Завіса - Сторінка 4

- Реймонд Чандлер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А ти живеш тут, користуєшся нашою прихильністю і робиш своє діло. І допомагаєш нам.

— Атож, — підтакнув я. — І допомагаю вам.

— Ми лягавих ніколи не прибираємо, — лагідно промовив червоноокий. — Це торгівлі не вигідно. — Тримаючи пістолета на правому коліні, він відкинувся в куток і дістав із спідньої кишені великого рудувато-коричневого гамана. Потім узяв з нього дві банкноти й посунув їх на сидінні до мене, а гамана поклав знов до кишені.

— Це тобі, — поважно промовив червоноокий. — Але якщо надумаєш ушитися, не доживеш і до вечора.

Я взяв дві п'ятисотенні банкноти і сховав їх до кишені піджака.

— Ну звісно, — сказав я. — І більш не буду лягавим, правда ж?

— Вважай, ти викрутився, нишпорко.

І ми всміхнулись один до одного — два славні хлопці, що живуть у жорстокому, ворожому світі. Потім червоноокий різко відвернувся й кинув:

— Гаразд, Луї. Забудь про Малголленд-драйв. Зупинися. [146]

Машина саме виїжджала на довгий голий пагорб. Схил його запинала сіра завіса дощу. Поблизу не було ані душі.

Водій зупинився край дороги й вимкнув двигуна. Тоді припалив сигарету, озирнувся й усміхнувся до мене. У нього була гарна усмішка — як в алігатора.

— Давайте вип'ємо, — запропонував червоноокий. — Хотів би я так легко заробити тисячу! Та легше прив'язати ніс до підборіддя.

— Ти не заробив, — зауважив, усміхнувшись, Луї. Червоноокий поклав "кольта" на сидіння й дістав із

бічної кишені чималу пласку пляшку з зеленою етикеткою. Схоже, то було добре віскі. Зубами він відкрутив кришку, понюхав і задоволено прицмокнув губами.

— Це тобі не абищо, — похвалився червоноокий. — Відома фірма. Ану хильни.

Він посунувся на сидіння й передав мені пляшку. Я міг би схопити його за руку, та поряд сидів Луї. А втім, дотягтися до червоноокого було не так легко.

Я вдихнув трохи повітря, підніс пляшку до губ і обережно понюхав. Крім паленого запаху віскі, був ще якийсь — ледь відчутний фруктовий аромат. За інших обставин він би не викликав у мене ніякої підозри. Зненацька й взагалі без будь-якої причини я згадав, що Ларрі Бетцель говорив приблизно таке: "На схід від Реаліто, в бік гір, коло старого заводу, де виробляють ціанід..." Ось що вони підмішали до напою.

У мене загупало в скронях, по шкірі побігли мурашки. Я трохи нахилив пляшку, але так, щоб рідина ледве підійшла до шийки, і пожадливо, гучно сьорбнув. Це вийшло в мене цілком правдоподібно. Десь із півложечки напою таки потрапило мені до рота, проте ковтати я не став.

Зненацька я закашлявся, нахиливсь уперед і виблював. Червоноокий засміявся:

— Тільки не кажи, приятелю, що тебе занудило від одного ковтка!

Я впустив пляшку і схилився ще нижче. Мене просто-таки вивертало від нудоти. Ноги мої з'їхали вбік, причому ліва опинилася під правою. Я підтяг їх вище й непомітно дістав пістолета. Руки в мене тремтіли.

Майже не цілячись, я вистрілив з-під лівої руки у червоноокого. Хлопець навіть не встиг схопити "кольта", тільки скинув його із сидіння. Одного пострілу виявилося досить. Червоноокий звалився набік. Другу кулю я послав туди, де мав сидіти водій. [147]

Але його там не було. Луї причаївся десь унизу за переднім сидінням. Він мовчав. У машині й усій окрузі стояла тиша. Здавалося, навіть дощ на мить ущух.

Я не мав часу придивлятися до червоноокого, що лежав і не ворушився. Я кинув "люгера", дістав з-під килимка автомат і притис його до плеча, тримаючи лівою рукою за передню рукоятку. Луї не видав ні звуку.

— Слухай, Луї, — м'яко сказав я, — автомат у мене в руках. Це тобі про щось говорить?

Куля пробила сидіння — куля, що не обіцяла Луї нічого доброго. Вона влучила в обшивку переднього небиткого скла. Стало тихо-тихо. Нарешті водій прохрипів:

— Я прихопив із собою гранату-лимонку. Хочеш?

— Витягни чеку і тримай, — порадив я. — Вона подбає про нас обох.

— Чорт! — люто вигукнув Луї. — Він убитий?.. Я пожартував. У мене лимонки немає.

Аж тоді я глянув на червоноокого. Той лежав у кутку, і на його обличчі застиг спокійний вираз. Здавалося, у нього тепер троє очей, і одне навіть червоніше від решти. Для стрільби з-під руки така влучність була аж непристойна. Це було надто добре.

— Так, Луї, він убитий, — підтвердив я. — То як ми домовимося?

Нарешті я почув важке дихання; знов долинув шум дощу.

— Вилазь із машини, — прогарчав він. — Я вшиюсь.

— Вилазь ти, Луї. А я вшиюсь.

— Чорт, не піду ж я звідси додому пішки!

— А тобі й не доведеться йти пішки, Луї. Я пришлю по тебе машину.

— Прокляття, я ж нічого не робив! Я тільки водій.

— Тоді тебе звинуватять у тому, що ти необережно їздиш. Урахуй це — ти і твоя організація. Забирайся, поки я не пустив у діло цю гармату.

Замок у дверцятах клацнув, і ноги глухо стукнули спершу по порогу, а потім по шосе. Я з автоматом рвучко випростався. Луї стояв під дощем, у руках у нього нічого не було, а на обличчі застигла та сама усмішка алігатора.

Я протиснувся повз мертвого червоноокого, помітивши, що черевики і нього чисті, підібрав "кольта" й "люгера", а важкого дванадцятифунтового автомата поклав знов на підлогу. Потім із задньої кишені штанів я дістав наручники й жестом підкликав до себе Луї. Він похмуро повернувся й заклав руки за спину. [148]

— Ти проти мене нічого не маєш, — невдоволено промовив хлопець. — Я чистий.

Я замкнув на ньому наручники і обшукав його, сподіваючись знайти зброю, але робив це куди ретельніше, ніж він, коли обшукував мене. У нього був один пістолет — крім того, що зостався в машині.

Я витяг з машини червоноокого й залишив його лежати на мокрому шосе. Кров потекла знову, але ознак життя він не виявляв. Водій з гіркотою дивився на нього.

— Це був дотепний хлопець, — сказав Луї. — Особливий. Він любив жарти. Прощавай, дотепний хлопче.

Я дістав ключа, відімкнув один наручник на Луї й надів його на зап'ясток убитого.

Очі в Луї округлилися від жаху, і його усмішка нарешті зникла.

— Боже! — простогнав він. — Пресвятий Боже! Невже ти збираєшся кинути мене разом з оцим?..

— Прощавай, Луї, — сказав я. — Чоловік, якого ви порішили сьогодні вранці, був мій друг.

— Господи! — все скімлив Луї.

Я сів у седан, запустив двигун і рушив. Розвернувшись угорі на пагорбі, я поїхав униз, повз Луї. Він стояв нерухомо, наче обвуглене дерево; обличчя його стало білим як сніг. Біля ніг у нього лежав мертвий червоноокий; одна рука в трупа була прикута до руки Луї. В очах у хлопця застиг жах.

Я так и залишив його стояти під дощем.

Почали згущатися ранні сутінки. Я поставив седан за два квартали від своєї машини й замкнув його. Тоді повернувся до родстера й поїхав у центр міста.

З телефонної будки я подзвонив до відділу розслідування вбивств, попросив чоловіка на прізвище Гріннел, швидко розповів йому про те, що сталося, й пояснив, де знайти Луї та седана. І додав, що, на мою думку, саме ті двоє й застрелили з автомата Ларрі Бетцеля. Про Дада О'Мару я не згадав.

— Непогана робота, — зауважив Гріннел підозріливим тоном. — Але краще буде, якщо ти якомога швидше приїдеш сюди. Є ниточка й для тебе — годину тому зателефонував якийсь водій молоковоза.

— Яв курсі, — сказав я. — Мені треба поїсти. Поки що нічого мені не кажи, згодом я приїду.

— Тобі слід приїхати зараз же, хлопче. Вибач, але так буде краще.

— Ну гаразд, — сказав я й поклав трубку. [149]

Не затримуючись, я відразу ж залишив цей район. Мені треба було розвіятись. А то нерви мої не витримали б.

Унизу біля "Плази" я перекусив і поїхав до Реаліто.

6

Близько восьмої вечора вгорі на завісі дощу засвітилися два жовті ліхтарі, і над шосе я розгледів тьмяний трафаретний напис "Ласкаво просимо до Реаліто".

Каркасні будинки на головній вулиці, несподіваний тут універсальний магазин, вогні аптеки на розі, рухливе скупчення машин перед крихітним кінотеатром. Неосвітлена будівля банку на іншому розі й гурт людей, що стояв перед нею під дощем. Це було Реаліто. Я поїхав далі. Знов потяглися голі поля.

Шосе проходило збоку від помаранчевих гаїв, і довкола не було нічого, крім голих полів, невисоких передгір'їв та дощу.

Довелося проїхати добру милю чи й усі три, перше ніж я побачив бічну дорогу й тьмяне світло на ній — наче ото в запнутих шторами вікнах. І саме в цю мить щось сердито зашипіло: спустило ліве переднє колесо. Це було дуже дотепно. Потім те саме сталося і з правим заднім колесом.

Я стояв майже перед самісіньким перехрестям. Таки справді дотепно. Я вийшов, відгорнув комір плаща, дістав кишенькового ліхтарика й побачив купку великих оцинкованих канцелярських кнопок завбільшки з десятицентову монету. Пласка блискуча головка однієї з них блимнула мені і з покришки колеса.

Двоє спущених коліс і одне запасне. Я нахилив голову й попростував бічною дорогою до того тьмяного світла.

Місце було непогане. Світло вибивалося із слухового вікна на даху автомайстерні. Високі подвійні двері на фасаді були щільно зачинені, одначе світло просотувалося крізь щілини — яскраве біле світло. Я повів променем ліхтарика вгору й прочитав: "Арт Гак — ремонт і фарбування автомобілів".

За майстернею, збоку від грязької дороги, серед рідких дерев стояв будинок. Там теж світилося. Перед дерев'яним ґанком я побачив маленьку закриту машину-купе. [150]

Насамперед слід було полагодити колеса. Люди тут мене не знали, а на такого, що надумав цього дощового вечора гуляти, я не був схожий.

Я вимкнув ліхтарика й постукав ним у двері майстерні. Світло всередині погасло. Я стояв, злизуючи з верхньої губи дощову воду, — у лівій ліхтарик, права під піджаком. "Люгер" знову був у мене під пахвою.

За дверима почувся досить неприємний голос:

— Чого ви хочете? Хто ви?

— Відчиніть, — попросив я. — У мене спустили двоє коліс, а запасне є лише одне. Мені потрібна допомога. £.

— Ми вже зачиняємо, містере. Реаліто звідси за милю на захід.

Я почав гупати у двері ногою. Почулася лайка, потім інший голос, уже не такий сердитий, сказав:

— Ти диви який розумний хлопець! Відчини йому, Арте.

Скреготнув засув, і половинка дверей відчинилась усередину. Я знову клацнув ліхтариком і освітив похмуру фізіономію. Ту ж мить він різко махнув рукою і вибив у мене ліхтарика. І ця ж таки рука наставила на мене пістолет.

Я нахилився і, зберігаючи спокій, почав навпомацки шукати ліхтарика.

Пістолета я й не діставав.

— Погасіть ліхтарика, містере.