Здібний учень - Сторінка 25

І більше не треба буде вмирати зі страху через Дюсандера. Ніяких тобі кошмарів, ніяких п'яничок. Він стрілятиме, стрілятиме і стрілятиме, приберігаючи насамкінець одного набоя.

Потім він прийшов до тями і поїхав до Дюсандерового будинку, його ліхтарик ходив угору-вниз разом із коліном, і довге біляве волосся маяло на зустрічному вітрі.

— Святий Боже! — зойкнув Тод.

Він стояв у дверях кухні. Дюсандер сидів, спираючись на лікті, між якими стояла його чайна чашка. На лобі в нього перлилися великі краплини поту. Проте Тод дивився не на Дюсандера. Він дивився на кров. Кров, здавалося, була скрізь — на столі, на вільному стільці, на підлозі.

— Звідки у вас кровотеча? — закричав Тод, нарешті примусивши свої закляклі ноги знову рухатися,— йому здалося, ніби він простояв на порозі кухні принаймні тисячу років. Це вже кінець, думав він, кінець усьому. Кулька летить високо, високо, дитинко, аж до самого неба, дитинко, і співає тобі, бувай. Проте він був обачний і в кров не вступив. — Ви ж мені сказали, що у вас серцевий напад!

— То не моя кров,— пробурмотів Дюсандер.

— Що? — Тод зупинився. — Що ви сказали?

— Спускайся в підвал. Сам побачиш, що треба зробити.

— Та в чому ж річ, сто чортів? — вигукнув Тод. Несподіваний, жахливий здогад прошив йому мозок.

— Не марнуй нашого часу, хлопче. Гадаю, тебе не надто здивує те, що там побачиш. Я певен: ти маєш досвід у таких справах. Особистий досвід.

Тод іще мить дивився на нього з неймовірою, відтак кинувся в підвал, перескакуючи через сходинки. У тьмяному світлі єдиної підвальної лампочки йому здалося, ніби на долівці лежить велика торба зі сміттям. Потім він побачив простягнені ноги і руки, притиснуті до боків пасом.

— Святий Боже,— повторив Тод, але цього разу вже не гучно, а слабким, ледве чутним шепотом.

Затиллям правиці він витер губи, сухі, мов вимочка. На мить заплющив очі... а коли розплющився, то відчув, що вже опанував себе.

Тод узявся до роботи.

Він побачив держално лопати, що стирчало з неглибокої ями у протилежному кутку, і вмить зрозумів, що робив Дюсандер, коли його схопило серце. Ще за мить він збагнув і походження запаху сірководню — запаху гнилих помідорів. Він помічав його і раніше, але там, нагорі, дух був набагато слабкішим... а за останні кілька років Тод і зовсім про нього забув, бо навідувався сюди не так уже й часто. Тепер він знав достеменно, що означав той сморід, і протягом кількох секунд ледве міг стриматися, щоб не блювати. Він затулив рота і носа рукою, але в горлі у нього клекотіло.

Помалу до нього повернулося самовладання.

Він схопив труп за ноги і поволік до краю ями. Тоді покинув, утер долонею піт із чола і якусь мить стояв спокійнісінько, у глибокій задумі, в яку не впадав ще ніколи в житті.

Нарешті він знову схопив лопату і заходився поглиблювати яму. Коли глибина сягнула метрів з півтора, ногою скинув на дно труп волоцюги. Тод стояв край домовини і дивився вниз. Вицвілі блакитні джинси. Брудні подряпані руки. Поза всяким сумнівом, то був безхатько. Доля відверто глузувала з Тода. Глум її був такий очевидний, аж робилося смішно.

Він збіг сходами нагору.

— Ну, як ви тут? — запитав він у Дюсандера.

— Зі мною все буде гаразд. Ти там дав з ним раду?

— Даю, зрозуміло.

— Швидше. Тут ще роботи та й роботи.

— Я з великою насолодою згодував би вас свиням, — кинув Тод і спустився у підвал, перш ніж Дюсандер устиг розтулити рота.

Він уже майже цілком закопав п'яничку, коли раптом відчув, що щось тут не те. Він заглянув у могилу, тримаючи однією рукою лопату. Ноги забитого стирчали врізнобіч із земляної купи, на одній був старий черевик, а на другій — брудна спортивна шкарпетка, яка за царя Панька, може, й була білою.

Один черевик? Один?

Тод майже бігцем кинувся до східців. Він зацьковано роззирався на всі боки. У нього почало бахкати у скронях, тупий біль свердлував їх, прагнучи вихопитися назовні. Він наглянув черевика за два метри, на одній з полиць. Тод схопив його, майнув до могили і вкинув свою здобич туди. Потім знову замахав лопатою. Він загорнув землею черевика, ноги, геть усе.

Коли долівка знову була рівненька, він кілька разів стукнув лопатою, щоб пооббивати землю. Потім схопив граблі і почав розпушувати груддя, намагаючись приховати свіжі сліди розкопин. Марний клопіт: без належного маскування щойно викопана і засипана яма завжди впадає в око. Та навряд чи комусь забагнеться потикатися в підвал. Йому з Дюсандером лишається сподіватися на це.

Тод збіг нагору. Він починав задихатися.

Лікті в Дюсандера роз'їхалися, і голова впала на стіл. Очі були заплющені, повіки прибрали блискучої багряної барви — барви айстри.

— Дюсандере! — закричав Тод. Він відчув гострий, ядучий смак у роті — смак страху, змішаного з адреналіном та б'ючкою гарячою кров'ю. — Не здумайте мені тут померти, старий вилупку.

— Не так голосно,— промимрив Дюсандер, не розплющуючи очей. — А то збіжиться увесь квартал.

— Де твої порошки? "Лестойл"... "Топ Джоб"... будь-що, чим можна мити. І ганчір'я. Мені потрібне ганчір'я.

— Все це у шафці під мийницею.

Кров майже скрізь уже запеклася. Дюсандер звів голову і дивився, як Тод повзає по підлозі, спочатку витираючи калюжі на лінолеумі, а потім патьоки на ніжках стільця, де сидів п'яничка. Хлопець бридливо закушував губи, гриз їх, як кінь вудила. Нарешті роботу впорано. У кімнаті стояв терпкий дух мийного засобу.

— Під сходами є ящик із ганчір'ям,— озвався Дюсандер. — Криваве шмаття поклади на спід. Не забудь помити руки.

— Я не потребую ваших порад. Це ви мене втягли у це болото.

— Та невже? Мушу визнати, що ти добре тримався. — У Дюсандеровім голосі знову з'явилося кепкування, але за мить його обличчя скривилося від болю. — Поквапся.

Тод поклав ганчірки і востаннє подався до підвалу. Глянув униз, вимкнув світло і зачинив двері. Відтак рушив до мийниці, закасав рукави і вимив руки у такій гарячій воді, яку тільки міг стерпіти. Зануривши руки в піну, добув звідти ножаку, яким скористався Дюсандер.

— З якою втіхою я перерізав би вашу горлянку,— похмуро кинув Тод.

— А потім згодував би мене свиням. Безперечно, так би ти й зробив.

Тод помив ножа, витер його і поклав на місце. Швидко вимив решту посуду, випустив воду і чистою водою сполоснув мийницю. Миючи руки, глянув на годинника і побачив, що вже двадцять хвилин на одинадцяту.

Він підійшов до телефону, що стояв у коридорі, взяв слухавку і задумливо вп'яв у неї очі. Думка, що він про щось забув, про щось не менш важливе, як пияків черевик, не давала йому спокою. Про що? Він не знав. Якби не головний біль, він, безумовно, з'ясував би це. Триклятий біль. Це не було на нього схоже: Тод ніколи ні про що не забував, і це його лякало.

Він накрутив 222, і після гудка зразу ж озвався голос:

— "Швидка допомога" Санта Донато. У вас хтось захворів?

— Мене звуть Тод Боуден. Моя адреса: Клармон Лейн, 963, мені потрібна "швидка".

— Що сталося, синку?

— Йдеться про мого приятеля, пана Д... — Тод з такою силою прикусив губу, що з неї чвиркнула кров, і на якусь мить він забув про все, потопаючи в болеві, яким пульмувала його голова. Він трохи не назвав невідомому голосові із "швидкої" справжнього імені Дюсандера.

— Заспокойся, синку,— озвався голос. — Говори повільніше, і все буде гаразд.

— Йдеться про мого приятеля, пана Денкера, — сказав Тод. — Здається, в нього серцевий напад.

— Можеш перелічити симптоми?

Тод почав перелічувати, проте реєстратові вистачило болю у грудях, що віддавав у ліву руку. Він сказав Тодові, що "швидка" буде за десять-двадцять хвилин залежно від вуличного руху. Тод поклав слухавку і притис долоні до очей.

— Викликав?

— Так! — закричав Тод. — Так, я її викликав! Так, хай йому чорт, так! Так, так, так! Тільки заткніть пельку!

Він ще міцніше притис долоні до очей, від чого в них зароїлися іскорки-зірочки, щоб потім перетворитися на суцільне яскраве поле. Тримайся, Котику Тоде! Заспокойся, вгамуйся, опануй себе. Спокійно.

Він розплющив очі і знову взяв слухавку. Тепер найважче. Настав час телефонувати додому.

— Алло? — почувся тихий приємний голос Моніки. На мить — лише на мить — він уявив, як стромляє дуло свого вінчестера їй у носа і натискає на гашетку, стріляючи в перші струминки крові.

— Матусю, це Тод. Негайно поклич тата.

Він уже давно не називав її матусею. Він знав, що це насторожить її більше, ніж будь-що інше, і так воно й вийшло. — Що сталося? Щось негаразд, Тоде?

— Дай йому слухавку!

— Але в чім річ?

У слухавці зашурхотіло і клацнуло. Він відчув, як мати щось казала батькові. Тод зібрався в один клубок.

— Якісь проблеми, Тоде?

— Йдеться про пана Денкера, тату... гадаю, в нього серцевий напад. Еге ж, я цього певен.

— Боже! — голос батьків на мить пропав, і Тод почув, як він переказує його слова матері. Потім батько озвався знов: — Він ще живий? Ну ж бо, відповідай!

— Живий. І при пам'яті.

— Дяка Богові. Викликай "швидку".

— Щойно викликав.

— 222?

— Так.

— Молодець. Стан тяжкий?

— Не знаю, тату. Сказали, "швидка" незабаром приїде, але... мені якось трохи лячно. Чи не міг би ти приїхати, і ми почекали б на них удвох?

— Звичайно. Дай мені чотири хвилини.

Тод чув, що мати ще щось сказала, але батько поклав слухавку, і голос її урвався. Тод поклав слухавку.

Чотири хвилини.

Чотири хвилини, щоб зробити те, чого ще не зроблено. Чотири хвилини, щоб пригадати, чи не забув він ще чого. Невже він щось таки забув? Може, то просто нерви. Боже, чого б він не віддав, аби могти не телефонувати батькові. Але з його боку це цілком природно, чи не так? Авжеж. А може, він мав зробити ще щось таке саме природне, але не зробив? Щось...?

— О, голова моя капустяна! — застогнав він раптом і кинувся назад до кухні.

Голова Дюсандерова лежала на столі, очі були приплющені, нерухомі.

— Дюсандере! — заволав Тод. Він брутально смикнув Дюсандера, і старий застогнав. — Прокиньтеся! Прокиньтеся, старий смердючий вилупку!

— Що? Приїхала "швидка"?

— Лист! Мій батько їде сюди, ось-ось буде тут. Де той падлючий лист?

— Що... який лист?

— Ви сказали мені, щоб я сказав батькам, ніби ви отримали важливого листа. Я сказав... — Серце йому впало. — Я сказав, що ви отримали його з Європи... з Німеччини. Боже! — Тод схопився руками за голову.

— Лист,— Дюсандер спроквола, через силу підвів голову.