Запiзнiла розплата - Сторінка 7

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

На цьому твердому грунті взагалі важко помітити якісь сліди, та злочинці не хотіли нічим ризикувати.

— Це зовнішні прикмети, — сказав Пуаро. — Але, коли не помиляюсь, ви шукаєте саме їх?

Паризький детектив витріщився на нього:

— Певна річ.

Ледь помітна усмішка з'явилася на губах Пуаро. Здавалося, він хотів щось сказати, але стримався і схилився до місця, де лежала лопата.

— Так, саме цим знаряддям була вирита могила, — підтвердив Жіро. — Але воно вам нічого не розповість. Лопата із господарства пана Рено, а той, хто копав, був у рукавичках. А ось і вони. — Він указав на забруднені землею рукавички. — І вони теж належали панові Рено або, вірніше, його садівникові. Повірте мені, злочинці все врахували. Жертву зарізали його власним кинджалом і мали засипати лопатою, котра належала йому. Сподівались, що не залишать жодних слідів. Але я доведу їхню помилку. Завжди щось залишається. І я поклав розшукати це щось.

Пуаро неуважно слухав паризького детектива. Його увагу привернув коротенький, сірий шматок свинцевої труби, який лежав поруч із лопатою. Він легенько торкнувся його пальцем.

— І це теж належало вбитому? — кинув він, і в цьому запитанні я відчув ледь помітну іронію.

Жіро знизав плечима, немовби такі речі не обходили його.

— Може, валяється тут вже кілька тижнів. Мене такі дрібнички не цікавлять.

— Що ж до мене, то я вважаю цю дрібничку вельми цікавою, — лагідним голосом промовив Пуаро.

Я здогадався, що він просто вирішив дозолити паризькому детективові. І таки допік йому. Жіро відвернувся, буркнув, що не має зайвого часу, і, схилившись біля ями, знову заходився детально обшукувати місце злочину.

Тим часом Пуаро, немов йому раптом сяйнула думка, підійшов до дверей невеликого сарайчика і штовхнув їх.

— Замкнеш, — іронічно кинув через плече Жіро. — Але всередині нічого цікавого, крім різного мотлоху, який тримає там садівник. Лопату взяли не тут, а в сарайчику поруч із віллою.

— Чудово, — з захопленням прошепотів пан Бекс. — Він тут трохи більше за півгодини, а вже про все довідався. Оце так людина! Безсумнівно, Жіро найкращий детектив сучасності!

І попри мою глибоку антипатію до паризького детектива я відчував, що він неабияк вразив мене. Кожний крок Жіро, здавалося, приносив помітні результати. І наче навмисне, Пуаро досі ще нічим не проявив себе. Мене це хвилювало і злило. Здавалось, він спрямував свою увагу на різні нікчемні дрібнички, аж ніяк не пов'язані зі злочином. І немов підтверджуючи мої думки, він несподівано спитав:

— Пане Бекс, дуже прошу вас, поясніть значення лінії, намальованої крейдою, що обходить "могилу". Це робота поліції?

— Ні, пане Пуаро, вона має відношення до гольфа. І відмічає місце, де має бути ямка на полі для гри в гольф, як називають їх в Англії.

— Ямка на полі? — Пуаро повернувся до мене. — Коли не помиляюсь, яма неправильної форми, наповнена піском з насипом з одного боку?

Я ствердно хитнув головою.

— Пан Рено, звичайно, грав у гольф? — питав далі мій приятель.

— Так, захоплювався цією грою. Він навіть брав участь у розплануванні поля.

Пуаро задумливо похитав головою. Потому зауважив:

— В такому разі злочинці не дуже вдало обрали місце для захоронення тіла.

— Достеменно так, — вигукнув Жіро, в голосі його бриніло торжество. — І це доводить, що вони не тутешні. Блискучий приклад побічних доказів.

— Так, — із сумнівом у голосі промовив Пуаро. — Жоден, хто знає, що тут ідуть роботи, не закопував би тіло в цьому місці, коли б він чи вони не прагнули, аби його знайшли якомога скоріше. Але це нісенітниця, хіба не так?..

Жіро навіть не відповів.

— Так, — сказав Пуаро дещо незадоволено. — Так, безумовно, що нісенітниця!

ЗАГАДКОВА ПАНІ ДОБРЕЙ

Залишаючи місце злочину, Пуаро оголосив, що більше його там ніщо не цікавить. Ця заява викликала неприховану радість у паризького детектива. Коли ми прямували доріжкою до вілли, я на мить озирнувся, аби подивитися, що робить Жіро. Він повзав рачки і з такою ретельністю обшукував землю, що я знову ним захопився. Пуаро прочитав мої думки і, коли ми залишилися наодинці, іронічно зауважив:

— Нарешті ви зустріли детектива, котрий викликає у вас захоплення. Людину-вівчарку. Скажіть відверто, мій друже, я вгадав?

— В усякому разі, він не сидить склавши руки, — відказав я різко. — І коли там можна щось знайти, він відшукає це "щось". А ви…

— Гаразд! Я теж дещо знайшов! Шматок свинцевої труби.

— Безглуздя, Пуаро. Вам прекрасно відомо, що ця труба не має ніякого відношення до злочину. Я мав на думці сліди, котрі безпомилково вкажуть нам вбивць.

— Мій друже, ключ до з'ясування таємниці, який має два фути завдовжки, так само цінний, як і двоміліметровий. А щодо шматка свинцевої труби, то ви заперечуєте його причетність до злочину лише тому, що такої думки додержується Жіро. Жодних питань!.. — перебив він мене. — Більше про це ні слова. Хай Жіро займається пошуками, а мені дозвольте думати. Справа здається досить ясною, однак, друже мій, на душі у мене неспокійно. І знаєте чому?.. Через той наручний годинник, що поспішає на дві години. Є ще кілька дивних дрібничок, які не узгоджуються з усією історією. Наприклад, коли метою вбивць була помста, чому вони не зарізали Рено в ліжку? Це ж було б набагато простіше…

— Вони хотіли заволодіти "секретними паперами", — нагадав я.

Пуаро зняв порошинку з рукава з виразом невдоволення.

— Хай так. Але де ці "секретні папери"? Треба припустити, що на деякій відстані від будинку, оскільки вони наказали йому одягнутись. Однак його знаходять убитим зовсім близько, майже поруч із віллою. І знов-таки, хіба не чистий випадок, що зброя — цей кинджал — лежить поблизу, на виду, немов каже: беріть мене!

Він замовк, щось обмірковуючи, і лише опісля додав:

— Як трапилось, що служниці нічого не чули?.. Може, їм дали снодійне? Чи був у вбивць помічник?.. А коли був, то чи він подбав, щоб парадні двері залишились відчинені? Цікаво, чи… — Він різко зупинився. — Друже мій, я зараз здивую вас. Ваші дорікання вплинули на мене! І ми оглянемо сліди ніг!

— Де?

— На клумбі, що праворуч від входу до вілли. Пан Бекс твердить, що ті сліди залишив садівник. Зараз ми перевіримо його гіпотезу. Бачите, садівник наближається сюди.

І справді, саме в цю мить чоловік похилого віку перетинав алею, штовхаючи поперед себе візок із розсадою. Пуаро покликав його. Старий опустив ручки грабарки на землю і, шкутильгаючи, підійшов до нас.

— Ви попросите його зняти черевик і порівняєте підметку зі слідами? — поцікавився я. Мені перехопило подих: я знову почав вірити в Пуаро. Оскільки він казав, що сліди на правій клумбі були важливі для розв'язання злочину, то це, очевидно, дійсно було так.

— Ви вгадали, — відказав Пуаро.

— Але чи не здивує його це?

— Він і не здогадається.

Розмова обірвалась, бо старий порівнявся з нами.

— Ви хотіли у мене щось спитати, пане?

— Так. Ви вже, либонь, давно доглядаєте за цим садом?

— Двадцять чотири роки, пане.

— І ваше ім'я?..

— Огюст, пане.

— Я з захопленням милувався цими казковими кущами журавця. Вони дійсно першокласні. Ви давно висадили їх у грунт?

— Певне, що так, добродію. Але коли хочете, щоб клумби завжди мали ошатний вигляд, треба час од часу підсаджувати нові рослини і викопувати ті, що вже відцвіли. І, певна річ, необхідно весь час обривати зів'ялі квіти.

— Вчора, коли не помиляюсь, ви посадили кілька нових рослин? Ті, що посередині цієї клумби…

— У пана гостре око. Квітам завжди треба день чи два, щоб "прижитись". Так, вчора ввечері я посадив по десять нових рослин у кожну клумбу. Як вам, безперечно, відомо, добродію, квіти не можна садити, коли пече сонце. — Зацікавленість Пуаро зачарувала старого, зробила його балакучим.

— Яка чудова квітка! — промовив Пуаро, показуючи рукою на кущик посередині клумби. — Ви не відмовите, коли я попрошу дати мені паросток?

— Певно, що ні, добродію. — Старий поставив ногу на клумбу і обережно відірвав гілочку, якою замилувався Пуаро.

Мій приятель довго й пишномовно дякував садівникові, поки Огюст не повернувся до свого візка.

— Бачите? — посміхнувся Пуаро і схилився над клумбою, вивчаючи слід підбитого великими цвяхами черевика садівника. — Це дуже просто…

Я уважно оглянув клумбу.

— Всі сліди на клумбі однакові.

— Ви так думаєте? Гаразд! Я погоджуюсь, — сказав Пуаро.

Здавалося, все це його зовсім не цікавило, він думав про щось зовсім інше.

— В усякому разі, — зауважив я, — цей ґедзь тепер не мучитиме вас.

— Боже мій! Що за вираз! Але що ви мали на думці?

— Я хотів сказати: ви тепер нарешті викинете з голови ці сліди.

Але, на моє здивування, Пуаро захитав головою.

— Ні і ще раз ні, мій друже. Я на вірному шляху. Поки що нічого точно не знаю і не розумію, але, як я щойно зауважив панові Бексу, ці сліди найважливіша й найцікавіша річ у всій справі. Бідолаха Жіро нітрохи мене не здивує, коли не зверне на них уваги.

Тієї миті парадні двері прочинилися, і на сходах з'явилися пан Оте і комісар.

— О, пане Пуаро, ми саме виглядали вас, — сказав комісар. — Вже вечоріє, та мені ще хочеться встигнути завітати до пані Добрей. Безсумнівно, звістка про смерть пана Рено дуже засмутить її, і, можливо, вона допоможе нам знайти розгадку цієї трагедії. Не виключено, що він розповів цій жінці таємницю, яку не довірив дружині. Ми добре знаємо слабкі місця наших Самсонів, хіба ні?

Ніхто не проронив жодного слова, і ми рушили. Пуаро йшов поруч із слідчим, а комісар і я за ними на відстані кількох кроків.

— Немає сумніву, що розповідь Франсуаз в основному правильно висвітлює події, — зауважив пан Бекс конфіденціально. — Я телефонував до управління. Здається, тричі за останні шість тижнів, себто починаючи з дня приїзду пана Рено до Мерлінвіля, пані Добрей вносила на свій рахунок великі суми грошей банкнотами. Тепер загальна сума її вкладів дорівнює двомстам тисячам франків!

— Нічого собі, — сказав я. — Це приблизно чотири тисячі фунтів!

— Достеменно так. Нема сумніву, любов повністю запаморочила голову пану Рено. Але треба ще з'ясувати, чи відкрив він їй свою таємницю. Слідчий сподівається, що нам пощастить. Але я не поділяю його оптимізму.

Розмовляючи, ми йшли стежкою поміж двох рядів живоплоту до розвилки шосе, де лише кілька годин тому по дорозі до вілли Женев'єв зупинялася наша машина.