Записки з мертвого дому - Сторінка 52

В усіх цих випадках якщо й бувають люди, котрі вміють вдало спрямувати масу й виграти справу, то це вже будуть люди іншого типу народних ватажків і природних проводирів, типу надзвичайно в нас рідкісного. Але ці, що про них я тепер кажу, призвідники й ватажки в претензіях, майже завжди програють справу і населяють за це потім остроги й каторги. Через гарячку свою вони програють, але через гарячку ж і вплив мають на масу. За ними, нарешті, охоче йдуть. їхній запал і чесне обурення діють на всіх, і під кінець найнерішучіші приєднуються до них. їхня сліпа впевненість в успіху спо-кушує навіть найзакореніліших скептиків, дарма що іноді ця впевненість має такі хиткі, такі дитячі підстави, що зачужа дивуєшся, як це за ними пішли. А головне те, що вони йдуть перші, і йдуть, нічого не боячись. Вони, як бики, кидаються просто вниз рогами, часто без знання справи, без обережності, без того практичного єзуїтизму, з яким нерідко найпідліша й чнайзаплямованіша навіть людина виграє справу й виходить суха з води. А вони неодмінно ламають роги. У звичайному житті ці люди жовчні, буркотливі, драз-ливі й нетерпимі. А найчастіше страшенно обмежені, що, проте, й становить почасти їхню силу. Найдосад-ніше ж у них те, що, замість прямої мети, вони часто

кидаються навкоси, замість головної справи — на дрібниці. Оце їх і губить. Але вони зрозумілі масам; п цьому їхня сила... Втім, треба ще сказати кілька слів про те: що таке значить претензія?

В нашому острозі було кілька чоловік таких, які прийшли за претензію. Ось вони найбільше й хвилювалися. Особливо один, Мартинов, що раніше служив у гусарах, гарячий, невпокійний і підозріливий чоловік, проте чесний і правдивий. Інший був Василь Антонов, людина якось спокійно-дратівлива, з зухвалим поглядом, з пихатою саркастичною усмішкою, надзвичайно розвинена, проте так само чесна й правдива. Та всіх не перебереш; багато їх було. Петров, між іншим, так і сновигав туди й сюди, прислухався до всіх купок, мало говорив, але видимо був схвильований і перший вискочив із казарми, коли почали шикуватися.

Наш острожний унтер-офіцер, який виконував у нас обов'язки фельдфебеля, зараз же вийшов переляканий. Вишикувавшись, люди чемно попросили його сказати майорові, що каторга бажає з ним говорити і просити його особисто про деякі пункти. Слідом за унтер-офіцером вийшли й усі інваліди і вишикувалися по другий бік, насупроти каторги. Доручення, дане унтер-офіцерові, було надзвичайне і вжахнуло його. Але не доповісти зараз же майорові він не смів. По-перше, вже коли повстала каторга, то могло вийти й щось гірше. Все начальство наше якось посилено боялося каторги. По-друге, коли б навіть і нічого не було, так що всі зараз же оханулися б і розійшлися, то й тоді унтер-офіцер мусив би негайно доповісти про все, що діялося, начальству. Блідий, тремтячи від страху, подався він квапливо до майора, навіть і не пробуючи сам опитувати й умовляти арештантів. Він бачив, що з ним тепер і говорити не стануть.

Не знаючи зовсім нічого, і я вийшов шикуватися. Про всі подробиці справи я довідався вже згодом. А тепер, я думав, відбувається якась перевірка; але, не бачачи караульних, котрі провадять перевірку, здивувався й став розглядатися навколо. Обличчя були схвильовані й роздратовані. Деякі були навіть бліді. Всі взагалі були мовчазні й занепокоєні тим, як то доведеться заговорити перед майором. Я помітив, що багато хто подивився на мене надзвичайно здивовано, але мовчки відвернувся. Як видно, їх здивувало, що р,ф ни-

ми вишикувався. Вони, очевидно, не вірили, щоб і я теж показував претензію. Однак незабаром майже всі мої сусіди стали знову звертатися до мене. Всі дивилися на мене запитливо. 1

— Ти тут чого? — грубо й голосно спитав мене Василь Антонов, що стояв від мене геть далі за інших і досі завжди казав мені ви й поводився зо мною чемно.

Я подивився на нього непорозуміло, все ще силкуючись збагнути, що це значить, і вже догадуючись, що діється щось незвичайне.

— Справді, чого тобі тут стояти? Іди в казарму,— мовив один молодий арештант, з військових, що з ним я досі зовсім не був знайомий, хлопець добрий і тихий.— Не по тобі це діло.

— Та шикуються ж,— відповів я йому,— я думав, перевірка.

— Ач, також виліз,— крикнув один.

— Залізний ніс,— мовив другий.

— Муходави! — промовив третій з невимовним презирством. Це нове прізвисько викликало загальний регіт.

— З ласки на кухні вештається,— додав ще хтось.

— їм скрізь рай. Тут каторга, а вони калачі їдять та поросят купують. Ти ж власне їси; чого ж сюди лізеш.

— Тут вам не місце,— промовив Куликов, розв'язно підходячи до мене; він узяв мене за руку й вивів із рядів.

Сам він був блідий, чорні очі його блискали, і спідня губа була закусана. Він не спокійно чекав майора. До речі: я страшенно любив дивитися на Куликова в усіх таких випадках, тобто в усіх тих випадках, коли йому треба було показати себе. Він рисувався жахливо, але й діло робив. Мені здається, він і на страту пішов би з певним шиком, чепуристістю. Тепер, коли всі казали мені ти і лаяли мене, він, видимо, умисне подвоїв свою чемність зо мною, а разом із тим слова його були якось особливо, навіть пихато наполегливі, не припускали ніякого заперечення.

— Ми тут про своє, Олександре Петровичу, а вам тут4 нема що робити. Ідіть кудись, перечекайте... Он ваші всі на кухні, йдіть туди,

— Під дев'яту палю, де Антипка безп'ятий живе! — підхопив хтось.

І^рїзь підняте вікно в кухні я справді' побачив наших

поляків; а втім, мені здалося, що там, крім них, багато людей. Спантеличений, я пішов на кухню. Сміх, лайка й тюкання (що заміняло в каторжних свистки) залунали мені услід.

— Не сподобались!.. Тю-тю-тю! Бери його!.. Ніколи ще досі не був я такий ображений в острозі,

і цим разом мені було дуже важко. Та я потрапив під таку хвилину. У сінях перед кухнею мене зустрів Т — вський, з дворян, твердий і великодушний молодий чоловік, без великої освіти; він страшенно любив Б. Його з-поміж усіх інших вирізняли каторжні і навіть почасти любили. Він був хоробрий, мужній і дужий, і це якось виявлялося в кожному жесті його.

— Що ви, Горянчиков,— закричав він мені,— ідіть сюди!

— Та що там таке?

— Вони претензію показують, хіба ви не знаєте? їм, звичайно, не вдасться: хто повірить каторжним? Почнуть розшукувати призвідців, і якщо ми там будемо, на нас, зрозуміло, перших звернуть обвинувачення в бунті. Згадайте, за що ми прийшли сюди. їх просто висічуть, а нас під суд. Майор нас усіх ненавидить і радий занапастити. Він нами сам виправдається.

— Та й каторжні видадуть нас головою,— додав М—цький, коли ми ввійшли до кухні.

— Будьте певні, не пожаліють! — підхопив Т — вський.

У кухні, крім дворян, було ще багато людей, всього чоловік тридцять. Усі вони залишились, бо не хотіли показувати претензії,— деякі з боягузтва, деякі рішуче переконані в цілковитій марноті всякої претензії. Був тут і Яким Якимович, запеклий і природний ворог усіх таких претензій, що перешкоджали правильному перебігу служби та й благонравності. Він мовчки й надзвичайно спокійно чекав кінця справи, нітрохи не турбую чись цим кінцем, навпаки, цілком певний, що неминуче візьме верх порядок та воля начальства. Був тут і Ісай Хомич: він стояв спантеличений, похнюпивши носа, жадібно й боягузливо прислухаючись до нашої розмови. Він був дуже стурбований. Були тут усі острожні полячки з простих, які теж приєдналися до дворян. тЗуло кілька й боязких росіян, людей завжди мовчазних і забитих. Вийти з іншими вони не насміли і з сумом чекали, чим скінчиться справа. Було, нарешті, кілька похмурих і завжди суворих арештантів, людей небоязких.

Вони залишились, бо були уперто й бридливо переконані, що все це дурниця і нічого, крім лиха, з цього діла не буде. Та мені здається, що все-таки вони почували себе тепер якось незручно, j дивилися не зовсім само-впевнено. Вони хоч і розуміли свою цілковиту рацію щодо претензії,— це згодом і і підтвердилося,— але все-таки усвідомлювали себе ніби відступниками, які покинули артіль, неначе видали товаришів плац-майорові. Опинився тут і Иолкін, отой самий хитрий мужичок-сибіряк, що прийшов за фальшиву монету й відбив ветеринарну практику в Куликова. Дідок із стародуб-ських слобід був також тут. Кухарі всі до єдиного лишилися на кухні, мабуть, з переконання, що вони теж становлять частину адміністрації, отже, й непристойно їм виходити проти неї.

— Однак,— почав я, нерішуче звертаючись до M—го,— крім цих, майже всі вийшли.

— Та нам що? — пробурчав Б.

— Ми в сто разів більше за них ризикували б, якби вийшли; а навіщо? Je haïs ces briqandsl. І невже ви хоч одну хвилину думаєте, що їхня претензія відбудеться? Яка ж охота лізти в безглуздя?

— Нічого з цього не буде,— підхопив один із каторжних, упертий і озлоблений старик. Алмазов, що був тут же, поспішив підтакнути йому на відповідь.

— Опріч того, що пересічуть з півсотні,— нічого з цього не буде.

— Майор приїхав! — крикнув хтось, і всі жадібно кинулись до вікон.

Майор влетів лихий, оскаженілий, червоний, в окулярах. Мовчки, але рішуче підійшов він до фрунту. В цих випадках він справді був сміливий і не втрачав самовладання. Втім, він майже завсіди був напідпитку. Навіть його засмальцьований кашкет з оранжевою околичкою й брудні срібні еполети мали цієї хвилини щось зловісне. За ним ішов писар Дятлов, надзвичайно важлива особа в нашому острозі; він по суті керував усім в острозі й мав навіть вплив на майора, хлопець хитрий, дуже собі на умі, але й не поганий. Арештанти були вдоволені ним. Слідом за ним ішов наш унтер-офіцер, який, очевидно, вс*гиг уже дістати страшенну нагінку і сподівався ще Вдесятеро більшої; за ним — конвойні, троє чи четверо, не більше. Арештанти, що стояли без кашкетів з того

£К^<Я ненавиджу цих харцизів (франц.).

самого часу, здається, як послали по майора, тепер усі випростались, підправились; кожен із них переступив з ноги на ногу, а потім усі так і завмерли на місці, чекаючи першого слова або, краще сказати, першого крику вищого начальства.

Він негайно й розітнувся; з другого слова майор загорлав щосили, цим разом навіть із якимсь виском: дуже вже він оскаженів. З вікон нам видно було, як він бігав по фрунту, кидався, допитував.