Здібний учень - Сторінка 27

Поруч нього вклякла Лідія і плакала. Роган, сусіда, теж був тут; обличчя в нього було біле як крейда.

— Я ж тобі казала,— белькотала Лідія. — Я ж тобі казала, щоб ти зліз із тої клятої драбини! Тепер поглянь! Поглянь на себе!

Моріс не мав жодної охоти це робити. Його поперек, мов пасом, здавлював б'ючкий біль, і це вже було зле; одначе було ще дещо набагато гірше: нижче пояса болю він нічого не чув — нічогісінько!

— Голоситимеш потім,— озвався він хрипко. — А тепер викликай лікаря.

— Зараз я викличу,— кинув Роган і побіг до свого будинку.

— Лідіє,— сказав Моріс і облизав губи.

— Що? Що, Морісе? — вона схилилася над ним, і на щоку йому впала сльоза. Це зворушливо, подумав Моріс, але від доторку сльози він здригнувся, і біль став ще нестерпніший.

— Лідіє, у мене знов починається мігрень.

— О бідолашечко ти мій! Сердешний Морісе! Я ж тобі казала!

— У мене болить голова через цуценя того покидька Рогана. Воно гавкало всеньку ніч і не давало мені спати. А сьогодні собака погнався за котом і перевернув мою драбину, і тепер я думаю, що зламав собі спину.

Лідія зойкнула. Від того зойку в Моріса затрусилася голова.

— Лідіє,— сказав він і знов облизав губи.

— Що любий?

— Я вже багато років маю підозру. Тепер я цього певен.

— Мій бідолашний Морісе! Певен? Чого?

— Бога немає,— сказав Моріс і знову зомлів.

Його відвезли до Санта-Донато, і лікар сказав йому (десь під ту пору, коли він, Моріс, мав би сидіти за одним із тих триклятих обідів Лідії), що він уже ніколи не ходитиме. Моріс уже був у гіпсовому корсеті. У нього взяли на аналіз сечу та кров. Доктор Кеммельман зазирав йому в очі й стукав маленьким гумовим молоточком по колінах — але ноги ніяк на це не реагували. І хоч би куди він повернув голову, він бачив Лідію, у сльозах, яка раз у раз міняла мокрі носовички, Лідію, якій треба було б бути дружиною Іова: хоч би куди вона йшла, вона завжди мала про запас маленькі мереживні носовички — ану ж випаде нагода пустити сльозу! Вона зателефонувала своїй матері, і та незабаром буде тут. (Чудово, Лідіє, хоча якщо й був на землі хтось, кого Моріс відверто не міг терпіти, то це її мати.) Вона зателефонувала рабинові, і він теж незабаром прийде (Чудово, Лідіє, — хоча за останні п'ять років він жодного разу не був у синагозі й навіть не знав, як звати рабина.) Вона зателефонувала його босові, і хоча той і не помчав сюди негайно, а все ж переказав йому своє найщиріше співчуття. (Чудово, Лідіє,— хоча якщо й можна було когось поставити поруч матері Лідії, то це того мішігінера Френка Гаскела з незмінною сигарою в роті.) Нарешті йому дали валіум і спровадили з палати Лідію. Невдовзі по тому Моріс поринув у забуття: ані турбот, ані мігрені — нічогісінько. Якщо вони й далі, подумав він наостанок, даватимуть йому ці маленькі блакитні пігулки, він знову полізе на драбину і зламає собі хребта.

Коли він прокинувся — чи опритомнів, що було ймовірніше,— ще тільки благословлялося на світ, і в лікарні було так тихо, як і мало там бути, подумав Моріс. Він відчував спокій... майже блаженство; тіло було сповите і не мало ваги. Його ліжко оточувала якась хитромудра споруда, схожа на білячу клітку,— нікельовані поперечки, відтяжки та невеличкі блоки. Його задерті догори ноги трималися на тросах, прилаштованих до тої конструкції. Йому здавалося, ніби спина його прогнулася під дією якоїсь противаги знизу, але певності в цьому не було: поле його зору було дуже обмежене.

Іншим ще гірше, думав він. По всьому світі повно таких, кому ще гірше. В Ізраїлі палестинці перебили цілий автобус селян, які скоїли політичний злочин, вирушивши до міста подивитись кіно. Ізраїльтяни помстилися за таку несправедливість, закидавши бомбами палестинців і повбивавши укупі з терористами, якщо вони були там узагалі, й дітей. Іншим ще гірше, ніж мені... що, звісно, не означає, ніби мені добре, так думати не треба, але іншим ще гірше.

Він із певним зусиллям підніс одну руку — десь у тілі озвався біль, але дуже слабкий — і стис перед очима кулака. Отак. Отже, з руками все гаразд. І з передпліччям теж. Так, він не чутиме нічого нижче попереку, ну то й що? У світі є люди спаралізовані від шиї до ступнів. Є люди хворі на проказу. Є люди, які вмирають від венеричних хвороб. Десь у світі є люди, які зараз сходять трапом на реактивний літак, а той незабаром розіб'ється. Ні, те, що з ним сталося, не мед, проте у світі є значно гірші речі.

Він підніс лівицю. Здавалося, вона пливе перед його очима, позбавлена плоті: кістлява рука старої людини з дедалі кволішими м'язами. На ньому була лікарняна сорочка з короткими рукавами, і він ще досі міг бачити на зап'ястку номер, витатуюваний блакитним чорнилом. А 499965214. Гай-гай, є гірші речі, так, набагато гірші, ніж упасти в передмісті з драбини і потім бути відвезеним до чистої стерильної міської лікарні, де тобі дають валіум, який гарантує забуття.

Там були душові,— хіба це не гірше лихо? Його перша дружина Хетер померла в одній із таких мерзенних душових. Там були траншеї, майбутні могили — він заплющив очі й знову бачив людей, які стояли вздовж роззявленої пащеки траншеї, знову чув рушничну сальву; він ще й досі пам'ятає, як люди, мов нездалі ляльки, падали спинами у траншею. Там були крематорії,— це теж було гірше лихо,— крематорії, що без упину виповнювали повітря нудотно-солодкавим духом євреїв, які згорали, мов смолоскипи, сховані від людського ока. Спотворені жахом обличчя давніх друзів та родичів... обличчя, які топилися, мов свічки, обличчя, які, здавалося, танули, обпливаючи лоєм перед самими твоїми очима,— вони робилися дедалі прозорішими... Потім одного дня вони зникали. Куди? А куди зникає полум'я смолоскипа, коли його задуває холодний вітер? Подається до раю? До пекла? Вогні серед ночі, свічки на вітрі... Коли Іов нарешті не витримав і засумнівався. Бог запитав його: "Де був ти, коли я створював світ?" Якби Моріс Хейзель був Іовом, він би відповів: "А де був ти, коли вмирала моя Хетер? Де ти був? Дивився матч "Янкі" проти "Сенаторів"? Якщо ти не можеш доглянути за цим світом ліпше, я не хочу тебе бачити".

Так, були речі значно гірші, ніж зламати собі спину, це — поза всяким сумнівом. Але який Бог дозволив би йому зламати спину й залишитися спаралізованим на решту життя, бачивши, як померла його дружина, його доньки та його друзі?

Ніякий — це напевно.

З краєчка вуха скотилася сльоза. Він почув, як тихенько задзвонив дзвоник. Пройшла медсестра у своїх білих черевиках на м'якій підошві. Двері палати стояли отвором, і на стіні коридору йому видно було літери СИВНА ТЕР, як він здогадався, частина напису ІНТЕНСИВНА ТЕРАПІЯ.

У палаті щось заворушилося — він почув шурхіт простирадл.

Рухаючись дуже обережно, Моріс повернув голову праворуч від дверей до коридору. Відразу біля себе побачив тумбочку з карафкою води. На тумбочці видніли дві кнопки для виклику медсестри. Далі стояло ще одне ліжко, і на тому ліжку лежав чоловік, на вигляд старіший і ще хворіший, ніж Моріс. Його не було припнуто гачками до колеса, як Моріса, але біля його ліжка стояла крапельниця, а з боку бильця — якась штуковина, подібна до монітора. Шкіра в чоловіка мала блідо-жовтий колір. Навколо рота і очей пролягли глибокі зморшки. Волосся біласте з жовтавим полиском, сухе і тьмяне. Тонкі повіки здавалися прозоро-синіми, а на його великому носі Моріс побачив розірвані капіляри, притаманні хронічним пиякам.

Моріс відвів погляд і... глянув на чоловіка. Коли в палаті розвиднілося і лікарня почала прокидатися, у Моріса з'явилося предивне відчуття, ніби сусіда йому знайомий. Чи справді це так? Чоловікові було десь сімдесят п'ять — вісімдесят років, а Моріс не був певен, що знає когось аж такого старого — за винятком матері Лідії, страшила, давнішого, як іноді здавалося Морісові, за сфінкса, на якого та жінка була навдивовижу схожа.

Може, він знав цього чоловіка у минулому, ще перед тим, як Моріс приїхав до Америки. Може, й так. А може, й ні. І взагалі, чому йому раптом здалося, ніби це має якесь значення? Незрозуміле й те, чого минулої ночі його обсіли всі ці спогади про табір, Патін, коли він завжди намагався — і майже завжди спромагався — тримати все це похованим на самім споді пам'яті!

Нараз він увесь похолов, наче в уяві зайшов до якогось примарного будинку, де блукають давні неприкаяні привиди. Але ж ні, хіба таке можливе, тут, у цій чистенькій лікарні, через тридцять років по тому, як минули ті страшні часи?

Він відвів погляд від діда на сусідньому ліжку, і невдовзі знову задрімав.

Це просто гра твоєї уяви, що той чоловік видається тобі знайомим. Лише твоєї уяви... щоб якнайкраще розважити тебе, як вона намагалася розважити тебе у...

Але він про це не думатиме. Він не дозволить собі про це думати.

Поринаючи в сон, він пригадав, як хвалився перед Хетер (він ніколи не робив цього перед Лідією; хвалитися перед Лідією не мало сенсу, вона була не така, як Хетер, що завжди лагідно всміхалася, коли він безневинно вихвалявся: "Я ніколи не забуваю людських облич". Тепер він мав нагоду перевірити, чи це справді так. Якщо він знав колись чоловіка, який тепер лежить на сусідньому ліжку, то повинен пригадати коли... і де.

Уже засинаючи, уже переступаючи поріг забуття, Моріс подумав: "Може, я знав його в таборі. Ба це було б смішно — глум Господній, як то кажуть".

А втім, про якого Господа він говорить, спитав себе Моріс Хейзель і заснув

19

Тод закінчив школу другим у класі, може, лише через те, що мав нижчу оцінку з тригонометрії, до іспиту з якої він готувався того вечора, коли Дюсандера спіткав серцевий напад. Це знизило його загальний бал із цього предмета до 91, тобто до "відмінно" йому забракло одного бала.

Через тиждень після закінчення школи Боудени завітали в міську лікарню Санта-Донато до пана Денкера. Тодові смертельно надокучило чверть години вислуховувати банальності на кшталт "дякую вам" та "як ся маєте", і він зрадів, коли чоловік із сусіднього ліжка попросив його підійти на хвильку.

— Перепрошую,— сказав він вибачливим тоном. Його було закуто у великий корсет і прикріплено до системи з якихось блоків та тросів. — Мене звуть Моріс Хейзель. Я зламав собі хребта.

— Дуже зле,— поважно відповів Тод.

— Йой, він каже, дуже зле! Чудовий спосіб заспокоювати людей!

Тод почав вибачатися, але Хейзель, усміхаючись, підніс руку.