Запiзнiла розплата - Сторінка 8

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Я раптом усвідомив, що вілла Маргарет — житло таємничої пані Добрей — якраз і була тим невеличким будинком, звідки з'явилася юна красуня.

— Вона мешкає тут вже багато років, — сказав комісар, кивнувши головою в бік будинку. — Вельми тихо, дуже непримітно. У неї, здається, нема ні рідних, ні друзів, крім тих, з ким вона заприятелювала у Мерлінвілі. Ніколи не згадує ні свого минулого, ні чоловіка. Ніхто навіть не знає: живий він ще чи помер. Її оточує якась таємниця, коли ви розумієте, що я маю на думці.

Я ствердно кивнув:

— А дочка? — Нетерпіння моє дедалі зростало.

— Справжня красуня! Скромна, віддана, якраз така, якою слід бути дівчині. Всім шкода її, бо хоч вона, можливо, нічого і не знає про минуле своєї матері, та чоловік, котрий захоче просити її руки, неодмінно поцікавиться її батьком… І тоді… — Комісар знизав плечима.

— Ніколи.

— Чи не згадував він про своє перебування в Сантьяго та про ворогів, яких він, можливо, нажив там?

— Ні.

— То, виходить, ви нічим не в змозі допомогти нам?

— Боюсь, що ні. Не розумію, навіщо вам було приходити до мене! Хіба його дружина не може розповісти все, що вас цікавить? — В її голосі бриніла ледь прихована іронія.

— Пані Рено розповіла все, що знала.

— О! — промовила пані Добрей. — Цікаво…

— Що цікаво?

— Нічого.

Слідчий подивився на неї. Так, ця жінка — супротивник досвідчений.

— Ви стверджуєте, що пан Рено не довірив вам ніякої таємниці?

— Чому ви гадаєте, що він міг мені щось довірити?

— Тому, пані, — промовив пан Оте з умисною жорстокістю, — що чоловіки розповідають своїм коханкам те, що приховують од дружин.

— Ох! — Очі її палахкотіли. — Пане, ви ображаєте мене! В присутності дочки! Я нічого не можу сказати вам. Прошу залишити мій дім!

Безперечно, моральна перемога була на її боці. Ми вийшли з вілли Маргарет, наче засоромлені школярі. Слідчий пошепки лаявся. Пуаро, здавалось, поринув у свої думки. Та нараз він запитав пана Оте: чи нема десь поблизу доброго готелю?

— Є невеликий. "Отель де Бен". За кілька сотень кроків звідси. Підете просто вниз по дорозі. Недалеко від вілли Женев'єв, що зручно для розслідування. Гадаю, ми побачимось вранці?

— Так. Дякую, пане Оте.

Обмінявшись загальноприйнятими словами, ми розійшлися. Пуаро і я рушили до Мерлінвіля. Всі інші попрямували до вілли Женев'єв.

— Система, створена французькою поліцією, гідна подиву, — сказав Пуаро, проводжаючи їх поглядом. — Інформація, яку вони мають про життя кожної людини аж до найбанальніших деталей, — незвичайна. Хоча пан Рено прожив тут трохи більше шести тижнів, вони чудово обізнані з його смаками й уподобаннями і готові за одну мить подати дані про банківський рахунок пані Добрей. Нема сумніву, система досьє — велика річ. Але що це?.. — Він різко обернувся.

Нас бігцем наздоганяла Марта Добрей.

— Даруйте мені, — вигукнула вона, наблизившись до нас. — Мені… мені, мабуть, не слід було цього робити… Ви не повинні розповідати матусі… Але чи правда, як подейкують люди, що пан Рено викликав детектива перед тим, як його вбили, і що… що цей детектив… ви?

— Так, панночко, — лагідно промовив Пуаро. — Достеменно так. Але звідки ви це знаєте?

— Франсуаз розповіла нашій Амелі, — пояснила Марта і зашарілась.

Пуаро відкопилив губи.

— Тримати щось у секреті у таких справах, як ця, просто неможливо! Щоправда, це не має значення. Ну, панночко, так що ж вас цікавить?

Дівчина явно вагалася. Здавалось, їй кортіло і водночас лячно було говорити. Нарешті, майже пошепки вона спитала:

— Когось… когось уже підозрюють?

Пуаро пильно подивився на неї, а затим відповів ухильно:

— Підозрою зараз пройняте саме повітря, панночко.

— Так, знаю, але… може, когось… якусь певну людину?

— Чого це вас так цікавить?

Питання, здавалося, злякало дівчину. Раптом я згадав, що сказав про неї Пуаро вдень, коли ми ще тільки прямували до вілли Женев'єв: "Дівчина із занепокоєними очима…"

— Пан Рено завжди був дуже добрий до мене, — відповіла вона нарешті. — І хіба не природно, що мене цікавить все, пов'язане з цією справою?

— Розумію, — промовив Пуаро. — Що вам сказати, панночко… Підозрюються двоє.

— Двоє?

Я міг присягнутись, що в голосі дівчини пролунали здивування і полегшення.

— Їхні прізвища невідомі, але припускають, що вони чілійці з Сантьяго. А тепер, панночко, бачите, яку силу мають молодість і краса! Я виказав вам професійну таємницю!

Дівчина весело розсміялась, а потому вельми соромливо подякувала йому:

— Я вже маю вертатися: мати нудитиметься без мене.

Вона повернулась і майнула вздовж шосе.

— Друже мій, — промовив Пуаро своїм ніжним іронічним голосом, — невже ми стовбичитимемо тут цілу ніч лише тому, що ви побачили гарну дівчину і у вас запаморочилось у голові?

Я розсміявся і вибачився:

— Але вона дійсно красуня, Пуаро. Кожний, хто втратив би розум, побачивши її, може розраховувати на прощення!

Але, на моє здивування, Пуаро вельми серйозно захитав головою.

— Дорогий мій друже, не розкривайте своє серце для Марти Добрей! Ця дівчина — не для вас. Повірте татусеві Пуаро.

— Чому? — вихопилось у мене. — Комісар упевнив мене, що душа її гарна і чиста, як і обличчя! Вона справжній янгол!..

— Деякі найзакореніліші злочинці, котрих я знав, мали обличчя янголів, — зауважив Пуаро. — Душевне каліцтво, потворність сірих клітинок мозку можуть приховуватися і під зовнішністю мадонни.

— Пуаро! — перелякано закричав я. — Невже ви насправді підозрюєте таку невинну дитину?

— Те-те-те! Не хвилюйтесь. Я не казав, що підозрюю її. Але, погодьтеся: її занадто сильне бажання довідатись якомога більше про розслідування не випадкове.

— На цей раз, як виняток, я бачу далі за вас, — сказав я. — Вона робить це не заради себе. Її непокоїть доля матері.

— Друже мій, — відгукнувся Пуаро, — як завжди, ви взагалі нічого не бачите. Пані Добрей може сама подбати про себе. І її доньці нема чого турбуватися. Визнаю, я щойно дражнив вас. Та все одно повторюю сказане раніше: не закохуйтесь у цю дівчину. Вона не для вас! Я, Еркюль Пуаро, знаю це. Прокляття! Аби тільки пригадати, де я вже бачив її обличчя…

— Чиє? — спитав я, здивований. — Дівчини?

— Ні. Матері… Так, так, слухайте, що я вам розповім. Це було вже давно, ще коли я служив у поліції в Бельгії. Я ніколи не бачив самої жінки, лише її фотографію. І це було в зв'язку з якимось злочином. Мені ввижається…

— Що?

— Може, я помиляюсь, та мені здається, то була справа про вбивство!..

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Наступного дня ми прийшли на віллу Женев'єв рано. Поліцай біля брами не зупиняв нас, а, навпаки, з повагою привітався. Наблизившись до парадних дверей, ми побачили покоївку Леоні. Вона спускалася східцями і, здавалося, шукала, з ким би побазікати. Пуаро поцікавився здоров'ям пані Рено. Леоні журно захитала головою.

— Страшенно приголомшена, бідолаха! Нічого не їсть, бліда, як привид. У мене серце заходиться, дивлячись на неї. На її місці я так не побивалася б за чоловіком, котрий мене зраджував…

Пуаро співчутливо кивнув головою:

— Те, що ви кажете, сама мудрість. Але ще невідомо, як би в такій ситуації поводилися ви. Серце жінки, яка кохає, багато що прощає. Та, безумовно, протягом останніх місяців поміж ними виникало чимало сутичок, і вони, либонь, не раз дорікали одне одному.

Леоні рішуче заперечила:

— Ніколи, добродію. Жодного разу не чула, щоб хазяйка промовила бодай слово протесту чи хоча б докору! У неї вдача і натура янгола, не те що в хазяїна.

— Виходить, пан Рено не був янголом?

— Де там!.. Коли він втрачав самовладання, про це знали всі в домі. А того дня, коли хазяїн посварився з паном Жаком, слово честі, їхні голоси, мабуть, чули аж на базарному майдані, так вони галасували…

— Невже? — промовив Пуаро. — А коли це сталося?

— О, перед самим від'їздом пана Жака до Парижа. Він трохи не спізнився на потяг. Автомобіль тоді був у ремонті, і йому довелося з валізою бігцем діставатися до вокзалу. Я саме прибирала вітальню і бачила, як прожогом він майнув надвір. Обличчя зовсім біле, а на ньому палахкотіли червоні плями. О, який він був лютий!

Леоні розповідала все це з неприхованою насолодою.

— А через що, власне, почалася суперечка?

— Чого не знаю, того не знаю, — зізналася Леоні. — Вони кричали, але так швидко вимовляли слова, що тільки людина, яка добре володіє англійською мовою, могла б дібрати, про що йшлося. Потім хазяїн цілий день був темніший од грозової хмари! Нічим не можна було йому догодити!

Стук дверей на другому поверсі обірвав розповідь Леоні.

— Я тут стою, а Франсуаз чекає на мене! — вигукнула вона нараз, згадавши про свої обов'язки. — Ця стара завше лається…

— Хвилинку, панночко. Чи не знаєте, де зараз слідчий?

— Вони подалися до гаража оглянути машину. Пан комісар висловив припущення, що нею могли користуватися в ніч убивства.

— І як таке могло прийти в голову? — пробурмотів Пуаро, коли дівчина зникла.

— Ви підете до гаража?

— Ні, чекатиму на них у вітальні. Вже досить велика спека, а там прохолодно.

Його спокій не подобався мені.

— Коли ви не заперечуєте… — почав я і завагався.

— Анітрохи. Ви бажаєте провадити розслідування самотужки, чи не так?

— Ну… мені хотілося б розшукати Жіро і довідатися, що він збирається робити.

— Людина-вівчарка… — роздратовано і водночас глузливо пробурмотів Пуаро, відкидаючись у зручному стільці, і опустив повіки. — Будь ласка, мій друже. До побачення.

Я вийшов через парадні двері. Надворі була справжня спека. Звернув на доріжку, якою ми йшли напередодні. Закортіло знову, цього разу самому, оглянути місце злочину. Однак пішов не просто до ями-могили, а завернув у кущі, аби вийти на майданчик для гри в гольф за кілька сот ярдів праворуч. Мені довелося продиратися крізь густий чагарник. Хащі кінчилися так несподівано, що я майже з силою гарматного снаряда вилетів на поле і тицьнувся в спину молодої жінки. У тому, що вона зойкнула, не було нічого дивного, бо й у мене теж вихопився вигук здивування — переді мною стояла моя знайома з паризького експреса, Попелюшка!

— Це ви?! — вигукнули ми одночасно.

Жінка отямилася перша.

— Матінко моя рідна! — вигукнула вона. — Що ви тут робите?

— А ви що?

— Коли я передучора бачила вас, то ви, наче мамин синок, поспішали додому в Англію.

— А коли я вас бачив востаннє, — промовив я, — то ви, наче мамина доця, бігли додому разом із сестрою.