Завіса - Сторінка 6

— Він негідник, але ж не настільки. Про те, де подівся Дад О'Мара, він знає не більше за мене. А я не знаю нічого.

— Просто Дад стомився від багатої дружини й утік, — похмуро зауважив я.

Тепер Мона стояла переді мною, опустивши руки. її білі пальці у світлі від лампи аж сяяли. її голова наді мною була майже в тіні. Дощ не вщухав, щелепа в мене розпухла й пекла вогнем, і нерв у ній весь час болів. [156]

— У Леша одна машина, і вона була тут, — тихо сказала Мона. — Ви дійдете до Реаліто, якщо я переріжу мотузка?

— Звичайно. А що далі?

— Я ніколи не була замішана в убивстві. І тепер не буду. Ніколи не буду.

Мона швидко вийшла з кімнати й повернулася з довгим кухонним ножем. Тоді перерізала мотузка, що стягував мої ноги, й зірвала його. Те саме вона зробила з ним і в тому місці, де він був прив'язаний до наручників. На мить жінка зупинилась і прислухалася. Але то знову був тільки дощ.

Я перевернувся на бік, сів, потім звівся на ноги. Ноги в мене заніміли, одначе я знав, що це скоро минеться. Я міг іти. Я міг, коли треба буде, навіть бігти.

— Ключ від наручників у Леша, — сумно пояснила Мона.

— Ходімо, — сказав я. — Пістолета взяли?

— Ні. І не візьму. Вшивайтеся звідси. Він може повернутися щохвилини. Вони тільки вивозили крадене з майстерні.

Я підійшов до неї ближче.

— Ви хочете залишитися тут після того, як визволили мене? Чекати на того вбивцю? Ще чого! Мерщій, Срібна Перуко! Ви підете зі мною.

— Ні.

— А якщо припустити, — вів далі я, — що Джо все ж таки вбив О'Мару? Тоді він прибрав і Ларрі. Адже могло бути саме так.

— Джо ніколи нікого на вбивав! — майже прохрипіла Мона.

— Гаразд, скажімо, це зробив Їгер.

— Ви брешете, Кармеді! Аби тільки налякати мене. Забирайтеся! Я не боюся Леша Їгера. Я дружина його боса.

— Джо Мізервей — це купа лайна, — огризнувся я. — Єдиний раз така дівчина як ви, виходить за темного коника, а він виявляється купою лайна. Ходімо.

— Забирайтеся! — грубо кинула вона.

— Гаразд. — Я відвернувся й рушив з кімнати. Мона вискочила поперед мене в коридор, відчинила

вхідні двері й виглянула в темну ніч, де все ще лив дощ. Потім поманила мене пальцем і прошепотіла:

— Прощавайте! Я сподіваюся, що ви знайдете Дада. І того, хто вбив Ларрі. Але це був не Джо.

Я підійшов до неї впритул і майже притис її до стіни своїм тілом. [157]

— Все ж таки ви божевільна, Срібна Перуко. Прощавайте.

Вона рвучко звела руки і обхопила ними моє обличчя. Холодні руки, холодні, як лід. Холодними вустами Мона поквапно поцілувала мене в губи.

— Ідіть, сміливцю. Колись ми ще зустрінемося. Може, на небесах.

Я переступив поріг, спустився слизькими дерев'яними східцями з темного ґанку, перетнув посилану жорствою доріжку й попростував до круглого лужка з рідкими деревами. Вийшовши на шосе, я повернув у бік бульвару Футгілл. Дощ торкався мого обличчя своїми крижаними пальцями, анітрохи не теплішими, ніж пальці в Мони.

Мій родстер стояв там, де я його залишив. Він перехнябився, вісь лівого переднього колеса лежала на залитому гудронованому узбіччі. Запасне колесо і знятий диск валялися в рівчаку.

Певне, вони обшукали машину. І все ж таки в мені жевріла надія. Я поліз задом до салону, вдарився головою об кермо, тоді повернувся на бік і дотягся скутими руками до схованки. "Кольт" був на місці. Я дістав зброю.

Вибравшись із машини, я взяв пістолета за рукоятку й оглянув його. Щоб хоч трохи захистити "кольта" від дощу, я міцно притис його до спини й рушив назад до будинку.

8

Я був уже десь на півдорозі, коли це раптом повернувся Їгер. Він саме звертав із шосе, і його фари мало не освітили мене. Я гепнувся у рівчак, ткнувся носом у грязюку й почав молитися.

Машина прогуркотіла повз мене. Я чув, як зашурхотіла під шинами мокра жорства перед будинком. Потім двигун заглух, фари погасли. Ще трохи перегодя грюкнули дверцята. Я не чув, як зачинилися двері в будинку, але помітив за дверима тьмяну смужку світла, коли двері відчинилися.

Я підвівся й попростував до машини — маленького, досить старого купе. Пістолет муляв мені в стегно.

У машині нікого не було. Вода ще булькала в радіаторі. Я прислухався, але з будинку не долинало жодного звуку. Ні гучних голосів, ані інших ознак сварки. Тільки дощові краплі важко тарабанили по ринвах.

Ігер був у будинку. Мона випустила мене, і тепер Леш зостався там із нею. Мабуть, вона нічого йому не [158] скаже. Вона тільки стоятиме й дивитиметься на нього. Ця жінка — дружина його боса. Їгер має боятись її.

Леш там довго не затримається, однак Мону, живу чи мертву, він теж не залишить. Він, певно, поїде й візьме її з собою. Що буде з нею потім — то вже інша річ.

Я мусив тепер чекати, коли Їгер вийде. Одначе я вчинив інакше.

Я переклав пістолета в ліву руку, нахилився, набрав жменю камінчиків і шпурнув у чільне вікно. Але мої зусилля виявилися марними. Лише кілька камінчиків долетіли до шибок.

Я подався назад до купе, розчинив дверцята і в замку запалювання побачив ключі. Я сів на поріг машини, тримаючись за одвірок. Будинок уже поринув в темряву, та й тільки. Звідти не долинало жодного звуку. Все марно. Їгер надто обережний.

Я випростав ногу й намацав педаль газу, потім відтягнув назад руки й повернув ключ запалювання. Теплий мотор відразу ж завівся, м'яко вібруючи під густим дощем.

Я сповз на землю й сховався за машиною.

Шум двигуна стривожив Їгера. Він не міг залишитися тут без машини.

Завіска на темному вікні трохи відхилилася — це засвідчили тільки відблиски на шибках. Потім там спалахнув вогонь, і пролунали три постріли. В машині розлетілося скло.

Я скрикнув і перевів свій крик у стогін. Такі речі мені добре вдавалися. Потім мій стогін перейшов у важке дихання. Я дістав кулю і пускався духу. Він, мабуть, думає, що зрешетив мене. Чудово стріляєш, Їгере!

У будинку засміявся чоловік. Тоді знов запала тиша, яку порушував тільки шум дощу та двигун купе, що тихо працював.

Згодом двері будинку повільно розчинились. На порозі з'явилась постать. Мона, ледве переставляючи ноги, вийшла на ґанок. Вона спускалася східцями, мов дерев'яна. Я помітив, що за нею скрадався Їгер.

Мона перетнула посилану жорствою доріжку й тихо, безбарвним голосом промовила:

— Леше, я нікого там не бачу. Вікна геть запітніли.

Жінка здригнулася, так наче ззаду її підштовхнули пістолетом, і пішла далі. Їгер мовчав. [159]

Тепер за її плечем я побачив його капелюха й частину обличчя. Але стріляти в наручниках — надто непросто й ризиковано. Я міг влучити в Мону.

Жінка знов зупинилась, і тепер у її голосі раптом пролунав жах.

— Він під кермом! — пронизливо закричала вона. — Зачаївся!

Він відштовхнув її і знову почав палити з пістолета. Бризнули скалки. Куля вцілила в дерево по цей бік машини, де сидів я. Неподалік засюркотів цвіркун. Двигун і далі розмірено працював.

Невисокий на зріст Їгер присів у темряві; його похмуре обличчя втратило обриси, і після яскравих спалахів вогню під час пострілів вони поверталися дуже повільно. Але стрілянина на хвилю осліпила й його самого. І цього мені було досить.

Притиснувши до бока "кольт", я чотири рази вистрілив у їгсра.

Намагаючись ухилитися від кулі, він ненароком випустив пістолета, спробував піймати його в повітрі, але потім обидві його руки рвучко притислися до живота й залишилися там. Леш сів на мокрий гравій, і його часте й важке дихання тепер переважало над рештою звуків цієї дощової ночі.

Я спостерігав, як він повільно, дуже повільно, не віднімаючи рук від живота, валився набік. Важке дихання стихло. Здавалося, минула ціла вічність, доки Срібна Перука гукнула мене. Потім вона опинилася поруч і схопила мою руку.

— Глушіть двигуна! — крикнув я їй. — І дістаньте з його кишені ключа від оцих залізяк!

— Т-триклятий дурню! — затинаючись, сказала Мо-на. — Н-навіщо ви повернулися!

9

Капітан Ел Руф із відділу розшуку осіб, що пропали безвісти, крутнувся на стільці й виглянув в освітлене сонцем вікно. Це було другого дня, " коли дощ уже давно вщух.

— Ви робите помилку за помилкою, колего, — грубо промовив він. — Дад О'Мара тільки опустив завісу. Ніхто з тих людей не прибирав його. Вбивство Бетцеля не має до цього ніякого відношення. Мізсрвся взяли в Чікаго, і він виявився чистим. Якийсь Гійб — то його ви прикували до мертвого молодика — навіть не знає, [160] хто залучив їх до цієї справи. Наші хлопці як слід допитали того Гійба і переконалися, що він не бреше.

— О, це вони вміють робити, не маю сумніву, — відповів я. — Я провів усю ніч у тій камері й також розповів би їм не багато більше.

Його великі, сумні і стомлені очі здивовано глянули на мене.

— Я вважаю, ви правильно вчинили, що вбили Їгера. І того горлоріза. За тих обставин. А взагалі я не схвалюю вбивства. Я б не пов'язував усе це з О'Марою. Може, ви маєте на це свої підстави?

Підстави я мав, одначе промовчав. Ще не настав час.

— Ні, — сказав я. — Не маю. — Я натоптав люльку й закурив. Після безсонної ночі смак тютюну відчувався особливо добре.

— Це все, що вас непокоїть?

— Я хочу знати, чому ви не знайшли ту дівчину в Реаліто. Для вас це було зовсім нескладно.

— Просто ми її не шукали. А треба було б пошукати. Що правда, то правда. Що ще?

Я випустив хмарку диму, і вона попливла над письмовим столом.

— Я розшукую О'Мару на прохання генерала. Мені не варто було обіцяти йому, що ви зробите все можливе. Він міг найняти людину, яка присвятила б цьому весь свій час. Я гадаю, це вас ображає.

На капітановому обличчі промайнуло невдоволення.

— Анітрохи. Коли йому так хочеться тринькати гроші... Люди, які ображаються, сидять за дверима відділу розслідування вбивства. — Руф гучно опустив ноги на підлогу й оперся ліктем на стіл. — О'Мара мав у своєму одязі п'ятнадцять тисяч, — вів далі він. — Чималі гроші, але вони в нього звичайно водилися. Отже, він міг узяти їх і зустрітися зі своїми давніми приятелями. Одначе вони не могли припустити, що в О'Мари було п'ятнадцять тисяч готівкою. Принаймні, так твердить його дружина. Хтось інший, маючи такі гроші, міг би роздзвонити про свій намір зникнути. Тільки не О'Мара. Він увесь час приховував це. — Капітан обрізав сигару, підніс до неї сірника й помахав великим пальцем. — Розумієте?

Я кивнув головою.

— Гаразд. О'Мара мав п'ятнадцять тисяч, а хлопець, який опускає завісу, може не піднімати її, аж поки скінчаться гроші.