Записки з мертвого дому - Сторінка 50

Пам'ятаю, як він люто озирався навкруги, оглядаючи цікаву юрбу, і роззявляв свого горбатого дзьоба, готуючись дорого продати своє життя. Коли на нього надивилися й стали розходитися, він, кульгаючи, прискакуючи на одній нозі й помахуючи здоровим крилом, відшкандибав у найдальший кінець острогу, де забився в куток, щільно притиснувшись до паль. Тут він прожив у нас місяців зо три і за весь час жодного разу не вийшов із свого ,кутка. Спочатку приходили часто дивитися на нього, нацьковували на нього собаку. Шарик з люттю кидався на нього, але, видимо, боявся підступитися ближче, що дуже потішало арештантів. "Звірюка! — казали вони.— Не дається!" Потім і Шарик став боляче дошкуляти йому; страх минув, і він, коли нацьковували, примудрився хапати його за хворе крило. Орел захищався щосили пазурами й дзьобом і гордо й дико, як ранений король, забившись у свій куток, озирав цікавих, що приходили його розглядати. Нарешті всім він надокучив; всі його кинули й забули, а проте щодня можна було бачити біля нього шматочки свіжого м'яса й черепок з водою. Хтось та доглядав його. Він попервах і їсти не хотів, не їв кілька днів; нарешті, став брати їжу, але ніколи з рук або при людях. Мені траплялося не раз здалеку спостерігати його. Не бачачи нікого й гадаючи, що він сам, він іноді наважувався виходити недалеко з кутка і шкутильгав уздовж паль, кроків на дванадцять від свого місця, потім повертався назад, далі знову виходив, неначе робив моціон. Забачивши мене, він негайно, що є духу, кульгаючи й прискакуючи, поспішав на своє місце і, відкинувши назад голову, роззявивши дзьоба, наїжившись, зараз же готувався до бою. Ніякими ласками я не міг пом'якшити його: він кусався й бився, м'яса від мене не брав і весь час, бувало, як я над ним стою, пильно-пильно дивиться мені в очі своїм злим, пронизливим поглядом. Самотньо й злісно він чекав смерті, не довіряючи нікому й не примиряючись ні з ким. Нарешті арештанти наче згадали про нього, і хоч ніхто не дбав, ніхто й не споминав про нього місяців зо два, але раптом у всіх ніби виникло до нього співчуття. Заговорили, що треба винести орла. "Нехай хоч здохне, та не в острозі",— казали одні, * п

— Звісно, птах вільний, суворий, не привчиш до острогу,— погоджувались інші.

— Виходить, він не так, як ми,— додав хтось.

/ — Чи ба, бовкнув: то ж птиця, а ми, значить, люди.

— Орел, хлопці, є цар лісів,— почав був Скуратов, та його цим разом не стали Іслухати. Одного разу по обіді, коли пробив барабан на роботу, взяли орла, затиснувши йому дзьоба рукою, бо він почав люто битися, й понесли з острогу. Дійшли до валу. Чоловік дванадцять, що були в цій партії, з цікавістю хотіли побачити, куди піде орел. Дивна річ: усі були з чогось вдоволені, наче вони самі почасти дістали волю.

— Ач собаче м'ясо: добро йому робиш, а він усе кусається! — казав той, що тримав орла, майже з любов'ю дивлячись на злого птаха.

— Пускай його, Микитко!

— Йому, видно, чорта в чемодані не строй. Йому волю подавай, справдешню волю-воленьку.

Орла скинули з валу в степ. Це діялося глибокої осені, холодного й похмурого дня. Вітер свистів у голому степу й шарудів у пожовклій, посохлій, пелехуватій степовій траві. Орел рушив прямо, махаючи хворим крилом і мовби кваплячись тікати від нас куди очі. Арештанти зацікавлено стежили, як мелькала в траві його голова.

— Ач який! — задумано промовив один.

— І не оглянеться! — додав другий.— І разу, хлопці, не оглянувся, біжить собі!

— А ти думав, дякувати вернеться? — зауважив третій.

— Звісно, воля. Волю почув.

— Слобода, значить.

— І не видно вже, хлопці...

— А чого стояти? Марш! — закричали конвойні, і всі мовчки попленталися на роботу.

VII. ПРЕТЕНЗІЯ

Починаючи цей розділ, видавець записок покійного Олександра Петровича Горянчикова вважає за свій обов'язок зробити читачам таке повідомлення.

У першому розділі "Записок із Мертвого дому" сказано кілька слів про одного батьковбивцю, з дворян. Між іншим, його поставлено було за приклад того, як бездушно розповідають іноді арештанти про злочини, що їх вчинили. Сказано було також, що вбивця не зізнався перед судом у своєму злочині, проте, судячи з розповідей тих, хто знав усі подробиці його історії, факти бу-

ли такі ясні, що неможливо було не вірити злочинові. Ці ж таки люди розповідали авторові "Записок", що злочинець був зовсім безпутної поведінки, заліз у борги і вбив свого батька, жадаючи після нього спадщини. Д втім, ціле місто, де перше служив батьковбивця, розповідало цю історію однаково. Про цей останній факт видавець "Записок" має досить певні відомості. Нарешті, в "Записках" сказано, що в острозі був в убивці повсякчас чудовий, превеселий настрій; що це була химерна, легковажна, надзвичайно нерозсудлива людина, хоч зовсім не дурень, та що автор "Записок" ніколи не помічав у ньому якоїсь особливої жорстокості. І тут же додано слова: "Зрозуміло, я не вірив цьому злочинові".

Цими днями видавець "Записок із Мертвого дому" дістав повідомлення з Сибіру, що злочинець казав правду і десять років страждав на каторжній роботі даремно, що невинність його виявив суд, офіціально. Що справжні злочинці знайшлися й зізналися та що нещасного вже звільнено з острогу. Видавець не може мати найменшого сумніву в цілковитій певності цієї звістки...

Додавати більше нема чого. Годі говорити й розводитися про всю глибінь трагічного в цьому факті, про занапащене під таким жахливим обвинуваченням життя ще змолоду. Факт надто зрозумілий, надто разючий сам по собі.

Ми думаємо також, що коли такий факт був можливий, то вже сама ця можливість долучає ще одну й надзвичайно яскраву рису до характеристики й повноти картини Мертвого дому.

А тепер підемо далі.

Я вже казав перше, що я, нарешті, освоївся із своїм становищем в острозі. Але це "нарешті" відбувалося дуже туго й болісно, занадто помалу. По суті мені потрібен був майже рік часу для цього, і то був найважчий рік мого життя. Тим-то він так цілком і уклався в моїй пам'яті. Мені здається, я кожну годину цього року пам'ятаю одну за одною. Казав я також, що звикнути до цього життя не могли й інші арештанти. Пам'ятаю, як того першого року я часто думав сам собі: "Що вони, як? Невже могли звикнути? Невже спокійні?" І питання ці дуже мене цікавили. Я вже згадував, що всі 'арештанти жили тут мовби не в себе дома, а мовби на заїзді, на поході, на етапі якомусь. Люди, прислані на все життя, й ті метушились або нудьгували, і вже неодмінно

кожен із них сам собі мріяв про щось майже неможливе. Цей повсякчасний неспокіщ що виявлявся хоч і без слів, але видимо; ця дивна гарячність і нетерплячість іноді мимохіть висловлених нидій, часом таких безпідставних, що вони ніби скидалися на марення і, що найбільше вражало, уживалися нерідко в найпрактичніших, здається, умах,— усе це надавало такого незвичайного вигляду й характеру цьому місцю, що, можливо, саме оці риси й були найхарактернішою його властивістю. Якось почувалося, майже з першого погляду, що такого нема за острогом. Тут усі були мрійники, і це впадало в вічі. Відчувалося це болісно саме тому, що мрійність надавала більшості арештантів острогу вигляду понурого й похмурого, нездорового якогось вигляду. Величезна більшість була мовчазна і злісна до ненависті, не любила виставляти своїх надій напоказ. Простодушність, одвертість зневажалися. Що нездійсненніші були надії й що більше відчував цю нездійсненність сам мрійник, то впертіше й цнотливіше він їх таїв у собі, але зректися їх він не міг. Хто знає, може, дехто соромився їх сам у собі. В російській вдачі стільки статечності й тверезості погляду, стільки внутрішніх кпин з першого себе... Може, через це постійне затаєне невдоволення з себе й було стільки нетерплячості в цих людей у повсякденних стосунках одного з одним, стільки непримиренності й глузування одного з одного. І коли, наприклад, вихоплювався раптом, з-поміж них же, хтось наївніший і нетерплячіший і висловлював часом уголос те, що у всіх було про себе на думці, пускався в мрії й надії, то його зараз же грубо осаджували, обривали, осміювали; але здається мені, що найзавзятіші з переслідувачів були якраз ті, котрі, можливо, самі ще далі за нього пішли в своїх мріях та надіях. На наївних і простакуватих, я сказав уже, дивилися в нас усі взагалі як на звичайнісіньких дурнів і ставилися до них зневажливо. Кожен був такий понурий і самолюбний, що починав зневажати людину добру й без самолюбства. Крім цих наївних і простакуватих базік, всі інші, тобто мовчазні, різко поділялися на добрих і лихих, на похмурих і світлих. Похмурих і лихих було незрівнянно більше; якщо ж серед них і траплялись деякі вже з природи своєї балакуни, то всі вони неодмінно були баламутні пліткарі й тривожні заздрісники. До всього чужого їм було діло, хоч своєї власної душі, своїх власних таємних справ і вони

нікому не давали напоказ. Це було не в моді, не заведено. Добрі — дуже маленька купка — були тихі, мовчки таїли в собі свої уповання і, звичайно, більше, ніж похмурі, схильні були до надії та віри в них. Втім, здається мені, що в острозі була ще група цілком зневірених. Такий був, приміром, і дідок із стародубських слобід; але у всякому разі таких було дуже мало. Дідок був на око спокійний (я вже казав про нього), але з деяких ознак, я гадаю, душевний стан його був жахливий. "•Втім, у нього був свій порятунок, свій вихід: молитва та ідея про мучеництво. Божевільний арештант, що зачитався біблії,— про нього я вже згадував: він кинувся з цеглиною на майора,— мабуть, теж був із зневірених, з тих, кого покинула остання надія; а що зовсім без надії жити неможливо, то він і придумав собі вихід у добровільному, майже штучному мучеництві. Він заявив, що кинувся на майора без злоби, а єдино бажаючи прийняти муки. І хто знає, який психологічний процес відбувся тоді в душі його! Без якоїсь мети та прагнення до неї не живе жодна жива людина. Втративши мету й надію, людина з туги обертається нерідко на страховище... Мета у всіх наших була: воля та вихід із каторги.

Втім, я ось тепер силкуюся підвести весь наш острог під розряди; та чи це можливе? Дійсність без краю різноманітна, порівнюючи з усіма, навіть і найхитрішими, висновками абстрактної думки, і не терпить різких і крупних розрізнень.