Здібний учень - Сторінка 34

Вони говорили про виноград, про роздрібну бакалійну торгівлю та про те, як великі крамниці витискають із неї дрібних власників; говорили про ситуацію з заручниками в Ірані (того літа всі обговорювали ситуацію із заручниками в Ірані); говорили про політичний клімат у Південній Каліфорнії. Пан Боуден запропонував Едові склянку вина. Ед залюбки прийняв почастунок; йому страшенно кортіло вихилити склянку вина, хоча була лише одинадцята година ранку. Віктор Боуден був схожий на Пітера Уїмслі не більше, ніж кулемет — на ірландський ціпок. У нього не помічалось ані найменшого натяку на акцент, який запам'ятався Едові; до того ж Боуден був досить огрядний. Чоловік, що видавав себе за Тодового діда, був худий як тичка.

Перед тим як піти, Ед попросив старого:

— Я був би дуже вам вдячний, якби ви нічого не казали панові та пані Боуден. Може, є якесь просте пояснення усього цього... а як і немає — то все це вже в минулому.

— Інколи,— сказав Боуден, підносячи свою склянку з вином проти сонця і милуючись його густим темним кольором,— минуле нагадує про себе. Якби це було не так, то чого б ото люди вивчали історію?

Ед ніяково всміхнувся і промовчав.

— Але ви не турбуйтеся. Я ніколи не втручаюсь у Річардові справи. А Тод — славний хлопчик. Другий у класі... він не може не бути славним. Правда ж?

— Ясно як Божий день,— щиросердо відповів Ед Френч і попросив ще склянку вина.

23

Сон у Дюсандера був неспокійний — він потрапив у смугу лихих сновидінь.

Вони валили огорожу. Їх було тисячі, може, мільйони. Вони вибігали із джунглів і кидалися на колючий дріт з електричним струмом; огорожа загрозливо нахилялася у внутрішній бік. Подекуди дріт розірвався і його кільця валялися на утрамбованому грунті парадного плацу; дріт яскрів блакитними вогниками. А їм не було кінця-краю. Виходить, Роммель мав рацію: фюрер — шаленець, якщо він зараз думав,— якщо він взагалі коли-небудь думав — що можна якось розв'язати цю проблему. Їх було мільярди, вони заполонили Всесвіт, і всі вони полювали на нього.

— Старий. Прокидайся, старий. Дюсандере. Прокидайся, старий, прокидайся.

Спочатку він подумав, що то голос із його кошмару.

Говорили німецькою; ну, звісно ж, це складник сновидіння. Ось чому той голос видавався таким жахним. Якщо він прокинеться, то не чутиме його, і він розплющив очі...

Біля його ліжка на стільці, повернутому до Дюсандера, сидів чоловік, людина із плоті й крові.

— Прокидайся, старий,— правив своєї відвідувач. Він був ще молодий — мав не більше як тридцять років. Очі за простими, у металевій оправі окулярами були темні, уважні. Каштанове волосся сягало майже коміра, і першої миті збентежений Дюсандер взяв його за переодягненого хлопчика. Однак то був таки чоловік, вбраний у досить старомодний синій костюм, занадто теплий як на каліфорнійське підсоння. На вилозі піджака блищала маленька срібна шпилька. Срібло — метал, смертельний для упирів та вовкулак. То була єврейська зірка.

— Ви звертаєтесь до мене? — запитав Дюсандер німецькою.

— А до кого ж іще? Вашого сусіди вже немає.

— Хейзеля? Так. Відучора він уже вдома.

— То ви вже прокинулися?

— Звичайно. Але ви, безперечно, переплутали мене з кимось іншим. Мене звуть Артур Денкер. Може, ви помилилися кімнатою?

— Моє прізвище Вайскопф. А ваше — Курт Дюсандер.

Дюсандер хотів облизнути губи, але стримався. Може, це ще сон — нова фаза, та й годі. Дайте мені п'яничку і ножаку, пане Єврейська зірко, і ви зникнете, мов дим.

— Я не знаю ніякого Дюсандера,— запевнив він молодика. — Я вас не розумію. Хочете, щоб я покликав санітарку?

— Розумієте,— сказав Вайскопф. Він трохи змінив поставу і змахнув пасмо волосся з лоба. Буденність цього жесту позбавила Дюсандера останньої надії. — Хейзель... — Вайскопф показав на порожнє ліжко.

— Хейзель, Дюсандер, Вайскопф... жодне з цих прізвищ ні про що мені не промовляє.

— ...Хейзель упав із драбини, коли прибивав нову ринву до даху свого будинку,— не вгавав Вайскопф. — Він ушкодив хребця. Можливо, вже ніколи не ходитиме. Бідолаха. Та це не єдина трагедія його життя. Він був в'язнем Патіна, де втратив дружину і двох доньок. Патіна, де комендантом були ви.

— По-моєму, ви несповна розуму,— сказав Дюсандер. — Мене звуть Артур Денкер. Я прибув до цієї країни по смерті своєї дружини. Доти я...

— Ось не брешіть мені,— кинув Вайскопф, підносячи руку. — Він не забув вашого обличчя. Оцього.

Вайскопф, мов штукар, що показує фокус, тицьнув Дюсандерові в обличчя світлину. То була одна з фотографій, що їх хлопчик показував йому багато років тому. Молодий Дюсандер у есесівському кашкеті набакир; під пахвою в нього міцно затиснений елегантний офіцерський ціпок.

Ретельно добираючи слів, тепер уже англійською, Дюсандер спроквола відповів:

— Під час війни я працював механіком на заводі. Наглядав за виготовленням ходової частини та двигунів для панцерників. Пізніше допомагав будувати танки серії "Тигр". Наш запасний батальйон послали на фронт під час битви за Берлін, і я чесно бився, хоч і недовго. Після війни працював на машинобудівному заводі в Ессені, поки...

— ...поки ви не були змушені втекти до Південної Америки. Із золотом, яке ви топили з єврейських коштовностей, та з номерним рахунком у швейцарському банку. А пан Хейзель, аби ви знали, повернувся додому щасливою людиною. О, він пережив страшну мить, коли прокинувся у мороці й збагнув, із ким він лежить в одній лікарняній палаті. Та тепер йому вже краще. Він вважає, що сам Господь сподобив його найвищого привілею — дозволив зламати собі хребет, аби з його, Хейзеля, допомогою було нарешті схоплено одного з найжахливіших різників-душогубів, що їх будь-коли бачив світ.

Дюсандер торочив далі — повільно, ретельно добираючи слів.

— У війну я був механіком на заводі...

— О, облиште. Всі ваші папери не витримають серйозної перевірки. Я це знаю так само добре, як і ви. Вас викрито.

— Наглядав за виготовленням...

— Трупів! Так чи інак, до Різдва ви вже будете у Тель-Авіві. Американці нині з нами співпрацюють. Американці хочуть, щоб ми були щасливими, а ви — саме те, що може нас ущасливити.

— ... виробництва ходової частини та двигунів для панцерників. Пізніше я допомагав будувати танки серії "Тигр".

— Навіщо мене стомлювати? Чому б не покласти цьому край?

— Наш резервний батальйон було скеровано...

— Ну, коли так, гаразд. Ми ще зустрінемося. Невдовзі.

Вайскопф підвівся і вийшов з кімнати. Якусь мить його тінь коливалася на стіні, відтак зникла теж. Дюсандер заплющився. Він розмірковував над тим, чи не збрехав Вайскопф, говорячи про співпрацю з американцями. Три роки тому, коли Америка потерпала від нестачі нафти, він би в це не повірив. Та безголові іранські повстанці активізували американську підтримку Ізраїлю. Може, він сказав правду. Але яке це мало значення? Так чи так, легально чи нелегально, Вайскопф із колегами все одно його запопадуть. Якщо йшлося про нацистів — вони були непримиренні, а якщо про табори — несамовиті.

Він увесь тремтів. Проте знав, що йому зараз слід робити.

24

Шкільні табелі випускників неповної середньої школи Санта-Донато зберігались у старому складському приміщенні на північному краю міста.

Воно містилося неподалік покинутої залізничної сортувальні. Приміщення було темне, лунке і просякле духом сургуча, палітури та технічного мийного засобу 999, бо воно ще правило й за комору місцевого відділка освіти.

Ед Френч, тягнучи за собою Норму, добувся туди десь близько четвертої по обіді. Сторож впустив їх і сказав, що потрібні Едові документи зберігаються на четвертому поверсі. Він показав йому, як пройти до складу, що весь двигтів і рипів, через що Норма з переляку зробилася мовчазною — для неї щось зовсім не звичне.

На четвертому поверсі вона опам'яталася й пустувала та бігала поміж стелажами з ящиками і картотеками. Ед тим часом шукав картотеки, де зберігалися табелі за 1975 рік. Знайшовши її, він витяг другу теку і заходився гортати аркуші на літеру "Б". БОРК, БОСТВІК, ВОЗВЕЛ, БОУДЕН, ТОД. Він узяв картку, нетерпляче трусонув головою, бо у тьмяному світлі нічого не бачив, і підійшов до високого запорошеного вікна.

— Не бігай, серденько, — кинув він через плече.

— Чому, тату?

— Тебе заберуть гномики, — відказав він і підніс Тодів табель ближче до світла.

Він одразу ж усе побачив. Над цим табелем, що пролежав у картотеці близько чотирьох років, ретельно, майже професійно попрацювали.

— Святий Ісусе, — промурмотів Ед Френч.

— Гномики, гномики, гномики! — весело щебетала Норма, не перестаючи танцювати поміж стелажами.

25

Дюсандер обережно йшов лікарняним коридором. Він ще не зовсім певно тримався на ногах. Поверх лікарняної сорочки він накинув свого блакитного халата. Був уже вечір, щойно минула восьма година, надходив час перезміни у медсестер. Наступні півгодини пануватиме бедлам. Ще раніше він помітив, що під час перезміни завжди зчиняється нелад. То була пора, коли всі починають правити теревені, пліткувати, пити каву в ординаторській, що була за поворотом після фонтанчиків питної води.

Те, що було йому потрібне, містилося навпроти фонтанчиків.

Він прослизнув непоміченим через просторий хол, який зараз будив у ньому спогади про довгі хвилини, перебуті на вокзалах перед відходом пасажирського потягу. Ходячі хворі поволі сновигали туди-сюди. З палат лунала транзисторна музика. Відвідувачі заходили і виходили. В одній палаті хтось сміявся, натомість у другому кінці холу хтось немовби плакав. Пройшов якийсь лікар, уткнувшись носом у книжку в м'якій палітурці.

Дюсандер підійшов до фонтанчика, напився, утер рота рукою, в якій тримав свою чашку, і глипнув на зачинені двері навпроти. Ці двері були завжди замкнені... принаймні мали такими бути теоретично. Насправді ж, як він помітив ще раніше, їх іноді лишали незамкненими, і в кімнаті тоді нікого не було. Найчастіше це траплялося саме в ці безладні півгодини, коли провадили перезміну і сестри збиралися в ординаторській за рогом. Дюсандер завважив це тренованим і сторожким оком того, хто довгий час був утікачем. Йому б дуже хотілося ще тиждень-другий постежити за дверима без номера — пересвідчитись у відсутності загрозливих винятків у правилі, адже шанс він матиме лише один.