ворожий більше до адміністрації медичної, а не до лікарів. Пізнавши, які вони на ділі, він хутко втрачає чимало із своїх упереджень. А все інше в обстановці наших лікарень досі багато в чому не відповідає духові народу, досі вороже своїми порядками звичкам нашого простолюду і неспроможне здобути ЦІЛКОВИТОГО довір'я й поваги народної. Так мені принаймні здається на підставі деяких моїх власних вражень.

Наш ординатор щодня зупинявся перед кожним хворим, серйозно й надзвичайно уважно оглядав його й опитував, призначав ліки, порції. Часом він і сам помічав, що хворий ні на що не слабує; та як арештант прийшов відпочити від роботи або полежати на матраці, замість голих дощок, і, нарешті, все-таки в теплій кімнаті, а не в сирій кордегардії, де в тісноті перебувають густі купи блідих і виснажених підсудних (підсудні в нас майже завсіди, по всій Русі, бліді й виснажені — ознака, що їх перебування й душевний стан майже завсіди важчі, ніж у рішених), то наш ординатор спокійно записував їм яку-небудь ЇЄЬГІБ саіагпаїіз 1 і залишав лежати часом навіть

на тиждень. З цієї febris catarhalis усі сміялися в нас. Знали дуже добре, що це заведена в нас, з якоїсь обопільної згоди лікаря й хворого, формула для позначення удаваної хвороби; "запасні коільки", як перекладали самі арештанти febris саІагпаШ. Іноді хворий зловживав м'якосердям лікаря і лежав аж доти, доки його не вигонили силоміць. Тоді треба було подивитися на нашого ординатора: він начеб боявся, начеб соромився просто сказати хворому, щоб той одужував і швидше просився на виписку, хоча й мав цілковите право простісінько без ніяких розмов та улещувань виписати його, написавши йому в лікарняному листі: sanat est К Спершу він натякав йому, потім начеб просив: чи не пора, мовляв? "Ти ж уже майже здоровий, у палаті тісно" тощо, аж поки хворому самому ставало совісно і він сам, нарешті, просився на виписку. Старший лікар, хоч і людинолюбна, й чесна людина (його теж дуже любили хворі), але був незрівнянно суворіший, рішучіший, ніж ординатор, часом навіть виявляв сувору строгість, і за це його в нас якось особливо поважали. Він входив у супроводі всіх госпітальних лікарів, після ординатора, теж оглядав кожного поодинці, особливо затримувався над трудними хворими, завжди вмів сказати їм добре, підбадьорливе, часто навіть задушевне слово і взагалі справляв гарне враження. Тим, що приходили з запасними кольками, він ніколи не відмовляв і не відсилав їх назад; але коли хворий сам упирався, то він просто виписував його: "Ну, що ж, брат, полежав досить, відпочив, іди, треба честь знати". Упиралися звичайно або ледачі до роботи, особливо робочого, літнього часу, або з підсудних, що чекали на кару собі. Пам'ятаю, до одного з таких застосували особливу строгість, жорстокість навіть, щоб схилити його до виписки.